Станси Дощ. Морок з Selenit

Дощ.  Морок.  Вітер  дме  охоче
У  комин,  щоб  щілини  віднайти.
В  таку  негоду  спокою  лиш  хочу,
У  мушлю,  наче  равлик,  заповзти.

А  пам'яті  минулого  картини,
Як  кадри  чорно-білого  кіно.
Та  не  зібрать  мені  їх  воєдино,
Щоб  виткати  життєве  полотно.

Уривки  фраз,  як  тіло  невагоме,
У  відповідь  їх  кинув  навздогін.
Примарилось  обличчя  враз  знайоме,
І  розчинилось  у  проваллі  стін.

Із  пряжі  днів,  розпушеної  небом,
Пряде  павук  десь  на  вікні  вгорі.
Немає  сили...  Зупинитись  треба,
І  викинути  сумнів  за  поріг.

Дивлюсь  я  запитально  на  ікону,
На  Господа...  Чому  усе  без  змін?
Чекаю  я,  що  голосом  бездонним
До  мене,  грішного,  промовить  Він.

Горить  у  свічнику  старечім  свічка...
Дощ,  наче  з  парафінових  краплин...
Чому  ця  ніч  нестерпно  довга?  Вічна...
Свіча,  ікона,  смуток...  Я  один...

11.08.2011



Оригінал      Selenit
"Стансы  (ненастье,  мрак…)"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272190

Ненастье. Мрак. Осенний ветер воет   
В печной трубе в преддверьи ноября.   
В такую пору хочется покоя,   
И как улитка спрятаться в себя.   

Но воскресают прошлого картины,   
Как кадры позабытого кино.   
И не собрать теперь их воедино,   
Чтобы соткать живое полотно.   

Обрывки фраз, произнесённых мною   
В ответ кому-то, брошенных вдогон,   
То вдруг лицо,знакомое такое, -   
Мелькнёт растаяв, как тревожный сон...   

Прядёт паук в углу окна  ограду   
Из  пряжи  дней, намотанных  в  клубок,   
И  нету  сил... Остановиться  надо,-   
И выбросить сомненья за порог...   

Я вопрошаю, глядя  на  икону.   
Господь  с  неё безмолвно-строго зрит:   
Я  жду,когда  Он  голосом  бездонным,   
Со  мною  грешным  вдруг  заговорит...   

Горит  свеча  в  подсвечнике старинном.   
В ответ дождю льёт слёзы парафин.   
В уединеньи среди ночи длинной:   
Свеча,икона, грусть... и  я  один...   

         1975    г.

Для  ілюстрації  використано  картинку  автора  оригіналу  Selenit