Велике місто прокидається й гуде,
а мій лічильник шалих літ щоранку
всередині розхристаних грудей
вистукує нахабне танго.
Трамвай бажань йому провадить такт,
і грім колес, і тепла літня злива.
Примушує завжди казати «так»
ця музика, гаряча, хтива.
Минуле щериться примарами страхіть,
життя коротше вулиці до храму.
Лише любов прокреслить перехід
по мапі застарілих шрамів.
Лише любов гарячих душ і тіл
і хлібом, і вином до мене верне,
коли я всядусь за широкий стіл
останньої таємної вечері.
Безжальна доле, чи розчавиш нас,
або помчиш, ніби експрес столичний?
Бо не любити – це втрачати час,
кохати – зупиняти вічність.
В жагучій ночі зникне вся цнота,
й луною мого серця до світанку
вишнево-чорна стигла темнота
бринітиме мелодією танго.
Танго щодня
© Copyright: Александр Маринич, 2011
Свидетельство о публикации №111080102245
Свидетельство о публикации №111080102245
Рецензии