Гiмни Дiонiсiю

                І     
                (полум’ям)


Йду я спати…
Усе розтуляється назустріч мені, простір кімнати здається в сутінках занадто прозорим і нереальним – лячно доторкнутися.
Усе починає жити. Простір – такий звичний вдень – заворожує, застерігає, готує… Кожна хвилина триває невідомо скільки, і я трохи гублюся в цьому – ось моє біле ліжко, я ледве бачу в сутінках – його покрили м’які тіні – і я залишаю їм цю мить. Тіні біля мого ліжка злегка ворушаться, можливо повітря їх погойдує – і я не хочу порушувати цієї краси, не смію підходити, не смію йти назустріч – я дивлюсь і не рушаю з місця. Усе навколо мене переливається дивними кольорами, хоча я не бачу їх у темряві – лише відчуваю.
Мій погляд не зводиться з тіней, які безперервно коливаються в найнеочікуваніших ритмах – ритми починають рухати і мною, хоча цього не помічає навіть мій одяг.
Тіні м’яко зливаються у темряву і відпускають нарешті мій погляд, який зараз вільно ковзає по стінах, шукає місця, де знову можна зупинитись – щось яскравіше, ніж темрява, раптом саме ввібрало його в себе. Старовинна картина на стіні – може це через неї все здавалося кольоровим?
Світло-червоний колір повільно поглинає мене і мій незнятий ще одяг. Тепер в цьому кольорі я бачу свою кімнату, кров лоскоче мене і я починаю п’яніти, та не зводжу і надалі очей з тієї незрозумілої аури, яка оповила усе навколо. Ноги мої повільно почали йти, хоча тіло на них не дуже звертає увагу – тіло палає, його повільно роздягають звуки, які йдуть зсередини вже не світлого червоного кольору. Він зараз сяє яскравіше, ніж цього бажає і без того вже напружене тіло. Колір щомиті набирає якихось дивних форм – навмисне, щоби не хотілося на них концентрувати увагу, щоби приємніше і солодше було топитися і грузнути в солодкому самознищенні… Десь в тілі зароджується крик і теж завмирає, як і все навколо – чекає своєї миті, якогось поштовху. Червоний колір темніє і вибухає темно-синім (я не помітила, як мій погляд перевівся на синю нічну сорочку, недбало кинуту біля ліжка вчора – сьогодні я теж не надягну її…).
Тепер керую я. Усе, що є в кімнаті – видиме і невидиме – слухає мене і іноді кидає легке світло на напівоголене тіло, яке вже декілька вічностей рухається в напрямку хаотично розстеленого ліжка.
Позаду тіла поступово вимальовується ще одна постать, яку я викликала в своїй уяві. Перший її рух злегка налякав мене, та потім привабив. Це Діонісій. Він теж зупинився, п’яний від кольорів, слухаючись і підкоряючись мені. Я не оглядаюся, і кров у мені коливається знизу догори.
Чекаю…
Безмежно чекаю, коли Діонісій торкнеться мене, і раптом з силою і криком вириваюся вперед! Мене поглинає усе навколо з потрійною силою, волохата богинька в формі перезрілого персика переслідує мій погляд, а Діонісій раптово впивається в мене. Скільки простору в моїх кроках?..
В мене немає тіла, воно стало отою богинькою. Яка з’їла Діонісія і змусила мене знову перевести погляд. У вікні я побачила, як борються світанок і ніч: щоранку це відбувається, і щоранку цікаво за цим спостерігати… Світанок довго готується наставати, немовби востаннє – і так щоразу, щоранку… Щоночі.
Я запалила ароматичну свічку і уявила, що ввімкнула повільну ритмічну музику. А він співає мені на вухо власних пісень, вивчених ще на Олімпі, коли був малим… Пісень не звідси. Я нарешті лягла. Відпочити перед тим, що збирається робити зі мною Діонісій.
Я рухаю шовковою білизною і вона стогне стиха замість мене. В мені наполегливо і швидко прокидається світанок, запахи (гарячого тіла і сандалу) затьмарюють мою сп’янілу свідомість і пам’ять, розтягують мене на шматки, примушують звиватися, богинька тулиться і б’є щосили оте довгоочікуване тіло, яке знову з’явилося біля мене. Шкіра моя розтягується від його покусувань, ось-ось вирветься на волю той крик. Вже несила, та він не спиняється, хоче, аби я розчинилася в тому кольорі, яким сяє він: в золотистому.
Світанок настав, переміг!
І я кричу!!! Виявляється, вже давно, просто звуки топилися в тій аурі, яка зараз починає помаленьку розвіюватись.
Я важко дихаю, мене підкидує сила моєї уяви і все тепер топиться в мені.
Звуки топляться в мені.
Ранок топиться в мені.
Ритми прощаються зі мною, коливаючи усім навколо. Тіні прощаються, забираючи з собою відблиски світла…
Шовк оповив мене і пестить своєю прохолодою. Я насичена тишею, бо втомилася. Я насичена кольором, бо п’яна. Сп’янілі речі, що розкидані по кімнаті, заснули, забравши у свій сон і мене… Ми бачимо прозорі сни.
День переміг нас.
Де ти?
З ким прокинувся, Діонісію?
               

 


                ІІ
                (вітром)


І місяць, і небо, і тіло поволі-поволі розсіює світанок.
А він прийшов дивитися.
Я танцюватиму для нього.
Може, простої, дитячої?
Танцюй зі мною!
Він мовчки посміхається і заперечує рухом голови.
Я танцюватиму.
Рухами, які знаємо тільки я і він, Діонісій. Ці рухи – його дитяча мова, вивчена ще на Олімпі, коли був малим. Він розмовляє зі мною цією мовою завжди, коли я прошу, а зараз змушує мене говорити саму. Для нього. Без супроводу. Мовчки.
Але я чую суповід – що це? Музика, вітер?..
Він знову посміхається і, скинувши рухом голови волосся назад, знову заперечує.
Отже, я танцюватиму його мовою.
Добре. Я рушила.
Я танцюватиму колискову.
Смієшся? Діонісію… Я вчитиму тебе.
Дивись!
І я рухаю його спогадами про усе, що він знає, про усіх жінок, яких він бачив і чув.
Тінь моя злегка ворушиться, і це насторожує Діонісія. Зляканий бог біля моїх танцюючих тіней причаївся в куточку кімнати, шукаючи свою улюблену пітьму.
А я не боюся його. І не поважаю. Сьогодні. І це його зброя, він завжди так робить з жінками. Змушує їх повірити, що вони керують ним, богом Діонісієм, великим бабієм.
Він дивиться на мене, імпресіоністичну хвойду, і знову усміхається.
Значить, я роблю щось не так.
І я забиваюся від страху і сорому в куток, в той самий, де ховається нібито заляканий Діонісій. В цьому кутку збираються усі нібито налякані сутності.
А Діонісій сміється весело, хапає мене за руку і викидує всередину кімнати.
Мої очі мимоволі заплющуються, очі покриває солодка знуда, бо я втомлена.
Він говорить моїми рухами. Він, Діонісій, символ розмитих рухів і липких, нерозбірливих світлих почуттів. Він торкається моїх долонь своїми долонями, і ми танцюємо.
Я питаю – чому ти такий?..
Він танцює зі мною, все швидше і швидше. Ми кружляємо, повітря лоскоче, я запитую – чому?
Він кружляє і не торкається мене. Коли ми розімкнули обійми?
Діонісій посміхнувся і сів.
Полум’я свічок гойдає повітря, і повітрю це подобається. За вікном борються світанок і сонце. Скажи, вони борються за тебе?
Він знову посміхнувся, підвівся, загасив поцілунком свічку – і виявилося, що в кімнаті ще темно.
Знову все спочатку.
Світлі сутінки. Ранок, який ніяк не може вилупитися з яйця.
Знову Діонісій, знову він сміється.
Танцюй! – вдарило мене повітря його подихом.
Я закружляла, огортаючи це повітря в шовк своєї легенької сукні.
Танцюй! – вдарило знову.
Я кружляю, мені так весело, я сам Діонісій, я сам всемогутній бог щастя, який говорить моєю спідницею. Я – він!
А його – нема.
Він трохи стомився. Він потроху розчинився у повітрі, я й не помітила.
Ніч настала. Десь на іншому боці землі, судячи з сонечка, яке оголило тіні і почало мене трохи соромити.
Все стає прозоро-білим – і тіло, і місяць, і небо. І Діонісій, що плаче в кутку. Я кидаюсь до нього, цілую – знімаю його руку із затулених від сорому очей – і бачу себе, заплакану від сонця. Діонісій, як завжди, зник, залишивши після себе лише посмішку.
Я з гордістю твоя, Діонісію!





               
   
                III
                (росою)

Моє віддзерклення у вікні.
Чорне скло, ніч, віддзеркалення свічок.
Віддзеркалені очі вдивляються в глибочінь себе.
Ніч забирає своє.
І Землю, і Місяць, і тіло поглинає таплий, світло-чорний колір її, в якому все опинилося. Чому мені не страшно?..
Відповіж світлом, що паде!
Чорний камінь паде на дно і здається мені світлом. Це відповідь.
Я не бачу тебе в темряві, лише відчуваю.
Ти поруч.
Я вірю тобі.
Тобі все стримання своє віддаю у ніжні і хисткі обійми.
Ти роса, що зникає з появою ясності.
Чому так, мій боже простоти?
Відповіж білим каменем!
Білий камінь на дні здався блиском очей у темному відображенні.
Це відповідь.
Свічки від руху повітря не гаснуть, а палають дужче, стовбчики полум’я стають вищими, щомиті набираючи якихось дивних форм – навмисне, аби не хотілося на них концентрувати увагу.
Мої думки зосереджені на синьому кольорі, який блідне в моїй уяві і стає кольором води.
Тебе чекають, тобі співають, бо ти справжній, і слово твоє мовчазне очищає, зцілює – навіть коли тебе не просять, не кличуть, навіть коли тебе соромляться.
Я відчуваю тебе у темряві.
Ти мовчиш зі мною.
Темрява у відображенні світлішає і прибирає кольору води, яка тече і змінюється від найменшого поруху свого (сльози – з росою,  роса – з дощем, дощ – з рікою, ріка – з морем і океаном. І колір їхній різний, і дух різний.)
Усе відкрию тобі сьогодні – без усмішок, без руху, без зайвостей.
Ти – вічне захоплення. Я викину тебе хвилею, куди замрієш, бо мені не страшно з тобою.
Я помру з тобою взимку, Діонісію.
Готуй мене, оповий мене холодом-прохолодою. Мені не страшно, темрява світиться, коли ти зі мною.
Ти приносиш мовчазне захоплення тіла, і лише темрява може його не зіпсувати, тож поклоняюся тобі і мовчки шукаю у глибині відображення своїх очей…
Мої очі мимоволі заплющуються, бо я втомлена і не бачу свого відображення.
Це відповідь. Його відповідь.





        ІV
    (дном і корінням)

Триває.
Біль, сонце.
Хмари засліплюють.
Спека тече навколо.
І я розтікаюся.
З ким ти, Діонісію?
Ким ти прокинешся?
Може, псом чорним, що біжить до мене?
Довго чекати мені?
Спека.
Боляче.
Сліпуче.
Як довго чекати?
Приходь сьогодні! Не вночі, приходь, як є, без серця, без одягу чи без погляду – байдуже! Прийди вдень, коли все, що твоє – ще спить.
Я захищу тебе від поглядів сірих людей, що кричатимуть нам навздогін– "вільнодумні"!
Почуй голос мій, о святий божевільний, чи не захочеш ти ще хоч раз відповісти на мої питання? Чи не захочеш побачити свої творіння, яких є безліч?
Палюче сонце кидає на мене жар, палить, я тлію. Я зморена, я тану, стаю слизькою водою і мені боляче, тож прийди швидше, о Ти, що завжди приходиш!
Мене втягує земля, пестить своєю владою і силою, і я не можу і не хочу їй протистояти, то ж в тебе лише мить, щоби мене врятувати.
Слизька, прохолодна земля. Вона пестить мої органи коріннями рослин і рештками камінців, що ховаються в глибині її річок. Мені боляче і приємно від цих прохолодних камінців, вони замінюють… можуть замінити Тебе! Швидше, Діонісію!
Я благаю як мати.
Я благаю, змилуйся.
Я чекатиму.
Палає.
Біль, сонце.
Триває!
Спека! Я вже не можу.
Ставлю крапку.
Корінь любистку, ти сильний…
Я відірву з тебе листя зелене.
І заквітчаю голову свою понуру.
Може, так сподобаюсь Діонісієві…
Він мене не хоче.
Він не прийде.
Він не буде зі мною, я не та, що раніше, я слизька, я земля, я розтікаюся і розсипаюся, і це не подобається богам кохання.
З мене може вийти щось інше.
Окрім коханки.
Я благословляю інших прокляттям.
Мене перемогли, я здалася.
Мої подруги ходять біля тебе, Діонісію, а ти смієшся і не думаєш про мене, і не дивишся.
Твоє право.
Право Бога.
Ах, що я кажу! Ти мені не полюбовник, ти…
Ти…
Ти той, що не прийшов!
І я кричу!
Я кричу!
Я кричу від жаху, болю і усвідомлення того, що ти не мій, о Боже Діонісію…
Що я верзу…
Я стала слизькою…
Я розтеклася…
Ти прийшов, щоб мене…
Ні, не змінити, не оживити.
Ти прийшов дивитися.
І погляд твій зцілює, злегка лоскочучи моє розпечене від болю і жалю тільце.
Ти з’явився.
Слава тобі.
Ти був.
Поруч.
Ти тут.
Був і не йшов нікуди, сучий сину боже Діонісію.
Ти переміг.
І я пишаюся.
Цим.