Долівка наша стала вже землею,
Очей безодня дужче все гнітить,
І сум з печаллю не обходять стороною,
І вітер дме, а сонце навіть не блищить.
Так якось все раптово і зненацька,
І не очікував ніхто цього ніяк,
Ти став для мене рідним, наче батько,
Та розумієш: він у мене є і так.
Одне бажання, спрагою сповите,
І невимовною жагою почуття:
Почути якось, як сміються наші діти,
Відчути як с тобою ми продовжуєм життя.
Якби дозволено було би нам втручатись
В розміреності часу та буття,
Без роздумів вернула б трохи часу
Годинником, що відміряє нам літа.
***
© Copyright: Юля Дворниченко, 2011
Свидетельство о публикации №111060803918
Свидетельство о публикации №111060803918
Рецензии