Кожного ранку я присягаюсь померти...

Кожного ранку я присягаюсь померти, але не сьогодні.
Кожної ночі вибиваю з чиїхось кісток хімічну попсу.
Мій бог мене зрадив. Мій бог пустий і холодний.
Мені залишається вмерти, але за красу.
І важить не сума сказаного за життя.
Слів кілометри. Тонни. Чорний масив.
Скільки їх справжніх? Скільки не візьме гниття?
Я задихаюсь у плетиві зайвих слів.
Я продираюсь крізь товщу чужих агоній,
Прес із безликих, кістявий німий лабіринт.
Сотні смертей б'ються мені у скроні,
Коли на бігу здираю з обличчя грим.
Крихітко, ти часто прокидаєшся, обліплена чужими тілами?
Невидимі руки б'ють тебе очима у стелю?
Дівчинко, я перечіпаюсь об твої натягнуті нерви,
Задихаюсь на ліжку, яке ти мені не розстелиш.
Я присягалась померти хоча б за тебе,
Я згодна навіть без світла в кінці тунелю.
Ввійди в мене, крихітко, глибше, давай як треба,
А потім - іди, не забудь зачинити двері.
Крихітко, та, що так довго була моїм богом,
Ти спиною на схід доїдаєш свою ковбасу.
Щоби було не так блювотно-убого,
Помру не за тебе - все-таки за красу.