Десять помилок людства

Ага, повівся на таку провокативну назву, ШАНОВНИЙ???
Тепер читай:
Колись давно, у далекій-предалекій країні жила прекрасна королівна.
"Прекрасна королівно…" – говорив до неї король. (http://stihi.ru/2011/03/30/3933 ,абзац 22 з кінця.)
А ти знатимеш: вона росла серед яскравого проміння сонця, серед росточків ромашок і чебрецю, полину і сон-трави. Тропічно-нетропічні дерева (скіплені :) сакури тощо) росли навколо неї, а вона все не зважала. Вона шукала його – того єдиного і незрівняного ні з чим на світі почуття – почуття провини за усе, чого вона ніколи в житті не робила. Та королівна була справжнім стервом, бо носила глибокі декольте у поєднанні з розумно-сумним виразом обличчя.
"Улыбнись, ради бога" – рекомендували їй пересічні бомжі, та королівна не зважала на них, немовби вони й не існували. Що є бомжі у вимірах різноликих всесвіту?.. Чи вагома думка їхня?..
Королівна засинала під шум моторів незаспаних каміонів, бо далеко-недалеко від палацу була автозаправка для ельфів. Королівну трохи дратував цей шум, але батько-король порадив їй уявити, що це адронний колайдер гучить. Королівна з дитинства любила цей прилад, і тому з блаженною посмішкою засинала під цей монотонно-синусоїдний звук.
Ви пам’ятаєте, любі читачі, про що мова в цьому творі?.. Бо я вже не дуже… Треба поглянути на попередню сторінку. Ага!!!
Про те, що королівна схотіла відчути провину саме за те, чого не скоїла. Ну, що тут вдієш… Забаганки королівен потрібно виконувати… І прийшов до королівни зповнювати її бажання чорний маг з Росії :) (http://stihi.ru/2011/03/19/6453 , абзац 24) Прийшов він, звичайно, таємно, бо хто б інакше повірив, що вони не трахалися??? Він навчив королівну перекидатися ночами на чорного пса.
"Это все, больше ничем не могу помочь…" – маг сумовито зблиснув очицями і зник у порталах всесвіту, які, до речі, належали страшному у своїй дурі тирану під ніком "Іван Коваленко".
"Астарожна там, нє заблудісь" – гукнула королівна із западенським акцентом. Він, мабуть, не заблукав, а якщо й заблукав, любі друзі, то особисто я за нього не хвилююся, та й вам не рекомендую. Він же усього-навсього герой твору, який можна просто закрити і не читати.
Отже.
Вона (королівна) зрозуміла, що самотня у цьому плані (у плані дурних енергетичних забаганок), вона почала шукати істину.
Шукала посеред індійських буддистів і шарлатанів-екзистенціалістів, серед поганих людей і хороших жінок, серед листя вишні, капусти і м’яти. Не знайшла :(
А липи все цвіли…
Мила, посміхнена королівна сиділа під старим дубом і мріяла. Вона хотіла доторкнутися до світанку.
Що поробиш, не одне, так інше…
Королівна сиділа вечорами (ночами, тобто) і дивилася, як світає. Вона не хотіла пропускати ані моменту, і світанок підкорився їй, "о прекрасній" королівні, яка засинала під нібито-адронний колайдер.
А сталося це так.
Одного разу, коли королівна задовбалася шукати сенс життя, вона зайшла випадково до вузького коридору, який належав Іванові Коваленкові (http://stihi.ru/2011/06/13/7040 , останній абзац) і знаходився у ХХІ столітті. Вона об щось зашпорталася, та менше з тим. Вона усвідомила, що сидить. Її мантія здавалася білою при світлі повного місяця. Королівна втупила погляд у якісь дві дири, які матеріалізувалися перед нею, і думала про секс. (А!… а!.. – вигукувало щось у ній, аж раптом пробігла повз муза Терпсіхора. "Терпсі" – так лагідно називала її королівна, а та кривила пичку, мовляв, ден іме і філі су, малака...). Королівна завжди бачила цю музу на світанку, і тому дала їй кодову назву "муза світанку".
Отож.
Коли королівна вдосталь насиділася і пішла від Івана Коваленка, він аж плакав і цілував їй ноги (але нікому не кажіть!). А королівна радісно подалася грудьми вперед і підтюпцем побігла на посиденьки до свого дуба. І ось! Раптом вона побачила, як світає!!! А світає так:
________________________  •
_____ , _____ , _____ , ______ !     _ _ _ _ _ _ ; ___ ,
____   ______   _______   _____________  ____  ,  ____ !!!
(і вже стало на 1424 пікселі світліше!)
Королівна плакала від радощів.
Тепер вона знала, як світає.
P.S. А ти бачив, як саме СВІТАЄ?