Розмова з матусею

Мила, любима, ріднесенька мама!
Працею виснажена, побита літами...
Молодість в праці тяжкій ти згубила...
Чи що в житті бачила? Чи в щасті жИла?
Чому твої рученьки ніжні змарніли?
Ніжки не ходять - немає в них сили...
Чому до землі ти так низько схилилась?
Очі яскраві чому потускніли?

Мати замислилась... Потім відповІла:
Бачила що я? Де б я не жИла,
Скрізь були поруч хорошії люди,
Було в мене свято, були в мене й будні...
В мирі з людьми життя я пржИла,
З ними раділа, з ними тужила...
Чи була я щаслива? Як же не бути?
Щастя ж лепіт діточок своїх чути,
Крок перший бачить, чуть перші слова...
Більшого щастя для мене нема!
Горя не мало я теж пережИла...
Голод пізнала, в війну потужила...
Та саме велике горе, доню мила,
Це коли діток своїх хоронила.
То було дуже велике нещастя...
Я, навіть, сказала: нема в житті щастя?
Такого лиха не бажають нікому,
Навіть заклятому ворогу свому...
Руки змарніли - в цьом туга мала,
Здоров'я немає - діткам віддала,
Працею тяжкою спину зігнуло,
Низько схилило, до землі потягнуло...
Очі мої від сліз потускніли -
Щоденно плачу, як синів схоронила.
Та треба жити... життя триває,
Що доля пошле нам - ніхто не знає.
Тільки... таку, доню, дам я пораду:
Живи ти чесно, не терпи зради,
Будь з людьми в мирі і злагоді ти,-
Тоді досягнеш ти своєї мети.

2002г.