Мы плыли вечером лиманом... Из Лины Костенко

* * *

Мы плыли вечером лиманом.
Луна плыла, как день, бела.
А там за морем, за туманом
уже и Турция была.

Мы пели радостно про Байду,
и подпевал заре причал
о том, как стрелами глобально
наш предок турок угощал.

Вёл первый голос тонко-тонко,
басы стояли, как леса.
В туман, в лиман, в речушку Конку
впадали наши голоса.

И хоть бы шелохнулся ветер.
Степь обнимала небосвод! –
Случайно кто-то заприметил,
что наша лодка не плывёт!

То ль села на подводный камень,
то ль наплыла на перемёт,
что ухватил корму руками, –
и лодка дальше не плывёт.

Над нами тешились потёмки
да Байда, голос изменив:
– Ну что, допрыгались, потомки,
опять сидите на мели?


* * *

Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
і про турецького царя,
як Байда стрілами глобально
царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
таке роздолля степове! —
що так ніхто і не помітив,
що човен далі не пливе!
Чи, мо', наскочили на камінь?
чи, мо', бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.