Тиша

Тиша. Хронічні звички.
Пуста занедбана кімната. Закутана пилом розкіш. В кутку стояло ліжко. Колись воно виглядало велично, зараз – жалюгідно. Це ліжко побачило життя. Біля нього, ніби благаючи про допомогу, валялась ковдра. Червона, напевне підібрана під колір фіранок. Вони місцями були випалені сонцем. Але у напівтемряві  це було майже непомітно. Якісь книги, старі на вигляд. Вони лежали по обидва боки від каміна. Він був або поламаний часом, або недороблений.  Обшарпаний стіл, два брудних стільці.  На столі переповнена попільничка, брудний келих, багато пляшок, запальничка та пачка сигарет. Стіни поляпані якоюсь неприємною фарбою, розмальовані не зародженими талантами, та де-не-де обвалені. Протяг колихав лампочку та її скупе світло. Двоє знайомих ховали очі один від одного. Почала Вона:
- Одна дорога людина сказала мені, що я не живу, а існую. Тепер це стало правдою.
- Хто то був? – з іронічною посмішкою в очах запитав Він.
- Це вже не важливо.
- Але є ще час, щоб змінити все.
- Вже надто пізно вдавати що все добре. Надто пізно… Це вже хронічно. Хронічна звичка. В років 13 я клялась собі, що не буду мати звичок, і ось, в 15 я вже курю. В 15 я обіцяла собі що буду жити, з 17 я існую. Надто пізно. Звички мають змогу забуватись. Мої забулись. Я про них не пам’ятаю. Я їх відчуваю спинним мозком, вони дихають мені в вухо і презирливо сміються з моїх обіцянок. Надто пізно… - Вона підпалили сигарету і дивились як та повільно тліє.
- Тоді це кінець. Піти з тобою я не можу. – трошки помовчавши Він додав, - Напишеш мені листа?
- Ні. Там немає пошти. Я можу написати його тобі зараз, а ти прочитаєш його коли я піду.
Він мовчки кивнув.
Вона витягла з дешевого шкіряного наплічника блокнот та ручку. На очі потрапив бантик. Згадалась самотня тиша парку. Причини тиші забулись. Скинувши на підлогу декілька пустих пляшок Вона почала писати.
Вона склала навпіл лист і віддала йому.  Вона знову підкурила цигарку. На цей раз затягнулась нею двічі і поклала тліти. Не дивлячись на паличку-вбивцю Вона забрала блокнот та ручку, незграбно кинула їх в рюкзак і пішла до дверей, взялась за ручку і зупинилась ніби хотіла щось сказати, але передумала. Не обертаючись повільно пішла дірявими сходами.
Він взяв аркуш паперу та мовчки перечитав.

«Привіт.
Надіюсь, що у тебе все добре.
Не дуже оптимістичний початок.
Іноді мовчання, говорить краще, ніж слова.
Бувають такі моменти, ніби все стало на свої місця. Не надійся, завтра кошмар повернеться, тільки він вже буде без мене.
Слухай і споглядай тишу.»

Він посміхнувся дивлячись на лист. Повільно згорнув його і заховав до кишені. Підкурив чергову цигарку і почав слухати тишу, дивлячись, як з Її не викуреною сигаретою тліє життя.