Ещё не время думать обо всём... Из Лины Костенко

* * *

Ёще не время думать обо всём.
Немало дел у нас с судьбой лихою.
Когда меня снегами занесёт,
тогда уж будет времени с лихвою.

А нынче всё похоже на догмат.
Мир меня ловит, силится догнать!
Несётся время с реактивным свистом,
жонглируя то святостью, то свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорий Саввич! – в тишине шепчу.
Проходят дни, и что ни день – то ад.
Божественнейших песен где мой сад?

Вон видишь, кто в божественном саду?
Неужто с ним беседу заведу?
Неужто съем то яблочко-гибрид,
ведь мне и дух, и вид его претит?!

…Прикипели ноги к пьедесталу, хлеб в торбе окаменел.
– Беда, – говорит Григорий Саввич. – Он всё-таки поймал меня,
этот мир, хорошо хоть, что на том свете. Ничего, как-нибудь
оттолкнусь от постамента, да и пойдём.

…Вот мы идём. И возмущён жасмин:
– Он каменный, живая рядом с ним!
И шепчется в лугах трава с травой:
– Смотри! – гранитный об руку с живой.

И только люди, люди морщат лбы:
– Такого – никогда не может быть!
Их кто-нибудь уже б остановил!
…Тем временем мы с ним идём средь нив.

Никто не остановит, не вернёт.
…Тем временем мы с ним идём вперёд.

Он каменной стопой в траву ступил.
Идём сквозь ночь, сквозь ураган в степи.
Сквозь дождь и снег, дебаты, рожи, ложи.
Мы потому и есть, что быть не можем.



* * *

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з'їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі закам'янів.— Біда,— каже Григорій Савич. — Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч, що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам'яним!
— Диви, дива! — дивується трава.—
Він кам'яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив !
...Тим часом ми проходим серед нив.

Ніхто не сміє зупинити нас.
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам'яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.