Когда уже, мой город... Из Лины Костенко

* * *

Когда уже, мой город, сладко спал ты,
как спит чуть захмелевший пивовар,
когда спартанка Киева, не Спарты,
лишь я светила окнами бульвар, –
тогда сквозь ночь, из темноты извечной,
где взгромоздилась башня на котурн,
вдруг кто-то душу взял мою за плечи –
заговорил шопеновский ноктюрн.
То были удивительные пальцы!
Они немели на каком-то «фа».
И вслушивались…
И боялись фальши.
Так, как боится и моя строфа.
Они, то возвращаясь, вопрошали,
то вихрем проносились, то плелись.
Им не до славы! – фальшь они топтали,
аж побелели – так они сплелись.
Никто не знал, не знал и пусть не знает,
как пальцы в кровь сбивает виртуоз…
Счастливец, кто покамест не играет.
Он сам себе Шопен и Берлиоз.


* * *
Коли вже люди обляглися спати,
коля вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Киева, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар,—
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі —
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь «фа».
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.