Тень Марии

Клён ночью осыпался и скрипел.
А днём был бой. Уже не до пленера.
Бессонница ладонями Мадлен
касалась жарких губ Аполлинера.

Горячка. Он пробредил целый день,
всё письма диктовал невнятным слогом.
…И тень Марии, тень Марии, тень
брела в смятенье по его дорогам.

Пойми меня, Мария, я твой друг.
То умерло, что может освятиться.

Тот пень печали слишком перетрух,
и может только дружбою светиться.
Сочувствую,
что всё тебе не так.
Искусство чушь, и муж к тому ж не рыцарь.
Мне проще.
Я могу меж двух атак
напиться рому и ещё побриться.
И описать Мадлен, как я влюблён.
И выпросить лет двадцать у кукушки.
А в эту ночь шумел над нами клён,
пока его не заглушили пушки.

Чего ж ты хочешь? Снова стать мне милою?
Как и тогда? Париж, цветы и прочее…
Характер у тебя – пусть Боже милует.
Я счастлив, счастлив, что с тобой покончено!
Кошмар тех лет. Букет минувшей дурости,
мечты ветрам, как перья раздарили.
Меня б спросили: снова хочешь юности?
О да, хочу! Но только без Марии.
Зачем пришла, ясновельможна пани?
Я предлагаю перейти на вы.
Сейчас живёте, кажется, в Испании.
 
Я разве против? Бог с тобой. Живи.
Худой зверёк с трагичными чертами,
пойми меня, друг другу не чета мы.
А память? Хватит. Аутодафе.
Здесь не Париж. Здесь фронт, а не кафе.
Прошло. Минуло. Знаешь всё до йоты.
Люблю Мадлен – святую простоту.
Припоминаешь, повесть есть у Гёте –
ложишься с этой, представляешь ту.

…Ты плачешь, Мария? Завидуешь ей, далёкой?
То имя болит, словно символ грядущих его измен.
Напрасно. Он будет завтра глядеть безразличным оком.
И даже тенью не станет всесильная та Мадлен.
Припомнится Анна. Бланшет промелькнёт, Женевьева.
Опалит страстями, блистая, изменница Лу.
Адаму легко: там в раю была только Ева.
А тут их до чёрта. И всё превратиться в золу.
Расколется череп. Стихи будут скупо писаться.
Какую-то клёпку выбьет снаряд в уме.
Как обруч на бочку, чтоб мыслям не расползаться, –
он будет ходить в какой-то чумной и чудной чалме.

Ни поросли, ни пары. Дрожь усталости…
Мигрень души… Не всё сказал, постой…
А первый штрих ещё нежданной старости
мелькнёт в бровях седою запятой.
Поэт, буян, чудак неугомонный
остепенится, выбив клином клин,
покамест не взойдёт над жизнью сонной
рыжа, как солнце, девушка Жаклин.

И здесь любовь. Душа, как на дотации.
Спокойный дом, не вечно – кабаре.
Жизнь пронеслась, как стих без пунктуации,
а смерть поставит точку и тире.
И вновь один. Заплатят гробокопам.
Дождь будет лить без устали весь день.
А над сырым кладбищенским окопом –
лишь тень Марии,
тень Марии,
тень…


ТІНЬ МАРІЇ


Вночі скрипів і осипався клен.
А вдень був бій. Було не до пленера.
Пахке безсоння пальцями Мадлен
діткнуло спраглих вуст Аполлінора

І розпашілий з тих нічних видінь,
він слав листи, безтямні, гарячкові,
...І тінь Марії, тінь Марії, тінь
знов стала на шляху його любові.

Ти зрозумій, Маріє, я твій друг.
Ти ж вбила все, що мало освятитись.
Той пень печалі так вже перетрух,
що навіть може дружбою світитись.
Я співчуваю:
все тобі не так.
Мистецтво швах і чоловік не витязь.
Мені простіше.
Я між двох атак
встигаю випить рому, поголитись.
І написать листівку до Мадлен.
Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.
А ще вночі буває часом клен.
Коли, звичайно, не гарчать гармати.

Чого ти хочеш? Знову бути милою?
Так, як тоді? Париж, троянди, спека...
У тебе вдача, вдача — хай бог милує.
А я щасливий, що тебе вже спекався.

Кошмар тих літ, букет моєї дурості,
пір'їночка оскубаної мрії!
Мене б спитали: ще раз хочеш юності?
Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.

Чого прийшла? Така тендітна пані.
І взагалі — перейдемо на ви.
Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії?
Хіба ж я що кажу тобі? Живи.

Затінюй очі капелюшком з крисами,
худе звір'я із траурними рисами.
А пам'ять? Годі. Аутодафе.
Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.
Було. Минуло. Говорити всоте?
Люблю Мадлен, далеку і святу.
Ти пам'ятаєш, повість є у Гьоте —
лежиш з цією, уявляєш ту.

...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?
Тебе пече те ім'я, ті листи, ті вірші, той клен?
Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє вкотре.
І навіть тінню не стане ота всесильна Мадлен.

«Згадається Анна. Майне Бланшет, Женев'єва.
Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.
Адам був цнотливий: в раю була тільки Єва.
А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.
Розколеться череп, і стане на вірші скупо.
Якусь там клепку виб'є снаряд в умі.
Обруч — як на діжку. Щоб мислі трималися купи,
він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.

Зажуриться. Ні пари, ані парості.
Мігрень душі... Написано не все...
І перша ластівка непроханої старості
в острішшя брів сивиночку внесе.

Дивак, бешкетник, чудо в решеті,
о, як притихне, як притихне він!
Аж поки зійде над життям, нарешті,
руда, як сонце, дівчина Жаклін.

Це теж любов, душа, як на дотації.
Затишний дім, не все ж і кабаре.
Було життя як вірш без пунктуації,
а смерть поставить крапку і тире.

І знов один. Заплатять гробокопам.
Розійдуться. Ні віршів, ні видінь.
І над останнім у житті окопом —
лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь...