По мотивам Тараса Федюка

Не только иллюзий, реалий уж нет.
Лишь Стулья Эжена. Двенадцать, сдается...
Зимы ранней зеленолиственный цвет
Над летним столетьем трещит и смеется.

Котомка, как память о крыльях, за спи-
ной. Путь, как в норУ, стежкой стелется в чащу.
Ветра отовсюду, а воздух застыл.
И поводыри, что ведомых незрячей.

И выкрик. И отклик. И окрик. И крик.
И доля нагрянет с востока походом.
И этот, в лохмотьях, еще не старик,
Навстречу бредет, и зовется народом.

Трезвоном цепей шабаш выстроен в ряд...
Иллюзий уж нет, и реалий не стало.
Лишь перстень на пальце – как черный квадрат
С портретом черт знает кого с горностаем.


Не тільки ілюзій —

реалій нема.

Стільці Іонеско. Дванадцять, здається.
Листочком зеленим осіння зима
над літнім століттям тріщить і сміється.

За спиною — вузлик на згадку про кри—
ла. Шлях, як в нору, заповзає у стежку.
Повітря немає — усуціль вітри.
І поводирі, що сліпіші од решти.

І виклик. І поклик. І заклик. І крик.
І доля приходить походом зі сходу.
І цей, що назустріч іде, чоловік
у чорнім лахмітті,

що зветься народом.

Шикується шабаш під музику ґрат.
Ілюзій нема. І реалій немає.
Лиш перстень на пальці — як чорний квадрат
з портретом

чорт знає кого

з горностаєм.