Час

Я знову не хочу нікуди іти.
Іду світ за очі, а знову сюди
Завжди повертаюсь, мільярди разів.
Я чую лиш гомін чужих голосів.
Без ліку питала: Коли це пройде?
Дивлюсь у люстерко, а бачу тебе.
Мов перший раз, погляд гарячий застиг.
Той спогад по серцю шмага, як батіг.
Ті очі бездонні я бачу вві сні.
Скажи, ну за віщо ця мука мені?
За що ти караєш мене так щораз,
Мов я завдала тобі болю й образ?
Мов серце позбавила щастя й тепла.
Та ні. Неможливо! Я б так не змогла.
Я чиста й прозора, мов той океан.
Торкнешся – і зникну, мов ранком туман.
Як біле мереживо, ніжна й тонка,
Тремтіла над ниткою Долі рука.
Зіткали мене із зірок і морів,
Із темних ночей, і вогню ліхтарів.
Із золота, перлів. Зі скла й кришталю.
А очі – з гіркого на смак мигдалю.
За що я страждаю? Скажи вже, чому?
Відомо тобі. Лиш тобі одному.
За що я на плечах несу хрест не свій?
І плачу невпинно у тиші німій.
За що ти караєш мене раз у раз?
За правду тьмяну, без фольги і прикрас?
За те, що вона не блищить, мов кришталь?
Та вибач. Це правда. Без блиску, нажаль.
Без пафосу, золота, без камінців.
Шкода, зрозуміти не можна без слів.
Та що ті слова. Неглибокі сліди,
Їх змиє з піску перша хвиля води.
А я запитаю себе ще не раз,
Чи прийде колись та хвилина, той час,
Коли божевілля усе це пройде,
І я у люстерку побачу себе?
І може колись ще згадає про нас,
Лиш осінь шаленим танком…
Прийде час…