Місто біля тихої гавані
дихає сіллю.
Горить у води пламені.
Вірить. Вірить у волю.
У волю своїх берегів,
що в бетон вже віки закуті.
І ще так буде сотні років.
Іще довго, мабуть, жити у смуті.
Я досі хочу туди.
мені й досі сниться море...
я хочу припасти, обійняти його груди.
у яких досі ниє липке горе.
Хочу/хочу/хочу туди
де раніше зустрічала світанки.
ближче до тієї води.
Котра знала мої забаганки.
Море. Ти тут навіть.
За дві тисячі кілометрів.
Колихаєшь, здригаєшь пам'ять.
Моїх, світом забутих верфів.
Я поїхала, але повернусь.
Тебе неможливо забути!
Приїду. І з тобою прокинусь.
Позабудем і ми смути.
Місто досі дихає сіллю.
досі чує стогін чайок
береги у бетоні мріють про волю...
Я приїду, хоча б на деньок...
Море
© Copyright: Форт Ралей, 2011
Свидетельство о публикации №111070302418
Свидетельство о публикации №111070302418
Рецензии