К. Р. Осiнь

Коли починаєш жаліти час, прожитий із кимось,
Пускаєшся в будні униз головою зі сходів.
Мегаполіси... стабільно сльозам не вірять -
Бруківку укладено скалками доль пішоходів.

Церкви проколюють небо своїми хрестами,
А ми під мостами втішаємось в любощах плачу.
На осінь коханці сходяться, хтось самотіє,
Вилазять з квартир затягані п'яні мачо

Й шукають розради у справах і у проблемах.
"Печальні жінки - насправді щасливі". Друже,
Затям це назавше й налий мені ще по вінця -
Все рівно нікому не легше від наших збуджень.

Кожен будинок обклеєний віршем-нещастям.
Кожна долоня - досвід, кров'ю набутий.
Хідник пам'ятає стосунки сИві від правди,
А нам не сховатись від нОвих утіх і спокути,

Проте після кожного тіла - себе у піну
Й ретельніше відмивати зі шкіри відбитки.
У кожного біль той самий і жодна губка
Не змиє з наших очей тавровані мітки.

Сьогодні втрачала кохання... посеред голого міста.
Мій мегаполіс вкотре мені не вірить.