Ховання

Друг...
Ну що тут скажеш?
Сміх та сльози...

Хоча.. ні, сліз це не варто.
Жодної з тих солоних крапель, що ховала в темних нутрощах мовчання.

Зараз теж є що ховати. Але зовсім інше та в іншому місці.
Сьогодні я ховаю тебе.

Я занадто довго зволікала, і тепер ти розповсюджуєш нестерпний сморід навкруги.
Від нього нудить, тому намагаюсь поховати якомога швидше.
Тіло не дуже слухається, адже важко з цим миритися. Такі зміни не даються легко.

Але це було край необхідно.

Із силою кидаю лопата за лопатою.
Великі шмати болісно бухкають по домовині.

Поступово яма заповнюється.

Зверху не буде ніяких хрестів - один-єдиний на тобі; ніяких монументів -
нема що викарбовувати у віках; ніяких насипів - тепер ти  рівне місце.

Я засаджу свіжу землю маками, рум'янками та кропивою і більше ніколи
не повернуся сюди.

І навіть якщо буду йти цим полем, то не зможу побачити нічого особливого. Його й не існує більше.

Ніщо, нарешті, стало собою.


26/06/2011

/фото автора/