Вже сонце обпалило шкіру на долонях.
Весна чи літо, байдуже хто ти.
Із кам’яних очей по ніжних скронях
Стікали спогади, щоб більше не прийти.
Рука повільно гладить тінь волосся,
А погляд вічно дивиться на схід.
Все, що бажалось – так і не збулося:
Загас тоді рожевий серця світ.
По тілу покотилось губ прощання,
Потрушуючи голос і слова.
Я перестану клеїти кохання,
Чекати змін у морі,що без дна…
Вже сорок вісім тижнів без повітря,
Я зраджу завтра всі мої сліди,
Долоні все ж бажають краплі світла,
Щоб від учора в завтра перейти.
Я розпилю всі крики на частини,
Щоб більше знати, де ти переграв,
А небо не відкриє нам світлини,
Зітре вогні зірок, які ти розірвав.
48 недель...
© Copyright: Хельга Рейнер, 2011
Свидетельство о публикации №111090200546
Свидетельство о публикации №111090200546
Рецензии