Афродита

В морі м’яка перламутрова піна
Ніжно гойдає на хвилях красуню.
В золоті кучерів білі перлини,
Тіло струнке і насичене юнню...

Ще не відкрились дівочому зору
Ні узбережжя, ні чорні дві скелі...
Шовком безкрає хвилюється море,
Слабкість п’янка серед хвильок веселих.

Пестить солона вода її шкіру,
Миє їй губи, цілує їй пальці.
Поки не час одягатись у біле,
Ніжкам тендітним ступати по гальці...

Зріють краса і кохання у лоні
Хвильок, емоцій та сонячних бліків.
Чисте багаття палкої любові
Спершу спалахує без чоловіка.

Зовсім не поглядом, словом чи ложем!
Тягне мужчину у поле магніту
Сила морської любові... І кожен
Буде кохати п’янку Афродиту.


Рецензии