Когда уснуло всё в районе спальном...

ИЗ ПОЭЗИИ ЛИНЫ КОСТЕНКО

Когда уснуло всё в районе спальном,
когда луна затмила вспышки фар,
когда спартанка Киева, не Спарты,
лишь я светила окнами в бульвар,
когда морозный тихий белый вечер
молочный свет по улицам разлил,
мне тихо кто-то душу взял за плечи -
ноктюрн Шопена вдруг заговорил.
А были то магические пальцы.
Они то замирали на каком-то "фа".
И вслушивались...
опасались фальши.
Так, как её боится и моя строфа.
Всё возвращались, мучались, роптали.
По чёрно-белым клавишам летали.
Они ту фальшь порвали, растоптали!
Переплелись и, побелев, упали...
Никто не ведал. И не надо того знать,
как пальцы где-то там ломает виртуоз...
Да, счастлив неумеющий играть.
Он сам себе Шопен и Берлиоз.


        ОРИГИНАЛ

Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар,-
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп"ялася вежа на котурн,
мені хтось тихо душу взяв за плечі -
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.