Илья Муромец и соловей-разбойник

КАЗКИ  ДІДА  САВКИ


“Ілля Муромець і соловей”


ДІД: Добрий вечір вам, малеча!
ДІТИ: Добрий вечір, діду!
ДІВЧИНКА: Розкажіть нам казочку!
ХЛОПЧИК: Про козаків-богатирів!
ДІД: Добре, добре, але спочатку – відгадайте, що то таке? Шість ніг, дві спини, одна голова!
ХЛОПЧИК: Може, якийсь прибулець з космосу?..
ДІВЧИНКА: Та кажіть самі, бо вашу загадку ніхто не знає!
ДІД: Шість ніг, дві спини, одна голова – це я, дід Савка, сиджу на стільці! Докумекали?
ДІТИ: А казочка про що?
ДІД: Поки загадку не відгадаєте, не буде ніякої казочки.
Хто вечірньої години
Заховався в кущ калини,
Та на дудочку одну
Грає пісню чарівну?
ДІТИ( вдвох): Со-ло-вей-ко!
ДІД: Щось ви цю загадку дуже швидко відгадали, скажіть, знали?
ДІТИ: Ні!
ДІД: Добре, буде вам казочка, якщо третю загадку...
ХЛОПЧИК: Діду, так не чесно!
ДІВЧИНКА: Ми ж солов’я відгадали! Ви ж обіцяли!
ДІД: А я третьої загадки й сам не знав! Ну, якщо ви такі розумні і відгадали солов’я, то й казочка моя буде вам про солов’я! Про солов’я – розбійника!

...Як у місті Муромі у простій родині народилась у батьків маленька дитина.
Хлопчика назвали як діда - Ілля. Годувала ту сім’ю родюча земля.
Мати працювала, батько працював, а хлопчина на печині собі підростав.
Все було  як у людей, усе слава Богу, та чомусь у хлопчика не ходили ноги.
Тридцять років він пролежав на печі у хаті, тільки їв собі і спав, бо не міг устати.
Якось сонячного дня троє перехожих завітали до Мурома, мов посланці Божі,
Стали попід тим  вікном, де лежав каліка,  почали на повний голос його разом  кликать:
“Гей, Іллюшко, уставай!” – кличуть перехожі.
“Як я встану, - той гукає, - якщо я не можу!”
“ Хто тобі таке сказав? Уставай і крапка!” Той натужився і сам встав на землю раптом.
Став на ноги, аж підскочив (не стрибав ніколи!),  відчинив і запросив  старців сивочолих.
Увійшли старці до хати і сказали тихо: “ Ти, Іллюшо, пережив величезне лихо,
Та пішла хвороба геть, її не наздогнати, час настав нове життя тобі починати.
Ось тобі вода свята, випий скільки зможеш, станеш ти богатирем, усіх переможеш.
Але силою своєю не хвались ніколи,  для добра живи, а зла не роби нікому.
Тільки-но хотів Ілля “дякую” сказати, як не стало тих старців, враз пропали з хати.
Ой, зраділи мама з татом, як прийшли додому!  Як він видужав,  Ілля не сказав нікому.

Саме в ті часи далекі половецькі хани позбирали своє  військо і на нас напали.
В них були могутні коні і криві шаблюки, налетіли мов та хмара на поля і луки.
Поховались наші люди по церквах і хатах, молять Бога, щоб прогнав ворогів проклятих.
Лише Муромець Ілля вийшов проти хана, вирвав дуба із корінням  та давай махати,
Як махне праворуч дубом – вулиця широка, як ліворуч – то провулок прокладає боком,
Порозкидав ханське військо, наче мух легеньких вмить,
Залишив самого хана, той від жаху аж тремтить.
І сказав Ілля до хана: “ Нашу землю залишай, і додому повернувшись, усім ханам передай,
Що допоки на Вкраїні живе Муромець Ілля, пам’ятайте, що віднині буде нашою земля.
ХЛОПЧИК: Діду, щось ви не ту казку розповідаєте...
ДІД: Як не ту?
ДІВЧИНКА: Та казали ж про солов’я!
ХЛОПЧИК: Солов’я-розбійника!
ДІД: Сам знаю, не заважайте! Бо щось забуду і не згадаю потім. Не перебивай!
...Якось Муромець Ілля скочив на коня, і поїхав до столиці, що біля Дніпра.
Є на Київ шлях далекий, їхати-кружляти, та  коротшим шляхом швидше Києва дістати.
Тільки на прямій дорозі ліс стоїть, мов та стіна, в тому лісі між гілок хтось свистить мов сатана.
Люди кажуть – соловей, хто не йде – покійник, бо реве неначе звір соловей-розбійник.
Він зробив собі гніздо на верхівці дуба, бачить кожного, хто йде, не дорога – згуба!
Та Іллю не налякає напівптаха – напівзвір, і пішов коротким шляхом наш славетний богатир.
Їде тихо, їде вскач, пісеньку співає, раптом чує – ніби плач, ніби хтось ридає,
То свистить, то аж реве, вітром завиває, жолуді з дубів кружляють, очі вибивають
Кінь під Муромцем  злякався, похилився, долі став.
Тут стрибнув на них розбійник, раптом, наче з дуба впав!
Та таке воно мале, чорне, гидке, кривобоке, тут Ілля пустив стрілу – і поцілив прямо в око!
Соловей упав на землю і ще дужче заволав, закрутилась хуртовина, перший сніг на землю впав,
Тут правицею своєю виродка Ілля схопив, потім лівою рукою йому рота затулив,
І настала в лісі тиша, зацвірінькали пташки,  в небі сонце засвітило, коник воду п’є з ріки,
 Ілля Муромець неспішно стремена з коня узяв і розбійникові міцно руки-ноги зав’язав,
Ще й запхав у рота шишку, щоб не чули солов’я, сунув в торбу і на Київ повернув свого коня.
Володимир -  князь великий радо Муромця зустрів,
І на свій бенкет розкішний його чемно запросив.
Сіли, випили по чарці, попоїли різних страв, а тоді князь Володимир Іллю Муромця спитав:
“А яким ти їхав шляхом? Окружним чи навпростець?”
“ Я завжди прямою їздив”, - чесно каже Муромець.
“Га-га-га!” – Регочуть гості. - “ Ой, неправда, ой, брехня,
Соловей не пропускає ні людини, ні коня,
Пташка там не пролітає, не проскочить жодний звір!”
Ані слова не промовив наш славетний богатир,
Посміхнувсь собі у вуса і свого мішка дістав, витяг з нього розбійника і до княжих ніг поклав.
“ Та невже така мерзота страх наводила на всіх?” - засміявся Володимир, підхопили всі той сміх,
Лише Муромець мовчав, як розбійника здолав,
Бо старці йому казали, щоб секрет не видавав.
ХЛОПЧИК: Ой, діду, так не буває...
ДІД: Як це –  не буває? Буває!
ДІВЧИНКА: І що людина тридцять років лежала, а потім встала?
ХЛОПЧИК: І що соловей був розбійником?
ДІД: А як ти на дерево влізеш – не розбійник?! То краще помовчи! Піду я, мабуть, спати... На добраніч...
ХЛОПЧИК:  Ой, не вірю я цим дідовим казкам!
ДІВЧИКА: Як не віриш, чому слухаєш?
ХЛОПЧИК: Цікаво...
ДІВЧИНКА: Отож!