Несправжн бажання

Скільки раз від нього чули:
«Хочу, мрію мати крила,
 Хочу вітер я відчути,
Дотокнутись цього дива.»
Погляд скільки раз ловили,
В піднебессі заблукавший.
Він задумливий, мрійливий
Йшов, щось поміж хмар шукавши.
Рідко коли сум з очей
Хоч на мить зникав єдину.
Хіба коли навкруг людей
Ставало менше на хвилину.
Ніхто не міг цього не знати:
Польотом він і жив і снив:
Він ладен руку був віддати
Аби почуть повітря спів.
Було шкода його усім,
Мінливого хлопчину.
Всі думали: «ну чим же, чим
Зарадити людині?»
Нарешті вони знають,
Й це не пуста омана,
Дарують йому крила:
Крила аероплана.
І нізчим зрівняти ту радість:
Тепер він буде летіти!
Сьогодні, на жаль, в небі хмарність,
А так варто лиш захотіти.
Нарешті настала тріумфу мить:
Блищать на сонці крила.
Секунда - і птахом він полетить-
Здійсниться нарешті мрія!
Попереду вітер. Воля і простір,
Позаду – очі усіх.
Ще крок  і від суму  нудьги і млості
Лишиться лиш спогад людям на сміх.
Усі чекають на диво.
Він все стоїть на місці...
І раптом скидає крила,
і більш не з’являється в місті.


Як часто ми віримо свято
В бажання чужі, незнайомі.
Так легко нам їх нав’язати,
Нерідні думки прийомні.