Дерево роду. 11. Замiжжя

11.ЗАМІЖЖЯ
                Якось повернувся  Олефір Іван Оксентієвич, а по вуличному – Поштар, додому в доброму настрої, що останнім часом рідко у ньго бував. Оксана, його жінка, щось робила на городі,  дочка його – Надежда поралась біля пічки  в садку,       однорічний онук Ванько спав в люльці, підвішеній до грушової гілки.
                Поштар покликав  жінок і повідомив « Радість унас! Ось і на нашу вулицю прийшло  свято !  Бути  тобі, Надеждо,  заміжньою жінкою, а не зневаженою покриткою, а сину твоєму і онуку нашому Іванові, бути батьківським сином, а не байстрям - безбатченком! Висватав  я тебе і заміж підеш!» Надежда здригнулась – хто ж візьме покритку? Вбогий який чи каліка, чи дід, чи вдівець багатодітний. Мовби читаючи її думки  Поштар продовжува:" Віддамо тебе не за багатодітного вдівця і не за старого, а за багатого парубка. Єдиного сина у батьків і спадкоємця.Віддамо не в далеке село до чужих людей, а тут на Глибоці». Надежда пильно придивилась до батька – чи не випив він? Що за мова, що за жарти? Бо ж немає на Глибоці такого парубка, а Оксана хрестячись спитала: « Та хто ж це?»
                - А це Гуми Луки син Іван! – відповів батько.
                - Підкидьок? Та скільки ж йому років ? Він же ще малий - підліток.
                - Не підкидьок, а єдиний син і спадкоємець законний.Гума його  зразу всиновив. А років йому  шіснадцять ось виповнилося. Гума вирішив оженити його. – Пояснив Поштар.
                - Та чого ж вони його так рано оженити хочуть? – спитала Оксана  і тихо добавила – Чула я, що він  дуже запальний…
                - Видно пора прийшла, от і хочуть оженити, слава Богу! Надежду нашу беруть – з притиском  відповів Поштар. – Йди ось Надеждо до копанки та корову напої , а ми тут з матір`ю побалакаємо- поміркуємо…. Надежда пішла вниз, до викопаного ставка, а Іван Оксентієвич з Оксаною заходилися щось гаряче обговорювати.
                Надежда йшла вниз і все думала і все не могла думки до купи зібрати. Вони, ці думки, снували в голові як навіжені,  стикалися, розсипалися, переривалися. Згадувала Надежда ту давню новину,що батько розповідав, коли  вона мала десь років вісім. « Гумам хтось дитину підкинув- хлопчика , Ваньком звуть».. .
                То виникав в пам`яті образ Івана Гуми – Надежда бачила його років зо два тому, коли вони з матір`ю, Оксаною, у Гуми  в`язали пшеницю в снопи. Іван і Лука працювали на кінній косарці. Іван тоді дійсно був хлопчиськом- худий,  малий. Може,  підріс і змужнів?   Потім думка перескакувала на  Луку – батько його поважав. Грамотний чоловік і хутір веде грамотно, по науці – книжки й газети виписує із губернії – казав батько.   
                Згадала Марту. Часто батько привозив  від неї частування – найперші огірочки, кавуни, кукурудза на пшінку, були у Марти. Вона частувала Поштаря, коли він привозив пошту. Потім знову думала Надежда про Івана – сусідські дівчата іноді забігали до Поштарів і розповідали Надежді новини. Чула вона від них, що пішов Іван  Гума на вулицю влітку, а восени на вечорниці, але ніхто з дівчат не схотів стати з ним у пару. Дуже вже  поганий, та ще  похмурим і запальним  виявився Іван. Згадала новини і про  Гаврила.  Після звільнення пристав  він у прийми до Марії Лайлихи.
                Потім думки враз перескочили знову до хутора Гумів. Померла Мар`я – сестра Луки. Люди казали – дармова робітниця. Всю чорну роботу по дому робила Мар`я , хоч і була не така як треба з народження. Мабуть  Марті  нова робітниця потрібна, ну що ж , роботи я не боюсь – думала Надежда. А як же Ванько, синочок її? Чи ж признають його,  чи ж не  дорікнуть? А я й не дам  зобидіти, не дам докоряти! – бадьоролась Надежда. А чоловік її не поб`є?  Як запальной такий? Буду тікати й ховатися. Треба заміж іти – правий  батько.
                Казали подруги, що  не дуже в роботі  вправний Іван, тай не охочий до неї, до роботи. Любить він риболовлю. Хоч і молодий, рибак знаний. Ніколи не повертався додому з риболовлі  пустий  – завжди з уловом. Спочатку додому всю рибу приносив, а  потім став заходити до самогонщиків у Кравченки і Федорівку, обмінював рибу на самогон – випивати став… А що як сп`ячиться? 
                Ввечері  Иван Оксентієвич розповів  про умови сватання. Відпише він онуку  своєму Ванькові половину долини – сінокосу й випасу.Немає синів у Поштаря, Яків помер, а Федір вбитий. Земля частково  відійде онуку. Поки онук Іван не виросте, землею будуть користуватися Гуми , а як виросте онук – сам вирішить. У Гуми не було ні випасу, ні сінокосу, не рівнині стояв його хутір, тільки балка талою водою заливана стояла. Можна в долині і другу копанку викопати, щоб  прати не їздити далеко до Хоролу, і коноплі  можна на прядиво мочити.
                Про  молодого, про Івана, сказав Поштар, що сватав  його Гума до всіх дівок хутірських. Батьки їх і не проти б,  та ось дівки хутірські балувані та вперті – не схотіла жодна  такого  жениха, дуже поганий , кажуть.  «А ти доню,  підеш, хоч і старша  на сім років,хоч і покритка». – підсумував Іван Оксентієвич . « Добре, тату…» - з поклоном відповідала Надежда.
               
               ( продовження буде)
               На русском языке рассказ помещен на сайте  Проза.ру
                http://www.proza.ru/2011/06/19/1326