Яблуко на двох... укр Iрина Шморгун

Дзвони у мої вбиті двері.
Будемо прати брудну білизну.
Адже їли яблуко удвох.

Світило сонце, в ніздрі пролазив сяючий день,
метушливо пересварювалися мухи.
Ранок розбудив гомін птахів...  – в мегаполісах
іноді трапляється така чудасія, – відробляючи
своє призначення, птахи плутають сквер
зі старим лісом... навіть не сквер... грядку...

На землі снували сірі капелюхи,
короткі-довгі-криві-оголені-яскраві ноги і
такі ж самі плечі...
Мозаїка сумок, пакунків, пакетів та клуночків...
Все б пройшло, пробігло, прокрутило
як завжди, якби не зведений курок
в мізках та приціл в єдине тіло, голову, очі та запах...
Постійні грати, коробочки, шафи та мотузки
вже не стримували...
Курок звівся...
Найбільше оголювало думку те,
що «зведене» більше не зв’яжеш…

Безликим привидом
снувало колись до болю рідне, треноване
для форми та захоплення інших,  тіло
в лабіринтах квартири...
Кімната одна, а тіло все плуталось та блукало,оскільки коридори лабіринту постійно
поповнювались новими шарадами,
пазлами та секціями думок та відчуттів.

Приціл наведено.
Дзвінок у двері ще більше відвів курок назад
та натягнув пружину.
Мухи гомоніли далі... птахи перегукувалися
останніми подіями небесної безодні,
дзьобаючи, наче зернята, час від часу мух...
тепле повітря господарювало в квартирі.

Могло б не бути брудної білизни...
лабіринт міг би бути з одним коридором, 
а тіло тренувалося б далі, якби двері
лишилися зачиненими, дзвінок просто проковтнутим, подія забута...
Проте...

Постріл…
Час…
Серце…

Приходь, приходь прати білизну, адже
поєднали непоєднуване,
з’їли неїстівне,
вдихнули недозволене, 
вкрали незвідане...
Адже з’їли яблуко удвох...

На дворі грайливо перекидувало тіні сонце... сварилися мухи... згадували час від часу
своє призначення птахи, – тьохкали пісню.
Капелюхи продовжували снувати...
іноді до їх мозаїки приєднувалися
різнокольорові парасолі... бантики…
весільні стрічки...
А ми смачно жували яблуко, окроплені
його соком до кінчиків п’ят.
Удвох.