Ледi

леді.
 цього вечора знов бездоганна -
у білизні
 в відблиску
 екрана:
 своєрідна осанна
 клавіатурних сонетів,
 така ж їм шана,
 як застиглим спагетті.
 знов "письма",
 терпкі, мов кориця,
 хтось новий захопився,
підкорився,
 хтось - онлайновий лицар.

 зустрілися б ми
 у метро?
 не поглянув би.
 затиснутий між людьми,
 онде тулишся,
 турбуєшся,
 щоб вийти живим.
 навіть тут -
 помічаєш різницю?
 ти стоїш
 (ні, висиш),
 ледве дихаєш.
 я ж розсілася,
 мов королева,
 очі - з книгою,
 темний одяг - мій камуфляж,
 чорна сумка -
 на зразок бруствера...
 гірше фашиста.
 ти вийдеш,
 я ж далі посунусь,
 совість чиста:
 моя станція завжди кінцева.

 може, краще до офісу?
 там кондішн,
 сейшн,
 велелюдно,
 комусь нудно
 без Sony Playstation.
 я пограю у боса,
 це - мода,
 типу дрес-коду,
 словом, дуже приємно,
 мов між кактусів офісних
 боса.
 або стану кур'єром,
 гондольєром
 шалених вулиць.
 тобі, правда, байдуже:
 все одно не збудеться.

 а в мережі простіше.
 слова-ребуси,
 різні ракурси,
 монохром, сепія -
 чи це я?
 ні ж бо.
 я - гірше,
 я - це зціджені вірші,
 стопчені,
 вимучені.
 мені ж більшість інших -
 як подертий баян,
 я ж  - д'Артаньян.

 хочеш бути музою?