Подаруй дихання

Я намагалась не плакати, коли зникав його образ.
Я намагалась зрозуміти, навіщо він взагалі з'явився?
Щоб так швидко зникнути? Чому? Я ж встигла звикнути... навіщо?
Я намагалась відпустити... але... добре... я відпускаю... і намагаюсь не плакати, хоча всередині повінь.
Нехай затопить серце й розум... так буде краще... мабуть...
Але ж я хочу дихати, дихати повільно і легко... з ним...
Я розумію, що цього не станеться... тому що я зникаю.
Чи, може, вже зникла?
Він навіть не помітив...
Мені байдуже! Брешу...
Дай мені просто зникнути, не тримай мене, відпусти...
Я буду дихати тим, хто не зникне...
В нього не буде завтра, в нього... знову брешу...
Благаю... нехай тільки твій образ подарує дихання, мені ж його так бракувало все життя!
Він спокушає...
...І я би вже вкусила яблуко гріха, але боюся Бога.
Не тому, що не люблю Його, а тому, що люблю твій образ.
Стіни шепочуться, а стеля мовчить... бо вона все знає.
О річка, вийди з берегів! Нехай літають наді мною круки...
Мені байдуже...
Я просто хочу дихати... і все... більше нічого не потрібно...
Подаруй мені дихання, будь-ласка, і я скажу... нарешті...