Кохалися - ти позичав у лiта...

Кохалися - ти позичав у літа.
Яскравих кольорів мішав нектар.
Була немов би маревом сповита,
Солодких почуттів казкових барв.

Феєрія жаданих поцілунків
Квітчала тіло, п’янила думки.
Але зоря недовго нам раділа,
І віщувала лихо пошепки.

Сувора осінь вимагає звіту.
Ми завинили - в борг любити гріх.
Набридливо зозулею розлука
Голосить по зіркам колишніх втіх.

Додолу лист летить, немов в безодню,
Стрибками вітерець його жене.
Осінній смуток паморочить розум:
«Була щаслива?». – Все, як дим, мине…

Пульсує серце… Чи то дощ у вікна
Вбиває цвяхи й тугу навиває:
«Розпусниця – покинута й самотня!
Спокутуй за гріхи свої безкраї!».

Геть острах! Все одно в своїй самоті,
Нехай засуджена й осміяна юрбою,
Узнавши присмак щастя і любові,
Багатша від усіх була з тобою!

Ви - хто любов вважає аморальністю,
Мілкими поглядами ви мені огидні.
Справдешні почуття від театральності
Не відрізнити бездуховним злидням!

Будь що! Нехай кохання тільки марилось,
І швидко промайнуло вмить за літом.
В моїх  журливих спогадах одвічно
Воно залишиться блискучим й дивним світом.