Когда под неумолчные раскаты... Из Лины Костенко

* * *

Когда под неумолчные раскаты
я с беженцами по свету брела,
в соломенных скафандрах стыли хаты,
мерцая в чёрных кратерах села.
Столбы гудели арфою Эрдели.
Острила уши темнота в стекле.
Как тяжело стучать в чужие двери
бездомному на собственной земле.
Чужие двери. И коптилка вспыхнет.
…Ободранные нищие дворы…
А на печи ещё не скоро стихнет
насторожённый шёпот детворы.
Уже сидишь ты с семечками в жмене.
Уже ты гладишь голову коту…
Уже в таком родном пахучем сене
впряжётся в сон кузнечик-стрекотун.
Глухая ночь. И пёс под хатой воет.
И Матерь Божья не смыкает глаз.
Хозяйка тёплым ватником укроет,
своё расскажет, выслушает вас.
И ни копейки взять не сможет сроду,
когда кругом на всех одна беда!
И может быть, к святой душе народа
я приклонила голову тогда?

* * *

Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом'яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села,
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі.
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі... Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
свое розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?