Балада про мову калинову

У нас в Малоросії здавна велось,
Що тато саджали калину,
Аби коли хату минатиме хтось,
Побачив ураз: живе дівчина ось –
Червоний спецзнак біля тину.

І кращі були про калину пісні
Від дум про Голоту чи Байду…
Та з ними лунали й плачі голосні,
Бо, «славу козацьку» десь мавши в гузні,
В наш край вільно тьопали зайди.

Татарин і турок дівчат у ясир
Тягли на арканах охоче,
А тлустий лях-пан та його кірасир
Або ґвалтували з усіх кінських сил,
Чи совали «першої ночі».

Калинонька теж тоді знала біду,
Бо зайда ж ходив не під себе –
Якщо не під грушу чи вишню в саду,
Під кущ той червоний справляв він нужду,
Чи по-українськи – «потребу».

А потім, коли захотілось комусь
Чудні навести в нас порядки,
Що хоч справіків тут і Київська Русь,
Однак малороси – не русскіє, дзусь,
А «оріїв» («укрів») нащадки;

І перетворити нарєчіє нам
Враги повеліли на мову,
І чистку устроїли руським словам –
Мовляв, то «зросійщення», горе хохлам,
Без нього зате – калинова, –

Татарських і польських з німецькими слів
В словар постарались напхати.
А руський язик хочуть стерти з умів.
Одначе народ калинову посмів
«Дєрьмовою» стиха назвати.

Бо люд вимирає, цього лиш, мабуть,
У нас можновладці й гаранти,
Дівчат за бугор у борделі везуть,
А з тачок і вілл під калиноньку srut’
Вже рідні, як тля, окупанти.

2010