Ясочка
тужила, гнулася, наче трава,
згадала два серденька свої рідненькі
і - наче застигла. Хоч то все слова.
А десь пролітав сірий птах сивий,
глянув в віконце і далі - за край;
позаду залишились землі сині
і листя зелене. Мені проспівай -
просила б його, благала б, та пізно:
відстані долі і розмах крил
міцно скувала, неначе залізом,
осінь морозная. Зовсім без сил,
безсонні примари, пливуть хмари
високо в небі, - куди пливуть?
Все вони знають про сльози горючі.
І ясочка знала. - Залиш, забудь,
не стало тобі ні щастя, ні долі,
очі відкриєш - ранки німі,
згадаєш - спалах фантомної болі -
давно колись дуже ромашки мені
у вересні хтось дарував.Та все зникло.
Не років плин - промайнули віки.
Вітер лякає вечірню прикрість,
а зорі рахують сніжинки рідкі.
..................
Була собі ясочка. Одна-одненька.
Одна-одненька. А крильце зламане.
Свидетельство о публикации №111083000459