Леся Украинка вирш. Нэхай

Так, ми раби немає гірших в світі!
                Леся Українка.

Ми не раби, раби десь там у світі,
Ми діти  Сонця  у полоні  тьми,
Ми знаєм правду, правда  в заповіті,
Ми вільні люди, воїнів сини.

Ми пам’ятаєм   силу Чингізхана,
Нащадки ми його, раби не ми,
Атіли   ми сини, та Тамерлана,
Не вбили нашу  пам’ять давнини.

Казак  Мамай великий , непохитний,
Батий,  побивший  купу ворогів,
Та Дід старий  наш,  Боже монолітний,
Не милосердний  до  клятих попів.

Нам Леся каже: «Гірші   ми   у  світі»
Плюндрує, шо   було у нас  святе.
Залиті видно очі оковитой,
Її на трон возводять,  то  пусте.

Рабиня Леся, ти сама рабиня,
Не псуй нам думи вільні,  геть,
Хтось там, над нами каже: « Ти богиня»
А я кажу: « С такой  богиней   смерть»

Леся Українка народилась в 1875 році,
Якшо би кобзар  Тарас  Шевченко, який помер в 1861, прочитав  цей вірш,
Він би перевернувся в могилі.

Вірш Лесі Українки «Нехай»

Так, ми раби немає гірших в світі!
Феллаги, парії щасливіші від нас.
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Тітана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима.
Великі духом, силою малі.
Орлині крила чуєм за плечима.
Сами ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати.
Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
Не нам, обідраним невільникам казати
Речення гордеє "Мій дом — мій храм!"

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду.
Ніколи світа-сонця не видав.
За ворогів іде в огонь і в воду.
Катам своїх поводарів оддав.



Вірш Тараса Шевченко.

І мертвим, і живим,
і ненарожденним
землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє




Аще кто речет, яко люблю бога,
а брата своего ненавидит, ложь
єсть.
                Соборное послание Иоанна.
                Глава 4, с. 20



І смеркає, і світає, 
День божий минає, 
І знову люд потомлений 
І все спочиває. 
Тілько я, мов окаянний, 
І день і ніч плачу 
На розпуттях велелюдних, 
І ніхто не бачить, 
І не бачить, і не знає — 
Оглухли, не чують; 
Кайданами міняються, 
Правдою торгують. 
І господа зневажають,— 
Людей запрягають 
В тяжкі ярма. Орють лихо, 
Лихом засівають, 
А що вродить? побачите, 
Які будуть жнива! 
Схаменіться, недолюди, 
Діти юродиві! 
Подивіться на рай тихий, 
На свою країну, 
Полюбіте щирим серцем 
Велику руїну, 
Розкуйтеся, братайтеся! 
У чужому краю 
Не шукайте, не питайте 
Того, що немає 
І на небі, а не тілько 
На чужому полі. 
В своїй хаті своя й правда, 
І сила, і воля. 
 
Нема на світі України, 
Немає другого Дніпра, 
А ви претеся на чужину 
Шукати доброго добра, 
Добра святого. Волі! волі! 
Братерства братнього! Найшли, 
Несли,, несли з чужого поля 
І в Україну принесли 
Великих слов велику силу, 
Та й більш нічого. Кричите, 
Що бог создав вас не на те, 
Щоб ви неправді поклонились!.. 
І хилитесь, як і хилились! 
І знову шкуру дерете 
З братів незрячих, гречкосіїв, 
І сонця-правди дозрівать 
В німецькі землі, не чужії, 
Претеся знову!.. Якби взять 
І всю мізерію з собою, 
Дідами крадене добро, 
Тойді оставсь би сиротою 
З святими горами Дніпро! 
 
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, 
Щоб там і здихали, де ви поросли! 
Не плакали б діти, мати б не ридала 
Не чули б у бога вашої хули. 
І сонце не гріло б смердячого гною 
На чистій, широкій, на вольній землі. 
І люди б не знали, що ви за орли, 
І не покивали б на вас головою. 
Схаменіться! будьте люди, 
Бо лихо вам буде. 
Розкуються незабаром 
Заковані люде, 
Настане суд, заговорять 
І Дніпро, і гори! 
І потече сторіками 
Кров у синє море 
Дітей ваших... і не буде 
Кому помагати. 
Одцурається брат брата 
І дитини мати. 
І дим хмарою заступить 
Сонце перед вами, 
І навіки прокленетесь 
Своїми синами! 
Умийтеся! образ божий 
Багном не скверніте. 
Не дуріте дітей ваших, 
Що вони на світі 
На те тілько, щоб панувать... 
Бо невчене око 
Загляне їм в саму душу 
Глибоко! глибоко! 
Дознаються небожата, 
Чия на вас шкура, 
Та й засудять, і премудрих 
Немудрі одурять! 
 
Якби ви вчились так, як треба, 
То й мудрость би була своя. 
А то залізете на небо: 
«І ми не ми, і я не я, 
І все те бачив, і все знаю, 
Нема ні пекла, ані раю, 
Немає й бога, тілько я! 
Та куций німець узловатий, 
А більш нікого!..» — «Добре, брате, 
Що ж ти такеє?» 
«Нехай скаже 
Німець. Ми не знаєм». 
Отак-то ви навчаєтесь 
У чужому краю! 
Німець скаже: «Ви моголи». 
«Моголи! моголи!» 
Золотого Тамерлана 
Онучата голі. 
Німець скаже: «Ви слав'яне». 
«Слав'яне! слав'яне!» 
Славних прадідів великих 
Правнуки погані! 
І Коллара читаєте 
З усієї сили, 
І Шафарика, і Ганка, 
І в слав'янофіли 
Так і претесь... І всі мови 
Слав'янського люду — 
Всі знаєте. А своєї 
Дастьбі... Колись будем 
І по-своєму глаголать, 
Як німець покаже 
Та до того й історію 
Нашу нам розкаже,— 
Отойді ми заходимось!.. 
Добре заходились 
По німецькому показу 
І заговорили 
Так, що й німець не второпа, 
Учитель великий, 
А не те, щоб прості люде. 
А ґвалту! а крику! 
«І гармонія, і сила, 
Музика, та й годі. 
А історія!.. поема 
Вольного народа! 
Що ті римляне убогі! 
Чортзна-що — не Брути!6 
У нас Брути! і Коклеси!7 
Славні, незабуті! 
У нас воля виростала, 
Дніпром умивалась, 
У голови гори слала, 
Степом укривалась!» 
Кров'ю вона умивалась, 
А спала на купах, 
На козацьких вольних трупах, 
Окрадених трупах! 
Подивіться лишень добре, 
Прочитайте знову 
Тую славу. Та читайте 
Од слова до слова, 
Не минайте ані титли, 
Ніже тії коми, 
Все розберіть... та й спитайте 
Тойді себе: що ми?.. 
Чиї сини? яких батьків? 
Ким? за що закуті?.. 
То й побачите, що ось що 
Ваші славні Врути: 
Раби, подножки, грязь Москви, 
Варшавське сміття — ваші пани, 
Ясновельможнії гетьмани. 
Чого ж ви чванитеся, ви! 
Сини сердешної Украйни! 
Що добре ходите в ярмі, 
Ще лучче, як батьки ходили. 
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, 
А з їх, бувало, й лій топили. 
Може, чванитесь, що братство 
Віру заступило, 
Що Синопом, Трапезондом 
Галушки варило. 
Правда!.. правда, наїдались. 
А вам тепер вадить. 
І на Січі мудрий німець 
Картопельку садить, 
А ви її купуєте, 
Їсте на здоров'я 
Та славите Запорожжя. 
А чиєю кров'ю 
Ота земля напоєна, 
Що картопля родить,— 
Вам байдуже. Аби добра 
Була для городу! 
А чванитесь, що ми Польщу 
Колись завалили!.. 
Правда ваша: Польща впала, 
Та й вас роздавила! 
Так от як кров свою лили 
Батьки за Москву і Варшаву, 
[ вам, синам, передали 
Свої кайдани, свою славу! 
 
Доборолась Україна 
До самого краю. 
Гірше ляха свої діти 
її розпинають. 
Замість пива праведную 
Кров із ребер точать. 
Просвітити, кажуть, хочуть 
Материні очі 
Современними огнями. 
Повести за віком, 
За німцями, недоріку, 
Сліпую каліку. 
Добре, ведіть, показуйте, 
Нехай стара мати 
Навчається, як дітей тих 
Нових доглядати. 
Показуйте!.. за науку, 
Не турбуйтесь, буде 
Материна добра плата. 
Розпадеться луда 
На очах ваших неситих, 
Побачите славу, 
Живу славу дідів своїх 
І батьків лукавих. 
Не дуріте самі себе, 
Учітесь, читайте, 
І чужому научайтесь, 
Й свого не цурайтесь. 
Бо хто матір забуває, 
Того бог карає, 
Того діти цураються, 
В хату не пускають. 
Чужі люди проганяють, 
І немає злому 
На всій землі безконечній 
Веселого дому. 
Я ридаю, як згадаю 
Діла незабуті 
Дідів наших. Тяжкі діла! 
Якби їх забути, 
Я оддав би веселого 
Віку половину. 
Отака-то наша слава, 
Слава України. 
Отак і ви прочитайте, 
Щоб не сонним снились 
Всі неправди, щоб розкрились 
Високі могили 
Перед вашими очима, 
Щоб ви розпитали 
Мучеників: кого, коли, 
За що розпинали! 
Обніміте ж, брати мої, 
Найменшого брата,— 
Нехай мати усміхнеться, 
Заплакана мати. 
Благословить дітей своїх 
Твердими руками 
І діточок поцілує 
Вольними устами. 
І забудеться срамотня 
Давняя година, 
І оживе добра слава, 
Слава України, 
І світ ясний, невечерній 
Тихо засіяє... 
Обніміться ж, брати мої, 
Молю вас, благаю! 
 
14 декабря 1845, 
Вьюнища
 
Шевченко проклинає рабство, а Леся накидає  без сорому ярмо на Український народ.