Над морем бурхливим...

Над морем бурхливим,
                далеко, далеко,
Низаючи світлом
                мереживо хмарне,
Клонилося сонце,
                торкаючись легко
Киплячої хвилі
                окрайцем багряним.
Душа твоя небом
                все вище здіймалась.
І берег у піні,
                і гори з лісами,
Від світла червоні,
                і чайок кричання.
І селищ відгомін
                все нижче лишались.
У теплому вітрі
                оддалік ширяли
Орли величаві.
Вже промені гасли
                в імлі золотавій.
Вже небо, синіючи,
                зоряним стало.
Душа все летіла,
                кружляла,
                співала,
Незнаного,
                дивного чогось чекала.
І сяєвом теплим
                міста розсипались,
І щось незбагнене
                із них розливалось,
І щастя, і горе,
                любов і печалі
Те світло, мов квітку нічну,
                оживляли.
Мов дивні метелики,
                мрії злітали,
І сипались тихо
                дитячими снами
Пелюстки барвисті
                по сплячому краю.
Ще темрява стиха
                звірино гарчала,
І світ, що відходить
                щоночі до раю,
Ще лячно здригався,
                бо пекло чигало
Розчахнутим мороком,
                жахом, відчаєм.
Та там уже щось
                в глибині клекотало,
Мов новонароджений,
                билось,
                пручалось.
І біль розтікався,
                а мука  зростала,
І північ над обрієм
                світлом черкала.
І ніч та безмежна,
                що пила без жалю
Кохання, життя,
                що за мить догоряли,
Та туга,
                що холодом світ сповивала,
Від першого зблиску на сході
                зникали.
І тихо блакитна зоря
                підіймалась.
І знову до тебе душа поверталась.

Любов народилась.
                Життя починалось.