Два перевода стихотворений А. Драгомощенко

Найжовтіша поезія

Вони дивовижні дівчата, закохані в роботу
свою, якій віддаються до виснаження, вони дивовижні
дівчата щоранку з морської піни виходять
так, ніби вони прокидаються, дивовижні дівчата...
щоранку вони формують зачіски, фарбують вії,
поринаючи в миттєві сни, - там лише чорні
карлики - смерчики з вугільної порохні,
вони дивовижні дівчата,
клавіатурять уважно, передруковуючи звіти річні,
шпальти статтей чужих
дітей пестять-навчають, цепеніючи інколи.
А аура їхня - дим небесний - зростає. Вони
дивовижні дівчата чекають чекають на ніч, а
потім на день і все рідшають, рідшають
їхні зупинки навпроти дзеркала,
що каже їм дивовижні стегна живіт,
перса, вони дивовижні дівчата, виходять
і входять, вони- це ріка коридорів
і вулиць,
від них ці недопалків купки в попільничках
нервових вони, дивовижні дівчата, в тенета
кіносеріалів, книжок про кохання втрапляють,
дають нанизати на палець обручку, одержують
батька дітей, і забувають про батька, а діти - про них...
Вони помирають, дивовижні дівчата,

на мертвих обличчях лиш подиву вираз
як у дивовижних собак розчавлених вуличним
бігом трамваю...


Самое желтое стихотворение.

они прекрасные девушки, любят свою работу,
которой они отдают все свои силы, они прекрасные
девушки каждое утро выходят из пены морской
как будто они просыпаются, прекрасные девушки...
каждое утро они причесываются, красят ресницы
и засыпают на миг сном, в котором лишь стоят
карликовые смерчи угольной пыли,
они прекрасные девушки,
стучат на машинках, перепечатывая годовые
отчеты, статьи, обучая детей, засыпая на миг,
Они обволакиваются небесным дымом, они
прекрасные девушки ждут и ждут ночи, а
затем дня и все реже и реже простаивают
перед зеркалами
рассматривая прекрасные бедра, живот
груди, они, прекрасные девушки, выходят
и входят и коридоры полны ими,
и улицы,
а после пепельницы полны окурков.
Они, прекрасные девушки, глазеют на
киноэкраны, сидят долгое время в библиотеках,
выходят замуж, любят мужей и детей,
забывают о первых, а вторые
забывают о них...
Они умирают, прекрасные девушки.

на их лицах застывает лишь удивление,
как у прекрасных собак раздавленных
трамваем на улице.

    1969.

888888888888888888888888888888888888888

Повернення Григорія Сковороди.

Nam mea frusta genetrix enixa fuit, ni
Tu genuisses me, o lux mea, vita mea.*)

З листа М. Ковалинському

Сидів і вишні їв. Скрізь небо - стигле поле.
І цятка, від якої плаче око, -
шуліка. Жовтий вечір на кущі
річкові падав клаптями туману.
А кісточки він біля ніг складав - землистих,
корчуватих, як коріння,
але легких напрочуд, бо рушійний
ефір в них зник чи висох і застиг.

Ще й пагінцями простір дивно-ніжно
почав рости в горлянці, ще живій,
в кров, що піском зашурхотіла в жилах.

Це я. Це я тобою йду, - він мовив до трави.
Ступаю так, як не ступав ніколи.
Крок перший. Знову перший. Де ви, де -
той стукіт кОлеса і борошна струм тихий?
Де вітер, що загрожував завжди
свічкам в руці і яблуневим квітам?.

Він не забув, що час забути сни,
згадавши, перебравши поодинці
все птаство снів у оскорі тіла,
не виключаючи і пташенят малих.
Тож, розпочавши справу цю солодку,
він вишні їв.

Тим часом в небі вже шуліка дістався сонця.
Як зірка над селянськими ланами,
воно не рухалось в засніжених очах,
хоча за обрій падало. І стрімко

Обабіч колій в зливки мідяні червона перетворювалась глина.
Так, - жменю вишень стиснувши в лівиці
з зусиллям, що доступне й немовляті, -
він простував в невимовні дива.

А той, чий серп у небі озорив повернення дорогу над горбами
із милосердя, що як світ, безмірне,
звільнив небогу від думок про себе
в прозору пору жнив.

Звільнив і всім єством спостерігав,
як дух Григорія, позбувшись мук, безжурно
ввійшов у лезо у руці женця,
і далі, далі крізь ранкову шпарку

в блаженну невідомість без знаття...

*) Тож навіщо було народжувати мене матері моїй,
якби ти не породило мене, світло моє, життя моє.


Переклад здійснено за проханням автора, який його ухвалив. Раніше вірш був перекладений англійською. Перекладачем був Майкл Молнар, відомий англійський літератор.

До речі, минулого року під час "віршолистування" з Аркадієм, я написав свій вірш як відгук на той, який щойно переклав. Це "вірошолистування" можна прочитати тут:
http://www.stihi.ru/2010/05/09/4874

Григория Сковороды возвращение.

Сидел и вишни ел, а коршун в жарком небе,
что золотилось полем на закате,
слезился острой точкой. Рос зеркальный пар
в речной излуке смутными кустами.
А косточки он складывал у ног (корням подобных
черным и корявым)
не тяжких, впрочем, вовсе, точно сок движенья,
кипевший некогда, погас. Оцепенел.

И стебельки пространства шелестели нежно
в том, что еще именовалось горлом,
сухую, как стерня, перерастая кровь.

Да, это я иду, – промолвил, – это мне травою.
Стопы легки столь странно, будто и не были,
но только нитью беспокойства снились,
когда какое-то шумело колесо, и сыпалась мука,
и ветер рвал угрюмо свечей жар из руки и с яблони цветы.

Не забыл он, что бывают сны. И в каждом теле
вьют гнезда, словно птицы в осокорях,
птенцов выводят, те кричат надсадно,
так помнилось, вернее, забывалось.

И, остров памяти блаженно обтекая
песками смутными мерцающего тела,

он вишни ел.
А коршун между тем висел у солнца.
А оно, багрово, звезде полей сродни,
над кровом возведенной,
не двигалось в заснеженных глазах, xотя и уходило.

Медью глина в краснеющих коснела колеях.
И с горстью вишен, в кулаке зажатых
поистине с усильем смехотворным,
он по дороге изумленья шел.

А тот, кто осиял серпом путь возвращенья над холмами,
по милосердью, мера чья не имет меры,
ему позволил о себе не думать
в прозрачный жатвы час,

И только слушал, как дух Григория,
сжигая клочья муки,
печать печали совлекая,
как бы ветвями детскими тянулся,
дабы припасть к живительному жалу в руке жнеца,
блистающей, как утро.

Припасть и боле ни о чем не знать.