ЖДУ ТОГО ДНЯ перевод с украинского

Чекаю дня, коли собі скажу (Ліна Костенко)

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях –
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...

...Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –
усі митці, художники й поети.

Всі генії. На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

ЖДУ ТОГО ДНЯ… (перевод П.Голубкова)

Жду того дня, когда себе скажу:
Эта строфа, похоже, идеальна.
О, как тогда я, видно, затужу!
Как захочу, чтоб ты исчезла моментально.

Как испугаюсь: а теперь куда?!
Уже вершина, где ж мои дороги?

…Он старый был. Старик ушел «туда».
Ему лизали руки эпилоги.

...Ему приснился жилистый гранит.
Печаль кончины плакала органно.
Он Богом был. Свой мир был им открыт.
Он отвернулся: мир был не желанным.
Блуждали руки где-то на фальцАх
Тускнели фрески, глыбы больно били.
Все пальцы были в ссадинах, в рубцах –
Они всю жизнь с камнЯми говорили.

Уже есть небо. Нет лишь потолка.
Пошли дожди. Риштовки так шатались.
Внизу ревела, тюкала толпа.
Весом кистей сомнения метались.
А он упасть боялся на толпу.
Смех скифов и этрусков в спину впился.
И он сорвался. Больно не ему,
Ведь он об камни вдребезги разбился.
И он лежит. И некому слепить
На плитах базилИки человека…

...Проснулся. Ничего уж не болит.
Всё отнялось. И это уж навеки.

Нажился он. И недругов нажил.
Без года ему было девяносто.
Жизнь оттужил, друзей всех пережил,
И умирал так грустно и так просто.

Тяжкие веки, капелька слезы…
В одной утрате он успел признаться:
«В искусстве я познал только азы.
Только азы! Как жалко расставаться…»

Земля пером. Чудной был человек.
С душой сверхчеловеческого свойства.
Чтоб так искать, и чтоб за целый век –
«Только азы!» – ни грана превосходства.

Ты, совесть гениальных мастеров,
Ты не страшишься навигаций Леты!
Был тяжкий час. Теперь любой готов -
Все скульпторы, художники, поэты.

Все гении. На Вечности весы
Кладут «шедевры» - сколько Вам? Извольте.

…Тот, кто «познал в искусстве лишь азы»,
Был Микеланджело Буонаротти.