Как Руслан людоеда победил

КАЗКИ  ДІДА  САВКИ


“ Як Руслан велетня переміг”



Дід Савка ножем майструє  собі сопілочку.
ДІД: Ось так, ось так-так...
ДІТИ: Діду, що це ви робите?
ДІД: Це я дудочку роблю – ду-ду-ду, ду-ду-ду,
         А коли настане вечір, нову казочку складу!
ХЛОПЧИК: Так вечір вже настав!
ДІВЧИНКА: Вже й сонечко сідає...
ДІД: Якщо сонечко сідає, то й сопілочка заграє. Ось так!
( Грає на сопілці народний наспів)
ДІВЧИНКА: Яка гарна мелодія...
ХЛОПЧИК: Чарівна, мов дівчина!
ДІД: Оце ти вірно помітив, Тарасику, це  заграв я таку  музику сумну, бо згадав про дівчину одну...
ХЛОПЧИК: Яку ще дівчину, діду?
ДІВЧИНКА: Діду, та ви що, закохалися?!
ДІД: Ой, якби я її побачив у молоді роки, то життя б за неї віддав би. Зараз таких дівчат немає.
ДІВЧИНКА: Як це – немає? А я?
ДІД: Ти ще мала. Не перебивай діда! І не дивись на мене, як кошеня на сметану!
ХЛОПЧИК: Та не слухайте її, діду, а краще про дівчину кажіть. Коли ви її востаннє бачили?
ДІД: Не бачив, а тільки чув від матусі, чи від бабусі, чи від бабусиної матусі, що була колись у Києві така дівка, Либідь...
ДІВЧИНКА: Ой, та чи не та це Либідь, що трьох братів мала?
ХЛОПЧИК: Кия, Щека і Хорива! Це ви, діду, вже казали...
ДІД: Про братів – казав, а про сестричку-красуню тільки зараз  згадав. І гарною, і веселою, і розумною була Либідь, та тільки впертою, як баран...
ХЛОПЧИК: Дівка не може бути як баран...Як вівця!
ДІД: Може інша якась – як вівця, тільки не Либідь оця.
Скільки князів до неї старостів слали, усім відмовляла.
“ Ні за кого не піду, бо з Русланом я буду!” – так вона казала.
А Руслан той був хлопець веселий та роботящий,
та не князівського роду, а простого, селянського.
Аж тут прочув про красуню Либідь хазарський хан.
Послав він на Вкраїну своє військо числене –
князівну Либідь забрати й славне місто Київ завоювати.
Зажурився князь Кий, стало йому сестричку жаль,
йдуть хазари наче хмари, а київського війська обмаль.
Та хоч наше військо й мале, та завзяте,
не віддамо, кажуть, хазарам жодної української хати,
Захистимо і князівну і просту селянку,
Не побачать хазарлюги ніякої киянки.
Як побачив хазарський воєвода цю нелегку справу,
То звернувся сам до Кия з такими словами:
“ Нащо будемо ми, князю,  кров даремно проливати,
Визначи свого борця, щоб князівну захищати,
А я визначу свого -  здорового й міцного,
Нехай б’ються між собою скільки буде змоги.
Переможе наш борець, то й заберемо дівку,
А як програє – все,  кінець, підемо по домівках.
Військо хазарське заберу назад у свою державу,
А своєму хану розповім про вашу козацьку славу.
А знаєте, чому хазарин так промовив, діти?
Бо був у нього один воїн, найсильніший в світі,
Ще ніхто його й ніколи в бою не посилив,
Схожий був на бугая, і такий же сильний.
Кий сказав: “Хай буде так. Нехай б’ються. Я даю добро.”
Визначили місце там, де річечка мала впадає у Дніпро.
Вийшов той борець хазарський, велетень та й годі,
А навпроти став Руслан при усім народі.
Був він хлопець хоч куди, і міцний, і сильний,
Та хазарин був за нього більший  вполовину,
Не людина, а гора, кулаки – каміння,
І сказав собі Руслан: “ Поборю, або загину!”
Велетень ударив – раз! А  Руслан відскочив,
Знову б’є борець хазарський хлопцю межи очі,
Тільки знов не попадає, бо Руслан мов птиця,
То він спереду, то з-заду, а хазарин злиться...
А красуня Либідь плаче, просить, бідна, Бога,
Щоб зберіг їй коханого, залишив живого.
А бійці вже обійнялись, покотилися з гори,
Борсаються вже у річці, не спливають догори.
Злі хазари від утіхи так сміються, аж ревуть,
Закричала  бідна Либідь: “ Любий мій, тебе не вб’ють!”
Як почув Руслан той голос, встав юнак на повний зріст,
І як влупить бугаєві, той у землю так і вріс!
Перемога! – закричали наші славні козаки
І прогнали тих хазарів та на довгії роки.
Потім справили весілля Либіді з Русланом,
Кажуть, три дні і три ночі гуляли кияни.
ХЛОПЧИК: Оце так казка! Той йому – раз! А той – ляп!
ДІВЧИНКА: А де ж тепер та річечка?
ДІД: Ту річку, на якій відбувався двобій за князівну, і досі називають Либідь. Хто був у Києві, її бачив, а хто не був – не біда, бо всюди однакова вода.