За Россю

(милування)

     За Россю сідало сонце. Велике, жовтогаряче, мов повний стиглий гарбуз на бабинім городі. За цілий день гуляння по літньому небу гарбуз так напікся, так його пообдувало вітром, що поки докотився до заходу, він аж порепався. Невеличкими шматочками відпадала від нього руда порепана шкірка і з тихим шипінням падала в Рось. Один шматочок, другий, третій… Від дотику до прохолодної вечірньої води кожен із них бризкав на всі боки яскравими спалахами, які ще далеко котились по гладенькій спокійній поверхні широкої річки. Ще один, іще… Ось уже від гарбуза відпала третина, а ось і половина потонула  в глибоких водах. Коли ж залишилась лише невеличка скибка, сталось незвичайне. Останній шматочок вогняної шкірки, лунко відділившись від м’якоті, пролетів по синьому вечірньому небу і впав не у воду, а в густий ялиновий ліс, що темнів на лівому березі. Що тут сталось!.. Боже мій! Суха хвоя миттю спалахнула, і над лісом піднялось, загуло густе яскраво-рожеве сяйво. А залишки гарбузової м’якоті без шкірки розплавились і повільно розтеклись по небу над цим сяйвом.
     Небо все темніло. В його густу синь незабаром влилась фіолетова фарба, злилась. Від дотику до цього холодного кольору золотаве сяйво жалібно замиготіло, зблідло і стало потихеньку пригасати. За ним і рожеве якось непомітно розтало. А через деякий час небесна синь з’єдналась з лісовою зеленню.
     Дихнуло прохолодою. Від поки слабкого вітру старі ялини затремтіли, злегка хитнулись. Найвище, старе дерево своєю гострою верхівкою ненароком зачепилось за небо і – трісь-трісь!.. який жаль… Небесний оксамит порвався. Але з дірки, користуючись нагодою, тут же виплив меткий молодий місяць. Бажаючи швидше добратись до середини неба, своїми гострими ріжками він раз за разом чіплявся за оксамит. І в тих місцях на ніжній тканині з’являлись невеличкі дірочки. Та це зовсім не зіпсувало вигляд нічного неба, бо в дірочки відразу ж виглянули допитливі зірки. А що там?.. Подивились вони, як гарно унизу, як блищить в місячному сяйві чарівна Рось, як перешіптуються верби, нахилившись до самої води. Подивились та й засяяли радісно – щасливі, що бачать  таку красиву землю.
15.03.09.