Роздуми

Сплять навколо дорослі і діти,
Мені лишень немає що робити.
У мене сну чомусь нема,
Та сильно болить голова!
Око ось одне закрив,
Хоч здається я не пив.
І вірш прекрасний я був склав,
Та з дуру взяв не записав.
Скільки ж можна музу звати,
Щоб потім все ось так зламати.
Скільки муз потрібно, бездарному поету,
Щоб знайти лишень одну для свого дуету.
Скільки можна ось так в темряві перебувати,
Вже нічого від цього світу не чекати.
Надії на краще вже давно нема,
Та й в середині одна лишень пустота.
Ти ніяк не можеш зрозуміти,
Чому не можеш більше ти любити.
Чому страх весь десь зник,
І ти уже з часом сам затих.
Римми важко в голові складати,
Та й далі тобі неможливо спати.
От втома обгорнула неймовірна лишень,
Та неможливо спати ти став як ота мішень.
Мішень в яку кидають дротики без зупину,
Очікуєш чергового удару в свою спину.
А брехня навколо все розцвітає,
Як сипучі піски все сильніше затягує.
Вже позитив твій десь зник.
Ти нарешті в правду вник.
А як хочеться бігти без зупину,
Та знайти одну, свою, кохану людину.
Та вірити вже неможливо нікому,
Відштовхуєш усіх після життєвого уроку.
Уроків по житті ти багато получив,
А як хочеться щоб чашу щастя хтось налив.
Як хочеться не грати позитивні ролі,
А потонути в реалі у щасливому морі.
Вже нема смислу грати,
І так уже став усіх кохати.
Та в серці справді одне лишень місце є,
Одна, невмируща любов живе.
Одне кохання може бути,
Яке неможливо у вік забути.
От тільки де ота одна єдина,
Така, найрідніша кохана людина?