Кирило Кожемяка

КАЗКИ  ДІДА  САВКИ

“Кирило Кожум’яка”

     ДІД: Гей, малеча, гей, малеча,
          Відкладайте свої справи,
          Вас чекає добрий вечір
          І казки від Діда Сави.
ДІТИ: Добрий вечір, діду Савко!
ДІД: Ой, втомився я, одначе, цілий день сьогодні чоботарював.
ХЛОПЧИК: Та навіщо, діду, шити чоботи, якщо їх у крамницях повно?
ДІВЧИНКА: Такі вони у вас негарні, грубі...
ДІД: Хоч вони і грубі, та мені, старому, любі. Та в таких чоботях і взимку тепло, і в дощі сухо! Краще ти, Оксанко, дідуся послухай! Є у мене чоботи з пра-пра-пра-давніх часів, кажуть що ці чоботи сам Кирило Кожум’яка зробив, може їм аж тисяча років! А може й дві!
ХЛОПЧИК: Так довго чоботи не живуть.
ОКСАНКА: Щось ви, діду, таке кажете! Тоді ще й людей не було, самі мавпи!
ДІД: Сама ти мавпочка! Може в цілому світі ще по деревах мавпи стрибали, а в нас на Вкраїні вже міста стояли, пісні співали і казки складали!
          Про Кирила Кожум’яка – перша. Прославився він не тим, що чоботи робив, а тим, що змія страшного вбив.
... Правив тоді в Києві князь Володимир, і була в нього дочка, гарна, наче квіточка. Та ще жив  під Києвом змій страшний, ненажерливий,  він з  киян щороку дань збирав –  з кожного двору гарну дівчину забирав. А як настала черга молодої князівни, заплакав Володимир і свою єдину доньку змієві віддав.
А дочка була така гарна, така ніжна, що той змій її полюбив. Одного разу стала вона змієві пісні співати і казки розповідати, а потім і питається:
“ А чи є, каже, в світі такий чоловік, щоб тебе подужав?”
 “Є, - каже змій, - такий. Кирило Кожум’яка. У Києві над Дніпром живе. Над його хатою дим аж до неба в’ється, він у Дніпрі шкіри мочить, та не одну, а дванадцять разом. Тільки він мене подолає”.
Стала князівна думати-гадати, як їй батькові цю звістку передати?
Та жила вона сама, наче сирота, лише голуб білий біля неї літав.
Стала вона того птаха годувати, і до себе білокрилого привчати.
Написала дівчина Володимирові листа, та й причепила його до голубиного хвоста.
Як злетів той голуб до самого неба, та й приніс листа від дівчини туди, куди треба.
Думав князь, що змій той його дочку згубив, а як побачив голуба, зрозумів і зрадів.
Уважно Володимир листа прочитав, а далі покликав своїх старшин і таке їм сказав:
“ А чи є в нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?”
“ Є, - кажуть, - живе над Дніпром”.
“ То скажіть мені, хто його добре знає, як до нього краще приступити, щоб не відмовив?”
Довго радилися разом, а тоді сказали слово –
Пошлемо старців до нього, він стареньким не відмовить.
Підійшли діди до Кирилової хати, відчинили двері, стали чекати,
Та не бачить їх Кожум’яка й не знає, бо аж дванадцять шкір своїми ручищами розминає.
Раптом хтось із них чихнув – “Апчхи!” Здригнувся Кожум’яка, озирнувся навкруги,
А дванадцять шкір від того – трісь! “Та кого ж це мені нечистий приніс?!” –
Так  Кирило сердито закричав, -  “ Через вас дванадцять шкір я порвав!”
Так і повернулися старці до князя ні з чим, і знову Володимир збирає старшин.
Знову стали думати, гадати, як же того Кирила Кожум’яку про послугу благати?
“А давайте пошлемо до нього малих діточок, хитрістю спіймаємо його на гачок!”
Поприходили до Кирилової хати діти малі, та й вклонилися господарю до самої землі,
А тоді стали навколішки й заплакали усі. Ніхто ще Кожум’яку так слізно не просив.
Як побачив їх Кирило, то й сам сльозинку втер. “Ведіть мене до князя! Поможу тепер”.
Він у князя смоли і конопель попросив, коноплею обмотався, а смолою себе обсмолив,
Узяв  булаву аж на десять пудів, та й піднявся на  ту гору, де змій жив.
Як побачив його змій, розлютився! Вже давно він по-справжньому не бився.
“Що, Кирило, - каже, - будем битися? Чи може ти прийшов миритися?”
“ Будем битися до смерті, Іроде Проклятий, бо давно пора від тебе землю рятувати!”
То була страшенна бійка, аж земля здригалась, та у того Кожум’яки сила небувала –
Розбіжиться змій, ухопить зубами Кирила, тільки шмат смоли і вирве з усієї сили,
А Кирило булавою як улупить змія, ледь у бідного невдахи не зламалась шия!
Знову змій кусає сильно Кирила за спину, тільки жмуток конопель відірвав вражина,
Розігрів Кирило змія, йому бідному пече, як стрибне той у Дніпро, що під Києвом тече,
Забулькала чиста вода, наче закипіла, слід за змієм наче яструб кинувся Кирило...
А з берега Дніпрового люди споглядають,  підбадьорюють, чекають, змія проклинають,
А змія вже і не видно, тільки зверху голова, і на ту страшную пику опустилась булава –
Бух-бубух! Земля трясеться, змій конає, мов черв’як, подолав його Кирило – український наш козак!
ДІТИ: Ура-а-аа!
ХЛОПЧИК: Діду, а чому зараз зміїв немає?
ДІВЧИНКА: Звідки ти знаєш, що немає? Може, десь ховаються?
ДІД: Зміїв немає, бо останнього вбив Кирило Кожум’яка. А як вбив, то пішов собі далі шкіри м’яти і шити з них чоботи, ось такі!
ДІВЧИНКА: Я б такі ніколи не вдягнула!
ХЛОПЧИК: І я! Вони не модні.
ДІД: А я їх носив, ношу, і носитиму! Ану, геть мерщій спати! Не модні, не модні...