Остання жiнка Його магiчноi мрii...

Остання жінка Його магічної мрії
Шоколадом стікала поміж Його пальців
І робила життя надміру терпким і солодким.
Щоразу ллючи сухі вина Шампані,
Шукала в бокалі сліди протуберанців.

Вона, корінна німкеня з львівських кварталів,
Фарбоване чорне волосся, як крила круки,
Розпускала Йому на шовкові простирадла,
Підставляючи бліде шляхетне тіло
Під Його розбиті часом, досвідчені руки.

На скрижалях Його історій лежав пил.
А Її панчохи дряпались раз на тиждень
Синхронічно з нервами й венами Її колишніх,
Відданих на поїдання слабким дружинам,
Що тримали на Неї зуб і помсти стрижень.

В Її сумлінні плела павутину спокута,
Зґвалтована поневіряннями і скорботою.
Вона знаходила в Ньому бездонну мудрість
І ніжність, загублену Нею іще в дитинстві.
І все Її щастя до Нього - гроші і хтива турбота.

Вони ховались у стінах будинку на розі.
Середньовічний замок - Його квартира у центрі,
З підвалами розпачу й горищами світлолюбові.
У Неї билось в долонях Його втомлене серце,
А Він зашивав Її душу злотими нитками.

Вона померла, коли Йому був 41, а Їй 33.
Її ховали у сукні кольору застиглої крові.
І вінки пахли камеліями і шоколадом,
А над могилою плакали за Її вродою янголи.
"Вона померла, - подумав Він, - у віці Христа,
В якого так і не встигла щиро повірити".