Православне вчення про життя п сля смерт

Українська Православна Церква
Київський Патріархат
Київська Православна Богословська Академія


на правах рукопису

Кафедра Богослів’я та Церковного права


ПОГЛЯД ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА МИТАРСТВА

                бакалаврська робота
                студента 4 курсу
                заочного відділення
                ієромонаха Діонісія
                (Васильєва Євгенія    
                Вікторовича)
 
    науковий керівник:
                кандидат богословських наук


Київ – 2011р.Б.

ВСТУП
РОЗДІЛ I. ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
1.1. Медецина та наука про життя після смерті.
1.2.Дослідження головних релігійних текстів світу та прадавніх
культур.
1.3.Відхід душі в окультній літературі
1.4 Православне вчення про життя після смерті.

РОЗДІЛ 2. ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ ПРО МИТАРСТВА
2.1 Що таке митарства?
2.2Святоотцівське свідоцтво про митарства.
2.3Митарства в житіях святих
2.4Митарства перенесені ще до смерті
2.5Приватний суд.
РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО ЧИСТИЛИЩЕ.
3.1. Погляди на посмертний стан людей у католицькому богослів’ї
3.2. Заперечення тотожності митарств і чистилища

ВИСНОВКИ
ДОДАТКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА









ВСТУП
Ця праця по питанню, яке рано чи пізно ми всі собі задаємо на своєму життєвому шляху. Чи є смерть закінченням всього? Чи іншими словами, можемо ми  пережити смерть свого тіла? Деякі пожимають плечима, бурмочучи: «нам цього не дізнатися». Інші, тикаючи пальцем в те, що називається «сучасною наукою», з насмішкою кажуть «ні». Вибрані люди, що витають в філософських емпіріях, пихато фиркають і прикидаються, що начебто не зрозуміли питання («пережити смерть», це вже безглуздо, оскільки сам факт смерті означає закінчення життя).  Найцікавіше, що більшість людей, що жили до нас, дали б нам зовсім іншу відповідь на це запитання. Вони знали напевно , що смерть – це не закінчення, що люди продовжують в певному розумінні існувати, розповідаючи нам, що таке життя після смерти. Ця приголомшлююча і, схоже, інстинктивна віра породила релігійні традиції, знайшла філософський відтінок в більшості культур нашого світу. В окремих випадках вона знаходила підтвердження в особистому досвіді і свідченнях очевидців.
Парадоксально, але в сучасності, відомій своїм педантичним скептизмом, існування життя після смерті отримало нові докази. Розвиток технологій нашого часу дозволяють врятувати людей від клінічної смерти. Ті хто був «воскреслий» таким чином, часто в подробицях описують те, що сталося з ними в той час, коли вони фізиологічно були мертві. Зустріч старого та нового, науки і релігії, віри і досвіду, підтвердження і свідоцтва – всього того, що відноситься до можливості продовження життя, - створило нову парадигму ( Прадигма- вихідна концептуальна схема), нове бачення життя після смерті.
За останні півтора десятка років українці виявилися особливо просвіченими в питанні життя після смерті. Запевнювали в цьому телебачення і багатокількісні видання, що шукали для задоволення публіки сенсаційні сюжети про воскресіння мертвих, після чого виникало багаторазове смакування подібних розповідей. Нажаль, такими були і є вимоги ідеологічної кухні, лукаво запущеної діячами великомасштабної інформаційної війни проти православних держав. І в першу чергу проти Росії і України, поки що сильних своєю вірою. Великим підґрунтям  для теле, радіо і друкованих містифікаторів, активно відводивших атеїстично налаштоване суспільство від матеріалізму, виявились останні наукові дослідження в медицині, біології та фізиці. Якщо раніше традиційне ставлення до смерті у вчених виражалося в категоричне табу, через що будь-яку думку про посмертне існування відкидали як ту, що належить до області фантазії або упереджень. Зараз не заперечні докази в області реаніматології і області дослідження тонких полів засвідчили початок кардинального перегляду дослідниками посмертного існування людини… Про те  мало хто, говорячи через телеефір про життя після смерті, серйозно співвідносив цю інформацію з православним вчення про потойбічне існування.  Хоча саме тут і відкривається  найголовніше для життя сучасної людини, легковажної до духовних помилок. Це факт митарств і після смертного викупу за прожите гріховне життя. Життя сучасної людини буквально виткане із найтяжчих перед Богом смертних гріхів, котрі через засоби масової інформації і проникають в наші душі.
 Єресі, розколи, відступництво від віри, богохульство, ворожба, відчай, самовбивство, блуд, перелюб, блудні збочення, кровозмішення, п’янство, святотатство, вбивство, крадіжки і жорстокі образи ближніх…
 Ці губительні  смертельно небезпечні для майбутнього життя помилки ,за словами святителя Ігнатія (Брянчянінова), не вилікувані належним каяттям, обіцяють вічну муку. Горе світу від спокус, бо треба прийти спокусам. І горе тому, через кого такі спокуси приходять. Актуальність такої біблійної істини доводити немає потреби, бо сьогодні немає числа спокусам і спокусникам. Але рано пекло святкує перемогу, тому що все частіше каяття перед Богом звучить вже немаложушним переліком поганих вчинків, а стає істиним осудом своєї гріховності і рішучістю виправлятися.
- Я згрішив перед Богом: слабою вірою, сумнівом в Його існуванні, не маю до Бога ні любові ні належного страху, рідко сповідуюсь, тому каятися не вмію, гріхів не бачу, особливо і не стараюся дізнатися, що гріховне, а що спасительне, не виконую Божі заповіді, не згадую про смерть, не готуюся предстати на Суді Божому, і взагалі, страждаю байдужістю до віри, Бога і своєї участі у вічності. Скільки  ще подібних слів звучать під єпитрахиллю священика, скільки проливається сліз, скільки слів сповіді ллється з вуст грішника?..
Важно навіть уявити тяжкість викупу за один тільки гріх блуду, що увійшов до нас через телебачення, журнали, реклами. Його мерзотність у тому, що блуд став повсякденням та нормою в житті навіть самих юних. Можливо, для напучування нас , грішників, промисел Божий відмітив ниску людей на землі, яким показав, забравши душу з тіла, загробне життя і  повернув в тіло, щоб ті могли нам переказати.
Останнім часом наука зробила багато відкриттів. Стало точно відомо, чим є смерть в самій її суті, як виникає вмирання людини, що відчуває вмираючий, і наука почала навіть привідкривати завісу над самим головним – що чекає всіх нас після смерти. Те, що раніше знала і говорила нам Церква, тепер в основному, підтверджує наука. Останні відкриття стали – особливо для так званих невіруючих – зовсім не очікуваними, і далеко не всі знають про них .
Сучасна наука про смерть – це молода галузь медицини, але прогресує вона досить швидко. Відомі вчені віддають їй свої сили. Вивчення і досліди ведуться в научно- медичних інститутах і великих лікарнях. Видано ряд серйозних наукових праць.
Одним  з піонерів цієї нової галузі медицини є доктор Раймонд Муді. В листопаді 1975 року вийшла в світ його книга на англійській мові «Життя після життя» з підзаголовком «Вивчення феномену продовження життя після смерти тіла», саме ця книга великою мірою, допомогла мені розглянути в цій роботі, питання життя після смерти з наукової (медичної) точки зору. В 1977 році світ побачив його другу книгу «Роздуми про життя після життя».
Багато про життя після смерті написано і в окультній літературі, але в своїй праці я використав твердження більш близькі до православного вчення.
Спираючись на авторитет Церкви і вчення святих отців, житія святих, передання, можемо зробити висновок, що життя після смерті існує і що початковим етапом цього життя є так звані повітряні митарства. В основу написання цієї роботи якраз за основну тему і було взято вивчення саме цього етапу.
Вивчаючи тему з наукової точки зору, я для себе відкрив багато нового і неочікуваного. Тому всі ці відкриття я постараюся коротко описати в своїй роботі.
Більшість дослідників цього питання були зосереджені на:
- езотеричних переданнях,
- релігійних вченнях,
- метафізичних твердженнях,
- научній критиці,
- надмірної (навіть я б сказав фанатичної) набожності,
- свідоцтвах «тих, що повернулися»,
- спілкуванні з «потойбічним».
Тема, яку я взявся досліджувати є досить актуальною в наш час. Взявши за приклад не досить давні часи, коли за радянської влади, знищували Церкву на теренах тодішнього ще Радянського Союзу, праралельно друкуючи різну літературу, котра спотворила уявлення людей, котрі  були досить  слабкі духовно. Різні єретичні, часом безглузді твердження про потойбіччя досить глибоко зайшли в свідомість сучасної людини.
Перебуваючи в постійному спілкуванні з людьми, котрі страждають духовним занепадом  і навчені не вірному, хибному, сприйнятті духовного світу, мені як священику доводиться проводити ряд розмов та дискусій однією з тем яких є життя після смерті і повітряні митарства. Зараз досить часто можна зустріти на вулиці так званих сектантів, котрі самі перебувають під впливом єретичного вчення і масово схиляють до такого вчення тисячі, а навіть і мільйони наших співвітчизників. Однією із яскравих масових єретичних сект є Свідки Єгови та багато інших. Тому зараз як ніколи актуально є говорити про питання життя після смерти і митарства, як початок шляху цього потойбічного життя.
Досить небезпечними для сучасної людини є окультні вчення, котрі тягнуть за собою ще й здійснення різних магічних ритуалів. Тому частими випадкими такого є неусвідомлене (а інколи навіть свідоме) викликання злих духів, що часто призводить до духовних захворювань, як наприклад одержимість.
Отже про потойбічне житя і митарства, які проходить душа померлої людини слід не тільки говорити, але й готуватися до них, щоб після нашої смерти ми могли як можна найдостойніше, з помочі і любові Божої, їх пройти.
Подобається Вам чи ні, але питання про те, переживемо ми смерть, проходитимемо митарства, ніколи не втратить актуальності.












РОЗДІЛ I. ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
1.1Медицина та наука про життя після смерті.
Розповіді про  реальність, що починається за межею смерти, існували ще на розквіті історії людства. Досить дивно, що ці розповіді відродилися в наш час – час, здавалося б, зтворений для нового, більш скептично налаштованого сучасного світу. Мільйони людей, котрі перенесли фізичну смерть, а потім були реанемовані, розповіли про реальність поту стороннього світу, котрий чекає на нас після смерти. Ці розповіді про стан клінічної смероти були сприйняті серйозно всіма, зокрема професійних скептиків. Я не хочу сказати, що подібні заяви завжди повинні сприйматися за чисту монету. Одначе скептики або заперечують їх, як початково неможливе, або ж хватаються за будь-яку соломинку, що пояснити.
Але, не дивлячись на три десятиліття атак з боку скептиків, з»явлення посмертних досвідів одержують все більший резонанс. В 2007 році в статті журналу «Time» говорилося: « Це найкращий час для вивчення посмертних досвідів: вивчення набирає темп, виникають нові просвітлення». Саме головне: найгірше, що можна сказати про видіння в стані клінічної смерти, - це той факт, що з вірогідністю п’ятдесят на п’ятдесят вони можуть бути продуктом біохімії мозгу. Але загальні риси посмертних досвідів ( зауважмо, що ці смерті сталися в різних місцях) примушують сумніватися, що, по крайній мірі, деякі випадки були простою активністю відмираючого мозку.
З’ясуємо про смерть, чи майже смерть…
Терміни «вмирання» і «клінічна смерть» є вірними, оскільки смерть є процесом. Процес вмирання стається на різних рівнях нашого організму, органів, клітин і міжклітинного простору, - пише доктор Лінда Емануїл, - і в кожної з систем відхилення від норми може рухатися по індивідуальній траєкторії». Доктор Майкл Сабом використовує цю модель, розглядаючи посмертні досвіди: « Немає конкретного моменту в смерті, ми спостерігаєм тільки проце вмирання, котрий розпочинається з народження і завершується смертю. Стан клінічної смерти може  допомогти нам досліджувати і краще зрозуміти іншу частину фізичного процесу вмирання. То, чим закінчиться подібний досвід, життям чи смертю нашого пацієнта, визначається не тільки  фізичними і матеріалістичними факторами, але… обставинами, котрі не є видимими для всіх, окрім самого помираючого».
Доктор сем Парнія, очолював ший більшість міжнародних дослідів пасмертних досвідів, коментує: «В відмінності від загально прийнятих упереджень, смерть не є особливим моментом. Для процесу, котрий перестає функціонувати, існує медичний термін «зупинка серця», котрий є синонімом клінічної смерти». Як відмічено в другій праці, «наука довго намагалася найти визначення смерти і вирахувати точний момент її заступлення. Тепер багато професорів зхиляються до висновку, що смерть не є моментом, це скоріше процес. Людину оголошують мертвою, коли вана перестає дихати, у неї зупинилося серце і зупиняється активність мозку».
В дослідженні «посмертних досвідів», я буду називати будь-яку стадію процеса, під час котрого людина вважається клінічно мертвою, що підрозуміває зупинку життєвих функцій тіла: дихання, серцебиття і , в деяких випадках, активність мозку.
Характеристика стану клінічної смерти.
Характеристики посмертних досвідів були докладно задокументовані і тими, хто сам пережив подібний досвід, і лікарями, а також вченими, котрі мали справу з данним явищем. В книзі з якої почалися досліди клінічної смерти, доктора Раймонда Муді перерахував основні характеристики посмертних досвідів ( відмітивши при цьому, що двох однакових досвідів не буває):
- неописанність;
- здатність чути розмови про смерть суб’єкта;
- відчуття миру і спокою;
- страшний шум під час явища;
- темний тунель, але з світлом в кінці;
- досвід поза тілом;
- зустрічі з померлими людьми;
- перебування в світлі;
- перегляд подій життя;
- межа чи рубіж;
- повернення;
- новий погляд на смерть.
Німецький кардіолог Пім ван Ломмель, котрий тринадцять років вивчав випадки посмертних досвідів, склав свій перелік атрибутів, загальних для його дослідів:
- досвід поза тілом;
- голографічний перегляд обставин життя;
- зустрічі з покійними родичами та друзями;
- повернення в тіло;
- зникнення страху перед смертю.
Доктор ван Ломмель писав: «Деякі люди, переживши критичний стан, зберегли дивний свідомий досвід. Досвід клінічної смерті, а точніше кажучи посмертний досвід, можна висловити як збереження згадок про різні враження, отримані під час особливого  стану свідомості, в тому числі такі елементи, як приємні відчуття, бачення тунелю,світла або померлих родичів, або ж перегляд всіх обставин життя, або досвід поза тілом з усвідомлюючи себе під час відновлення сердечної діяльності і дихання».
Потім доктор ван Ломмель докладно описав події, що відбуваються під час посмертного досвіду: « До особливої зміни свідомого сприйняття можуть привести різні фактори. Мені описували остановку серця (клінічну смерть), шок від втрати крові, кому від травматичного пошкодження мозку чи крововиливу в мозок, втоплення (в основному діти) або асфіксію. Одначе це могла бути і довга важка хвороба, ізоляція, депресія, медитація, або ж причина могла бути відсутня як така. Передсмертний досвід можна пережити  в різних станах, від сильного пошкодження мозку і зупинки серця до стану, коли мозок функціонує без збоїв. Посмертні досвіди відмінні тим, що , переживши їх, можна отримати розвинуту інтуїцію , підвищену чутливість, великі зміни у відношенні до життя і втрату страху до смерті».
Посмертні досвіди в інших культурах і в різні часи
В наш час мільйони людей розповідають про пережитий передсмертний досвід. Але треба відмітити, посмертний досвід – це не особливість, притаманна нашому часу чи західному населенню. Випадки передсмертного досвіду транснаціональні і відбувалися у всі часи. «Майже у всіх культурах, - пише Керол Залєскі, - люди розповідали історії про мандрівки в інший світ, де герой, шаман, пророк, правитель чи звичайна людина проходили через ворота поміж життям та смертю і поверталися з повідомленням для живих».
Розповідь Платона про посмертний досвід.
Різноманітні посмертні досвіди були задокументовані ще в часи стародавніх греків. В «Государстве» Платона є такі рядки: «Я передам тобі не Алкіноєву розповідь, а розповідь одної важливої людини, Ера, сина Арменія, родом з Памфілії. Якось він був вбитий на війні; коли ж через десять днів стали підбирати тіла вже розкладавшихся мертвих, його знайшли ще цілим, привезли додому, і коли на дванадцятий день приступили до погребіння, то, лежачи вже на вогнищі, він якось ожив, а оживши, розповів, що він там бачив».
Досвід шостого століття
Залєскі цитує історію, розказану в шостому столітті святим за ім’ям  Сальвіус, котрий був мертвим, а потім повернувся до життя: « Чотири дні назад, я помер, і два янгола вознесли мене до раю. Як я й думав, я піднявся не тільки над цією брудною землею, але вище сонця і місяця, хмар і зірок. Потім пройшов я ворота, котрі яркіші були за денне світло, в місце, де все сіяло золотом і серебром. Світло було неописанне». Ми можемо знайти детально задокументовані випадки передсмертних досвідів, що відбувался в середні віка.

Посмертні досвіди в Індії
Цікаві паралелі проводить вивчення посмертного досвіду в Індії: «Західні дослідження подібного досвіду згадують про когнітивний і емоціональний результат для людей, бувших так близько до смерті і виживши. При зрівнянні американських випадків з індійськими можна виявити деякі спільні риси і певні відмінності. До спільних особливостей відносяться зустрічі з померлими родичами, релігійними фігурами, «перебування в світлі». На відміну від американців індійці відчували, що в інший світ їх заберають посланці, вони бачили «людину з книгою», котрий відправляв їх назад в тіло, виявивши, що смерть була помилкою. При вивченні посмертних досвідів в Індії було проведено опитування 645 чоловік в чотирьох селищах Карнатаки (з приблизним населенням 6 430) і було виявлено 18 чоловік, котрі побували в стані, близькому до смерті, і навіть рахувалися мертвими. Із вісімнадцяти про посмертний досвід розповідало тринадцять»
Китайські та Японські посмертні досвіди
В статті журналу «Time» висвітлювалось, що в Китаї переживши посмертний досвід концентруються на виході з тіла, в японських посмертних досвідах замість тунелю бачать печери. Дослідник пояснює таку розбіжність впливом культури і мови.
Розбіжності та загальні риси всесвітніх посмертних досвідів.
Міжнародна Асоціація дослідників посмертного досвіду (МАДПД) повідомляє, що «деякі досліди посмертних досвідів, проведені поза США, в Європі і Австралії, показали результат, досить схожий на результат аналогічних досліджень в США. Посмертний досвід в східних культурах трохи відрізняється, але при цьому зберігаючи спільність основних характеристик. На приклад, нематеріальні істоти і перебування на межі між земним і нематеріальним вимірами є загальними для посмертного досвіду всього світу. Виховання і особистий досвід людини певним чином роблять вплив на те, як буде інтерпретувати посмертний досвід»
Дитячий посмертний досвід
Випадки посмертного досвіду в дітей особливо цікаві, оскільки чим менша дитина, тим менший буде вплив, оказаний на його сприйняття культури. Посмертний досвід маленьких дітей набагато простіший, чим у дорослих. Модливо, це результат того, що діти ментально менш розвинені, ніж дорослі. Однак в випадках з дитячими і дорослими посмертними досвідами основні характеристики стану однакові – просто у дітей описання досвіду йде в спрощеній формі. Діти, що пережили посмертний досвід, відчувають по мірі дорослішання, що вони відрізняються від інших дітей».
Негативний посмертний досвід
В перших розповідях про посмертний досвід в США дослід називався «позитивним», суб’єкти навіть не хотіли повертатися в «життя до смерти». Тривалі дослідження показали, що існує не мала кількість «негативних» посмертних досвідів. Провідний дослідник посмертного досвіду Брюс Грейсон відмітив:ще однією цікавою переміною були розповіді про жахливі посмертні досвіди. За перші 10-15 років досліджень про таке практично не чули, і лише недавно  подібні розповіді стали зустрічатися досить часто. Невже на початку не чули цих данних по тій простій причині, що люди боялися про таке говорити?»
В книзі про негативні посмертні досвіди «Втаєне благославіння. Другий бік посмертного досвіду» доктор Барбара Роммер відмітила: « До того часу, як я отримала всього двадцять інтерв’ю, я зрозуміла, що наряду з приємним посмертним досвідом довільно часто зустрічаються випадки негативні і жахливі. Я збирала все більше і більше даних про лякаючі випадки, і поступово виявилася структура. Результатом негативного посмертного досвіду частіш за все ставали різкі зміни життя в кращий бік. Іноді такі зміни були куди більш значними і тривалішими , чим зміни, визвані досвідом позитивним». Вона виявила, що результатом будь-якого посмертного досвіду було покращення. «Цей до краю позитивний імпульс робить вживання слова «негативний»(котрим користується більшість дослідників) помилковим. Тому я називаю такі випадки « менш позитивним посмертним досвідом» (МППД), а насправді це «скрите благословення» ».
Догматики проти посмертного досвіду
При вивченні цього питання треба уникати трьох різних типів догматичних упереджень:
1. Ірраціональні скептики. Скептики-фізикалісти  категорично заявляють, що життя після смерті не існує, і відкидають всі докази про протилежне без найменших спроб вивчити їх.
2. Крнсервативні фанатики. Деякі консервативні проповідники впевнені в тому, що Бог їх релігії не може бажати спасіння для всіх людей, тому будь-яке повідомлення про безмежність Божої любові проголошується неправдою.
3. Нью-ейдж/ліберальні гностики. На противагу першим двом типам є ліберальні нью-гностики, котрі не вірять, що наш вибір при житті може впливати на наше потойбічне існування і що існує таке поняття, як «зло». Будь-яке свідоцтво, що включає в себе Божественне засудження людсьої злоби чи можливість вільно обирати безкінечне єднання або відречення від Бога (позитивного і негативного посмертного досвіду), вони за умовчанням рахують брехливими.

Отже посмертний досвід – це не «науковий» доказ існування після-життя.
Треба відмітити, що посмертні досвіди як такі не можуть науково «довести» існування життя після смерті. Життя після смерті знаходиться поза баченням науки, оскільки те, що спроможна охопити наука, обмежено кількісними вимірами. Але існування іншого виміру, в якому ми можемо продовжити життя після смерті фізичного тіла, можна виявити лише на основі інших, якісних доказів – не тих, що можуть бути пізнані наукою.
Посмертні досвіди по самій своїй природі завжди є досвідами розумних істот з плоті й крові. Тобто у скептиків завжди є можливість проголосити даний досвід тільки діяльністю мозку. Сучасна наука не може пояснити, які мозкові процеси генерують подібний досвід. Скептики будуть стверджувати, що немає причин, по котрим наука не могла б пояснити це в майбутньому. Більш того, посмертні досвіди не можуть, як більшість наукових досліджень, повторюватись в штучних умовах. Такі досвіди випадкові і виключні для вибраних особ і не можуть бути предметом систематичного научного дослідження.
1.2.Дослідження головних релігійних текстів світу та прадавніх
культур.
Питання про існування життя після смерті не може бути досліджуваним окремо від нашого щоденного досвіду або світогляду, ці питання треба розглядати в комплексі. Особливо  в нашому випадку, адже життя після смерті – це життя, що знаходиться за межею матеріального світу. Його не можна вивчити за допомогою методик і приладів, використовуваних в нашім фізичнім існуванні. Отже, площина нашого досліду є за межею поля дії науки.
Фізикалісти стверджують, що свідомість без матеріального мозку і зір без зорової зони кори головного мозку неможливі, пому ствердження про існування життя після смерті – це оксюморон. В цьому і виявляється людський світогляд. Ті ж самі фізикалісти не можуть продемонструвати, що наша свідомість є продуктом роботи нашого мозку ( а не просто проходить через нього), а також пояснити тикі явища, як особистість або нематеріальність абстрактного мислення. Всі фізикалісти пропонують догматичне твердження, не зважаючи на інші факти.
Але ж  в більшої частини людства зовсім інший погляд на світ ( та суть цього світу!). З початку історії суспільства і культури люди були об’єднані загальним впевненням: людина – це не просто фізичне тіло, або щось особистісне залишається існувати після смерті. Звичайно, це впевнення різнилося  в залежності від віри, були розбіжності і в тому, що саме зберігається після смерті і що відбувається з «виживши». Але самі ранні «розвинуті» спільноти писали святі тексти і стверджували, що для залишивши цей світ є два шляхи: або відокремитись від Божественного і страждати, або ж  на завжди з’єднатися з Божественним, що обіцяло вічне блаженство. Досить дивно, що такий світогляд, котрого придержувались ще первісні мисливці- збирачі, поділяють приблизно 95% жителів нашої планети. Схоже, віра в існування життя після смерти і існування в цьому житті Бога (Вищого розуму).
Зараз можна було б приступити до доказів існування Бога(Вищого розуму, Начала і тд.), але ми з Вами й так віруючі люди і факти існування Бога нам всім відомі, а деяким ще й на власному досвіді. Скажу лише, що, якщо погодитися, що існує Бог, ми зрозуміємо, що всі факти, що відносяться життя після смерти, є дією Вищого замислу. І якщо прийняти існування Бога, то можливість продовжити життя після смерті стає більш правдоподібною.
Провідні дослідники в галузі вивчення релігій і культур про загробне життя.
В своєму дослідженні релігій світу Нініан Смарт відмітив, що сліди давніх погребінь вказують на те, що первісні люди уже вірували в існування життя після смерті: «Деякі захоронення вказують на те, що первісні люди проводили церемонії, щоб забезпечити безпечний перехід душі в інший світ… Тобто це припускає віру в існування потойбічного життя».
Уолтер Буркет, визначний історик, спеціаліст з первісного світу, відмічає: « Незаперечний факт, що епоха мисливців, палеоліт, - це сама віддалена від нас історична епоха». Для порівняння: «Період володарювання людством сільським господарством – приблизно 10 тисяч років».
Якою ж уявляли собі  потусторонне життя мисливці і збирачі? Писемних джерел, звісно ж, не залишилось, і лишень сучасні дослідження зберігшися примітивних племен можуть дати нам підказку. Саме важке з подібних досліджень провів лінгвіст-етнограф Вільгельм Шмідт, виклавши результат в дванадцятитомнику «Походження ідеї Бога». Так, примітивні спільноти в наш час і в прадавні часи можна порівняти лиш приблизно, и все ж це має зміст. Давид Руні відмітив, що при великій кількості часу, використаного цим племенем на полювання і збиральництво, неможна чекати будь-якого технологічного прогресу. Такі спільноти можуть існувати багато століть, з покоління в покоління, не приймаючи ніякого матеріального прогресу. В якості прикладу він приводить плем’я ямана з Вогняної Землі, самої південної частини Південної Америки. «Археологи знайшли ознаки того, що ямана були першими людьми в цьому регіоні і з’явилися тут приблизно 2 тис. років назад. Артефакти, знайдені в ХХ столітті, показали, що на протязі цього часу виготовлені плем’ям знаряддя зовсім не вдосконалилися».
Дослід Шмідта, проведений на початку ХХ століття, виявився досить своєчасним. Він зміг зібрати приголомшливу кількість даних, котрі зараз недоступні . Руні зауважує, що праця, зроблена Шмідтом під час польових досліджень в 1920р., не може бути повторена сьогодні, оскільки « більшість примітивних племен зникло з лиця землі по причині хвороб, розсіювання і змішання з іншими племенами».
Ось висновок Шмідта на рахунок вірування примітивних племен:
« Всі примітивні люди вірять в потойбічне життя. Вони не можуть описати на що воно буде схоже; наприклад ямана заявляють, що не знають, тому і переживають і сумують за померлими родичами… В своїй більшості вони визнають, що життя після смерті залежить від добра та зла, створених при житті. Визначаючи майбутню долю хороших людей, вони впевнено кажуть, що їх чекає добро, відносно злих людей, дикуни невпевнені і сумніваються.
По доступним розповідям можна судити, що хороші люди, на думку цих племен, зазвичай відправляють на небо, де мешкає Вища Істота. В його присутності душі отримують вічну насолоду: там вони вільні від смерти, хвороби і болі, переповнені всілякого щастя, блаженства… В деяких випадках згадується Суд, котрий вирішує долю хороших і поганих людей, і перш ніж з’явитися перед Вищою Істотою, люди повинні предстати перед цим Судом. Цієї віри дотримуються частково південні андаманські племена і халквулупи Вогняної Землі, вважаючи, що доля душі залежить від життя на землі. Долю злих людей в більшій мірі описують як болісні покарання, перебування в вогні, як вважають аджонго негрілья і південні вірадюри, але страждання можуть описуватися як жахливий холод або безкінечне мандрування без перепочинку. Деякі племена вірять, що покаранням слугує просто відлучення від щастя(блаженства) добрих людей або ж життя в якості пустої тіні».
Більшість інших польових дослідників підтверджували дані Шмідта. На приклад, Ентоні Циммерман в своїй книзі «Загробне життя у віруваннях мисливців-збирачів» говорить про індіанців ленапе, котрі впевнені, що після смерти хороші люди вирушають в прекрасну країну, а австралійські аборигени вірять, що « коли людина помирає, його душа вирушає до Дарамулуну (Вищій Істоті), котрий приймає душі і піклується про них. Вища Істота мешкає в раю і винагороджує тих, хто був добрим при житті».
Руні описує селькнам, примітивне плем’я з Вогняної Землі, котре вірить, що «після смерті душа потрапляє в рай і залишається там, де перебуває Бог і куди його перша людина, К’єнос, був призваний. Душі ніколи не повертаються на землю».
Месопотамія, Єгипет, Греція
Життя після смерті грало значну роль у віруваннях прадавніх мешканців Месопотамії, Єгипту, Греції і Риму.
Гільгамеш
В Месопотамії вірили, що мертві продовжують жити як привиди чи «тіні» і спускаються в підземний світ, щоб стати перед Судом. Епос о Гільгамеше, перераховує умови потойбічного світу, про які розповідає померлий товариш героя.
Живі повинні були похоронити померлого і забезпечити його їжею – інакше привид буде вимушений блукати по світу.
Одісей
Древні греки придержувалися звичайно іншої філософії. Одначе образ потойбічного життя краще за все відображено в «Одісеї» Гомера. І тут теж (як в епосі про Гельгамеш) нам показано сумну частину, в котрій панує Гадес, брат Зевса і Посейдона.
Особливо показано це в зустрічі Одісея з його матір’ю, Антиклеєю.
За віруванням греків, щоб потрапити в Гадес, душі повинні були переправитись через річку Стікс. Троє суддів, Еак, Мінос і Радамант, вирішували долю душі в залежності від того, як людина поводила себе при житті. Величні душі потрапляли на Єлисейські паля, місце радості і щастя: «Безсмертні пошлють тебе за край землі… на Єлесейські поля… де життя біжить з безсмертною легкістю для смертних людей, ані снігу, ані жорстокої зими, ані проливного дощу там не буде, лише вдень і вночі з Океану летять вітри, співучі вітри заходу, освіжаючі все людство». Злі люди відправляться в Тартар, темне місце вічного страждання. Ті, хто не був ані злим, ані добрим, Стікс, необхідно було правельне погребіння. Жінки навідували могили, приносячи млинці і алкогольні напої.
Єгипет
По муміям та пірамідам видно, наскільки серйозно в Древньому Єгипті відносились до потойбічного життя. Єгиптяни вірили, що для повноцінного життя після смерті тіло досить важливе, тому намагалися зберігати тіла померлих. Вважалося, що після смерти душа стане перед Судом з сорока двох суддів на чолі з Осірісом. Поганих людей поглине Поглинач Душ, а хороші потраплять на Поля Тростини. В номері «Reuters» від 27 квітня 2009 року розміщена стаття про те, що в піраміді Лахун було знайдено мумії фараонів, котрим вже чотири тисячі років, і знайдені молитви, котрі мали були допомагати померлим.
Китай
Вже чотири тисячі років китайці вірять в існування Вищої Істоти, Бога на ім’я Шан-ді. В своєму баченні потойбічного життя вони притримуються одних і тих же тверджень. За імператора вони кажуть: «Хай Син Неба живе вічно». Про одного з своїх правителів казали: «Душа правителя Вена блаженствує, він живе в присутності Шан-ді». Шанування предків, іноді навіть обожнення їх, широко роз поширене, і «звернення до могутніх померлих і призивання їх мани для того, щоб клан міг зайняти в китайській спільноті більш високе становище, є важливою частиною основного конфуціанського вчення».
Африка
Як і в інших країнах по всьому світі, в традиційних віруваннях африканців життя після смерті присутні апріорі. Парриндер вказує, що «віра в те, що життя продовжується після смерті тіла, присутне всюди і супроводжується різноманітними ритуалами».
Живі і мертві вважаються в Африці членами одного й того ж суспільства. «Пращури неймовірно важливі, і вважається, що вони присутні в спільноті нарівні з живими, хоча після смерті і перестали бути матеріальними», - пише Хенрік Зімо.
Ведичний індуїзм
В більшості людей індуїзм асоціюється з концепцією карми та реінкарнації, і майже ніхто не пригадує про Веди, джерело віри індуїстів. Одначе Веди, найстародавніший літературний текст на індоєвропейській мові, говорить про останній Суд, котрий відбудеться після смерті. Ті, хто провадив благочестиве життя, потрапить в «світ пращурів», де на них чекає блаженство, а ті, хто при житті творив зло, понесуть покарання і відправляться в місце вічних мук. Навіть більш пізні Упанашади згадують про світ пращурів: « Отже, є, воістину, три світи: світ людей (манушьялока), світ отців (пітрілока) і світ богів (девалока)» (1.5.17 Брихадараньяка-упанішади).
Персія
В певний час зороастризм був самою впливовою релігією світу, оскільки був основною релігією персидської імперії в часи правління династії Ахеменідів, правлячій відомим цивілізованим світом до римлян. Національна релігія Персії змінювалася тричі, поки країна не перейшла в іслам. Спочатку були вірування до-арійських мешканців тієї території. Потім з’явилися арійські емігранти і принесли з собою нову релігійну систему. І нарешті, Зоратустра реформував релігію аріїв. Центральна доктрина релігійної реформи виявлялася в твердженні, що існує тільки єдиний Бог, Ахура Мазда.
Мері Бойс, одна з провідних спеціалістів в зороастризмі, на рахунок потойбічного життя зауважує: «Згідно тверджень з текстів Вед і самих прадавніх текстів Авести, той факт, що життя продовжується і після смерті, приймався за умовчуванням, як самоочевидний і безперечний». Гати Зоратустри, до речі, постійно говорять про загробне життя і зв’язок між кожною думкою, словом, ділом нашого життя з тим, яка доля на нас чекає в майбутньому.
Фарханг Мехр пояснює: «В зороастризмі вищий закон Аша виявляє наслідок кожного особистого вчинку і вирішує долю кожної окремої душі після фізичної смерти. Аша – це воля Божа. Усі думки людини, всі його слова і вчинки в цьому світі вирішуються свобідною волею людини, і наслідки (міждем) кожного вчинку проявляться в майбутньому згідно закону Аша. Отже, наперед визначеної долі не існує, її визначає кожна наша дія (вчинок)…»
Іудеїзм. Сім загальних пунктів іудейського розуміння потойбічного життя.
При дослідженні іудеїзму можна виділити сім пунктів, пов’язаних з існуванням після смерті:
- як і народи Месопотамії та інші сусіди, іудеї вірили, що померлий потрапляє в темний підземний світ, котрий має назву Шеол;
- на відміне від сусідів іудеї вірили, що Бог може забрати їх з цієї реальності ( про факти подібного відходу існує декілька передань);
- заборонено приносити мертвим жертви чи спілкуватися з ними через посередництво медіумів;
- воскресіння мертвих описане в єврейських текстах задовго до того, як іудеї опинилися під правлінням Персії;
- саме життя опісля смерті турбувало іудеїв менше , чим життя з Богом. Ті, хто щиро вірить, будуть Ним спасенні;
- іудеї розгладали людину як єдину психофізичну істоту, і повноцінне життя після смерті розглядалося ними тільки як майбутне воскресіння в тілі;
- безсмертя душі не вписується в цю картину;
- в кінці історії відбудеться воскресіння всіх людей. Але картина цього воскресіння відрізняється від зороастризму. Вана досить органічно вписується в більш ранні сюжети, котрі виникають в Книзі Буття і продовжуються в інших текстах Біблії.
Християнство
Так як і схожі релігії, християнство визнає існування життя після смерті і взаємозв’язок  між нашими вчинками пири житті і нашою долею в потойбічному світі. Деякі християни можуть сказати, що необхідна лише віра, але акт віри сам по собі – дія, одна з тих, яка визначає нашу долю.
Віра в те, що безліч померлих повинна пройти процес очищення, перш ніж потрапить до раю, була притаманна першом християнам на рівні інстинкту. Отже, вони молилися за померших друзів. Кетрін Маршалл, відома протестантська дослідниця, викладає історичні факти, котрі сьогодні багатьма забуті:
«Чи знали тоді християни будь-що про контакти з тими, хто перейшов межу смерти, чого не знаємо ми?
Першим я виявила дуже здивувавший мене факт: з встановленням Церквою після Трійці і до протестантської Реформації в шістнадцятому столітті молитви за померлих, що практикувалася християнами повсемісно. Це само собою витікало з двох основоположних принципів апостольської церкви:
1) безсмертність, оскільки Христос через Своє воскресіння, очевидцями котрого були самі перші християни, переміг смерть;
2) єдність Церкви – тіла Христового – таке, що навіть смерть не змогла подолати її.
Молитви перших християн про померлих були не просто проханнями звільнити кого-небудь від вічних мук. Для перших віруючих молитви були природніми, як дихання. Це було саме життя їх душі, душі тих, хто бачив Відродженого Бога. Він повчав їх, що вони «браття один одному», що вони єдине ціле. Вони не могли повірити, що така дрібниця, як смерть тіла, може розлучити їх з братами і воскреслим Христом….
Писання перших Отців Церкви, котрі прийшли вслід за апостолами – таких як Тертулліян та Кіпріян, - також підтверджують, що вони не сумнівалися: відійшовши до іншого світу браття в Христі моляться разом з ними. Блаженний Августин в своїй «Сповіді» розмістив молитву за свою матір, Моніку, написану опісля її смерті».
Християни вірили і вірять в потойбічне життя, Сам Ісус Христос під час своїх проповідей, одного разу, в притчі про багача і Лазаря в казав на існування двох станів за межею смерти – стану муки і стану блаженства. А ще в попередній Суд, котрий відбувається після смерті, щоб душу померлого помістити, за його вчинками вчиненими тут на землі при житті, в стані блаженства або мук. Але цей Суд не є остаточним і відмінний від останнього Страшного суду, котрий відбудеться по другому пришесті Спасителя.
Я розглядав релігійні погляди прадавнього людства і тепер можу зробити висновок, що стародавній світ, без сумніву, вірив в існування життя після смерті. Розповсюджена була також і віра в те, що наше життя на землі визначає нашу прередсмертну долю. Що ж забезпечувало таку силу і розповсюдження віри в невидимі речі? Це не схоже на віру в те, що земля плоска, оскільки вона якраз основувалась на спостереженні. Життя після смерті в принципі лежить за межами нашого розуміння. І све ж наші пращури все своє життя будували на вірі в потойбічне життя.
При умові існування життя опісля смерті і при тому, що наші вчинки впливають на наше майбутнє в ній, істотно слідкувати за своїми діями і вчиняти відносно вимог долі. Це припущення пояснює нам стиль життя пращурів. Але що особливо зауважливо, незалежно від віри та культури, географічного положення і етнічного походження, людство визнавало існування загробного життя і те, що наші вчинки при житті будуть визначати і нашу посмертну долю. Нам відомо це, оскільки це відмічено в релігійних текстах і тисячолітніх традиціях. Що ж породило саму віру, котра в майбутньому увійшла в традиції і тексти? Було це особливим розумінням природи нашої реальності? Було це думкою, вкладеною в людей Вищим Розумом? Було це результатом зіткненням з Вічністю?
Якщо потойбічне життя дійсно є частиною реальності і якщо Бог не просто Творець, котрий любить нас і намагається відкрити нам істину, то нам треба розраховувати на непомітне, але безпомилковий напрямок, котрий Він надає нашому життю. Ані суспільство, ані спільнота, ані одна людина не залишиться без Божественного компасу. Більш того, підказки і можливості «зазирнути на той бік» приходять до нас з різних джерел точно так, як і з нашого власного досвіду.
Коли справа стосується точного визначення вищої долі, ми звертаємося до релігійних поглядів або свого світогляду.  Але яким би не був наш погляд на світ, ми не можемо повністю відмахнутися ані від історії людства, ані від впливу цієї спадщини на наше уявлення про потусторонній світ. Для кожної нормальної людини віра в потойбічне життя інстинктивна і є природною.
1.3.Відхід душі в окультній літературі
Дослідники сучасного "посмертного" досвіду майже незмінно звертаються за поясненням цих випадків до тієї форми літератури, яка стверджує, що заснована на досвіді "виходу з тіла", - до окультної літератури з якнайдавніших часів від єгиптян і "Тибетська книга мертвих" і аж до окультних вчителів і експериментаторів наших днів. З іншого боку, навряд чи хто з цих вчителів звертає серйозну увагу на православне вчення про життя і смерть або на біблейські і святоотцівські джерела, на яких воно засноване. Чому ж так?
  Причина дуже проста: християнське учення йде від Божого одкровення людині про долю душі після смерті і робить упор, головним чином, на кінцевому перебуванні душі на небі або в пеклі. Хоча існує також і обширна християнська література, що описує, що відбувається з душею після смерті, і що грунтується на отриманій з перших рук інформації про "посмертний" досвід або вихід з тіла. Література, заснована на християнському досвіді, корисна, головним чином, для з'ясування і наочнішого представлення найважливіших моментів християнського учення
В окультній же літературі положення якраз протилежне: основний упор робиться на "позатілеснім" досвіді душі, а кінцева її суть залишається зазвичай в невизначеності або уявляється особистими думками і припущеннями, імовірно заснованими на цьому досвіді. Сучасні дослідники набагато більш схильні до цього досвіду окультних письменників, які здаються їм хоч якоюсь мірою придатним для "наукового" дослідження, ніж до вчення християнства, яке вимагає участі віри і довіри, а також ведення духовного життя відповідно до цього вчення.
В цьому розділі я спробую вказати на деякі з пасток, наявних в цьому підході, який жодною мірою не є такими вже об'єктивним, як це здається деяким, і дати оцінку окультного "позатілесного" досвіду з погляду православного християнства. Для цього нам треба трохи познайомитися з окультною літературою, використовуваною сучасними дослідниками для з'ясування "посмертного" досвіду.
 "Тібетська книга мертвих"
"Тібетська книга мертвих" - це книга буддиста VIII століття, яка, можливо, містить добуддиський переказ ранніх часів. Її Тібетська назва - "Звільнення шляхом слуху на посмертній площині", а її англійський видавець визначає її як "містичне повчання для керівництва на потойбічному світі багатьох ілюзій і сфер". Її читають біля тіла покійного для користі його душі, тому що, як говорить сам текст, "у момент смерті відбуваються різні брехливі ілюзії". Це, як помічає видавець, "не бачення реальності, але не що інше, як... (власні) інтелектуальні імпульси, які прийняли персоніфіковану форму". На подальших стадіях 19-денних "посмертних" випробувань, описаних в книзі, є бачення як "мирних", так і "злобних" божеств, причому всі, згідно буддиського вчення, розглядаються як ілюзорні. (Нижче при обговоренні природи цієї сфери я опишу, чому ці бачення дійсно переважно ілюзорні). Кінець всього цього процесу - остаточне падіння душі і "перевтілення" (що також буде розглянуто нижче), що мається на увазі буддиським вченням як зло, якого можна уникнути за допомогою буддиської підготовки. К. Юнг в своєму психологічному коментарі до книги виявляє, що ці бачення дуже схожі на описи загробного світу в спіритичній літературі сучасного Заходу; і ті, та інші залишають неприємне враження із-за крайньої порожнечі і банальності повідомлень з "світу духів".
Між "Книгою мертвих" і сучасними досвідами в двох відносинах є дивовижна схожість, що і пояснює інтерес до неї доктора Мудді і інших дослідників. По-перше, описані там враження від перебування поза тілом в перші моменти смерті, по суті, ті ж, що в і сучасних випадках (а також в православній літературі). Душа померлого є як "сяюче ілюзорне тіло", яке видиме іншим істотам тієї ж природи, але не людям в плоті. Спочатку вона не знає, жива вона або мертва; вона бачить людей навколо тіла, чує стогони скорботних і має всі здібності плотського сприйняття; рухи її нічим не обмежені і вона може проходити через тверді тіла. По-друге, "у момент смерті з'являється первинне світло", яке немало дослідників ототожнюють з «істотою, що сяє»..
Немає підстав сумніватися, що описуване в "Книзі мертвих" засновано на позатілесному досвіді; але нижче ми побачимо, що справжній посмертний стан є тільки одним з цих випадків, і я повинен попередити, що не можна приймати будь-який позатілесний досвід як одкровення про те, що дійсно відбувається після смерті. Досвід західних медіумів також може бути справжнім, але вони, поза сумнівом, не передають справжніх повідомлень про померлих, як вони це затверджують.
Є деяка схожість між тібетською "Книгою мертвих" і набагато давнішою єгипетською "Книгою мертвих". Остання описує, як після смерті душа проходить багато змін і зустрічається з багатьма "богами". Проте жива традиція тлумачення цієї книги відсутня, а без цього сучасний читач може лише здогадуватися про значення деяких з цих символів. Згідно цієї книги, померлий по черзі приймає вид ластівки, золотого сокола, змії з людськими ногами, крокодила, чаплі, квітки лотоса і так далі і зустрічається з різними "богами" і потойбічними істотами ("чотири священні мавпи", богиня-бегемот, різні боги з головами собак, шакалів, мавп, птахів і т. д.).
Описуваний в цій книзі витончений і плутаний досвід "потойбічного" царства різко відрізняється від ясності і простоти християнського досвіду. Хоча ця книга, можливо, теж ґрунтується на справжньому досвіді виходу з тіла, вона, подібно до тібетської "Книги мертвих", повна ілюзорних бачень і, поза сумнівом, не може бути використана як дійсний опис стану душі після смерті.
  Писання Еммануїла Сведенборга
Інший з окультних текстів, який вивчається сучасними дослідниками, дає більше надій на те, щоб бути зрозумілим, бо він відноситься до нового часу, є суто західним по образу мислення і претендує на те, щоб бути християнським. Писання шведського містика Еммануїла Сведенборга (1688-1772) описують потойбічні бачення, які почали бути йому в середині життя. До того, як почалися ці бачення, він був типовим європейським інтелектуалом ХVIII століття: що вільно володіє багатьма мовами, учений, дослідник, винахідник, людина, що бере активну участь в суспільному житті як асесор Шведської гірської колегії і члена вищої палати парламенту, - коротше кажучи, Сведенборг - це "універсальна людина" раннього періоду розвитку науки, коли одній людині було ще під силу оволодіти майже всіма сучасними знаннями. Він написав близько 150 наукових праць, деякі з них (наприклад, чотиритомний анатомічний трактат "Мозок") набагато випередили свій час.
Потім, на 56-му році життя він звернув свою увагу на невидимий світ і за останніх 25 років життя створив величезну кількість релігійних творів, що описують небо, пекло, Янголів і духів - і все це на підставі свого власного досвіду.
Його описи невидимих сфер розчаровують приземлені; загалом же вони узгоджуються з описами, які можна знайти в більшій частині окультної літератури. Коли людина вмирає, то, згідно розповіді Сведенборга, він входить в "світ духів", що знаходиться на півдорозі між небесами і пеклом. Цей світ, хоча він духовний і нематеріальний, настільки схожий на матеріальну реальність, що спочатку людина не усвідомлює, що він помер; його "тіло" і відчуття такого ж типу, як і на землі. У момент смерті спостерігається бачення світла - чогось яскравого і туманного, - і має місце "перегляд" власного життя, її добрих і поганих справ. Він зустрічається з друзями і знайомими і якийсь час продовжує існування, дуже схоже із земним, - за тим лише виключенням, що все набагато більше "обернено всередину". Людину привертають ті речі і люди, яких він любив, а реальність визначається думкою: варто тільки подумати про кохану, і ця особа з'являється, як по виклику. Як тільки людина звикає до перебування в світі духів, його друзі розповідають йому про небеса і пекло; потім його водять по різних містах, садах і парках.
На цьому проміжному світі духів чоловік в ході навчання, що триває десь від декількох днів до року, готується для неба. Але і само небо, як його описує Сведенборг, не дуже відрізняється від світу духів, і обидва дуже схожі із землею. Там є внутрішні двори і зали, як на землі, парки і сади, будівлі і спальні "Янголів", маса змінного одягу для них. Там є уряд, закон і суд - все, звичайно, більш "духовне", ніж на землі. Там є церковні будівлі і служби, духівництво там говорить проповіді і бентежиться, якщо хтось з прихожан не згоден з ним. Там є  школи, навчання і виховання дітей, суспільне життя, - коротше кажучи, майже все те з того, що зустрічається на землі, що може стати "духовним". Сам Сведенборг говорив на небі з багатьма "Янголами" (всі вони, як він вважав, були душами померлих), а також з дивними мешканцями Меркурія, Юпітера і інших планет; він сперечався на "небі" з Мартином Лютером і обернув його в свою віру, але не зміг переконати Кальвіна в його вірі у визначення. Опис пекла також нагадує якесь місце на землі, його мешканці характеризуються егоїзмом і поганими вчинками.
Можна легко зрозуміти, чому більшістю своїх сучасників Сведенборг сприймався як божевільний і чому майже аж до наших днів його бачення рідко сприймали серйозно. Проте завжди знаходилися люди, які визнавали, що не дивлячись на всю дивність його бачень, він дійсно був у контакті з невидимою реальністю. Його молодший сучасник німецький філософ Еммануїл Кант, один із засновників сучасної філософії, ставився до нього дуже серйозно і вірив в декілька прикладів Сведенборгового "яснобачення", які були відомі всій Європі. А американський філософ Р. Емерсон в своєму довгому нарисі про нього в книзі "Обранці людства" назвав його "одним з гігантів літератури, якого не зміряють цілі коледжі рядових учених". Пожвавлення інтересу до окультизму у наш час висунуло, звичайно, його вперед як "містика" і "ясновидця", не обмеженого доктринальним християнством; особливо ж дослідники "посмертних" досвідів знаходять цікаві паралелі між своїми відкриттями і його описом перших моментів після смерті.
Мало може бути сумнівів щодо того, що Сведенборг був дійсно у контакті з духами і що він отримав від них своє "одкровення". Вивчення того, як він отримав ці "одкровення", покаже нам, в якій же сфері мешкають ці духи насправді.
Історія контактів Сведенборга з невидимими духами, детально описана в його об'ємистому "Щоденнику сновидінь" і "Духовному щоденнику" (2300 сторінок), в точності відповідає опису спілкування з повітряними демонами, зробленому єпископом Ігнатієм (Брянчаніновим). Сведенборг з дитинства практикував одну форму медитації, що включає розслаблення і повне зосередження; з часом він почав бачити під час медитації полум'я, яке він довірливо приймав і пояснював як знак схвалення його думок. Це підготувало його на початок спілкування зі світом духів. Пізніше він почав бачити уві сні Христа; його стали допускати в обителі "безсмертних", і поступово він почав відчувати навколо себе присутність духів. Нарешті духи почали з’являтися йому в стані неспання. Вперше це відбулося під час його поїздки до Лондона. Поївши одного разу увечері, він раптом побачив темряву і що повзають по тілу плазунів, а потім люди, що сидить в кутку кімнати, який сказав лише: "Не їж стільки", - і зник в темряві. Хоча це явище і налякало його, він визнав його чимось хорошим, тому що йому була дана моральна порада. Потім, як він сам розповідав, "в ту ж ніч та ж людина з'явилася мені знову, але тепер я вже не був переляканий. Потім він сказав, що він - Господь Бог, Творець світу і Спаситель, і що він вибрав мене, щоб пояснити мені, що я повинен написати одкровення; у ту ж ніч мені були відкриті - так що я повністю переконався в їх реальності - світ духів, небо і пекло... Після цього Господь відкривав, дуже часто вдень, мої тілесні очі, так що серед дня я міг дивитися в інший світ, і в стані повного неспання спілкуватися з янголами і духами".
З цього опису абсолютно ясно, що Сведенборг був відкритий спілкуванню з повітряним царством занепалих духів і що все його подальші одкровення походили з того ж джерела. "Небо і пекло", які він бачив, також були частиною повітряного царства, а записані ним "одкровення" - це опис його ілюзій, які нечисті духи в своїх власних цілях часто проводять для легковажних. Погляд на деякі інші твори окультної літератури покаже нам і інші сторони цього царства.
 
"Астральна площина" теософії
Теософія ХIХ і ХХ століть, яка є змішанням східних і західних окультних ідей, детально учить про повітряне царство, яке їй здається таким, що складається з ряду "астральних площин" ("астральний" означає "зоряний", - це химерний термін, що відноситься до "надземної" реальності). Згідно одному викладу цього учення, астральні площини складають житло всіх надприродних істот, місце перебування богів і демонів, порожнечу, де живуть думки, область проживання духів повітря і інших стихій, і різні небеса і пекла з янгольськими і демонськими сонмами... Підготовлені люди вважають, що вони можуть за допомогою обрядів "підніматися на площині" і повністю знайомитися з цими областями.
Згідно цього вчення, в "астральну площину" (або "площини", - залежно від того, як розглядати це царство - як ціле або по окремих "шарах") входять після смерті і, як у вченні Сведенборга, немає раптової зміни стану і немає суду; людина продовжує жити, як і раніше, але тільки поза тілом, і починає "проходити через всі півплощини астральної площини на своєму шляху до небесного світу". Кожна наступна півплощина виявляється все більш витонченою і "оберненою всередину"; проходження через них, на відміну від страху і невпевненості, що викликаються християнськими митарствами, є часом задоволення і радості: "Радість буття на астральній площині така велика, що фізичне життя порівняно з нею взагалі не здається життям... Дев'ять з десяти повертаються в тіло з великим небажанням"
Винайдена російським медіумом Оленою Блаватською теософія в кінці ХIХ століття була спробою дати систематичне пояснення медіумічним контактам з "мертвими", які множилися на західному світі з часу спалаху спіритичних сеансів в Америці в 1848 році. До цих пір її вчення про "астральну площину" (для якого є особлива назва) є стандартом, використовуваним медіумами і іншими любителями окультизму для пояснення явищ зі світу духів. Хоча теософські книги про "астральну площину" і відрізняються тією ж "неприємною порожнечею і банальністю", які, на думку Юнга, характеризують всю спіритичну літературу, все ж таки за цією тривіальністю стоїть філософія реальності потойбічного світу, яка знаходить відгук в сучасних дослідженнях. Сучасний гуманістичний світогляд вельми сприятливо відноситься до такого потойбічного світу, який приємний, а не болісний, який допускає м'яке "зростання" або "еволюцію", а не остаточний суд, який дає ще "один шанс", щоб підготуватися до вищої реальності, а не визначає вічну долю по поведінці в земному житті. Учення теософії дає якраз те, що потрібний сучасній душі, і стверджує, що воно засноване на досвіді.
Щоб дати православну християнську відповідь на це учення, ми повинні уважно подивитися, що ж конкретно буває на "астральній площині"? Але куди ми дивитимемося? Повідомлення медіумів сумно відомі своєю ненадійністю і розпливчатістю; у будь-якому випадку контакт з "світом духів" через медіумів дуже сумнівний і непрямий, щоб бути переконливим доказом природи іншого світу. З іншого боку, сучасний "посмертний" досвід дуже короткий і не переконливий, щоб він міг послужити вірним доказом іншого світу.
Але все таки є досвід "астральної площини", який можна вивчити докладніше. На теософській мові це називається "Астральною проекцією" або "проекцією астрального тіла". Культивуючи певні медіумічні методи, можна не тільки увійти до контакту з безтілесними духами, як роблять звичайні медіуми (коли їх сеанси справжні), але і дійсно увійти до їх області існування і "подорожувати" серед них. Можна бути вельми скептично настроєним, слухаючи про такі випадки в давнину. Але так вийшло, що цей досвід став відносно звичайним явищем у наш час - і не тільки серед окультистів. Вже є обширна література, з перших рук що оповідає про досвід спілкування з цією сферою.


"Астральна проекція"
Православним християнам добре відомо, що людина дійсно може бути піднята вище за межі його тілесної природи і відвідати невидимі світи. Сам апостол Павло не знав, чи був він в тілі... або поза тілом, коли він був забраний на третє небо (2 Кор. 7: 2), а нам немає потреби роздумувати про те, яким чином тіло може стоншитися настільки, щоб увійти на Небо (якщо його переживання дійсно було в тілі) або в яке "тонке тіло" могла вдягнутися душа під час перебування поза тілом. Для нас достатньо знати, що душа (у якомусь "тілі") по Божій милості може бути дійсно вознесена і споглядати рай, а також повітряне царство духів піднебесних.
У православній літературі такий стан часто описується як знаходження поза тілом, як було із святим Антонієм, який, як описувалося вище, бачив митарства, стоячи на молитві. Єпископ Ігнатій (Брянчанінов) згадує двох подвижників ХIХ сторіччя, чиї душі також покидали тіла під час молитви - старця Сибірського Василіска, чиїм учнем був знаменитий Зосима, і старця Ігнатія. Найчудовішим випадком виходу з тіла в православних житіях є, ймовірно, випадок зі св. Андрієм Христа ради юродивим Константинопольським (Х століття), який в той час, коли тіло його явно лежало на снігу міської вулиці, був вознесений в дусі і споглядав рай і третє небо, а потім частину побаченого повідав своєму учневі, який і записав те, що трапилося.
Таке дається по Божій милості і абсолютно незалежно від людського бажання або волі. Але "астральна проекція" - це "позатілесний досвід", якого можна досягти і викликати за допомогою певних методів. Він є особливою формою того, що Владика Ігнатій описує як "відкриття відчуттів", і ясно, що оскільки контакт з духами, окрім безпосередньої дії Божої, людям заборонений, то що досягається цими засобами царство не є Небо, а всього лише піднебесний повітряний простір, що є помешканням злих духів.
Теософські тексти, які детально описують цей досвід, настільки наповнені окультними думками і тлумаченнями, що з них неможливо зрозуміти, що ж є досвідом цього царства. Проте в ХХ столітті була література іншого роду, присвячена цьому питанню: паралельно з розширенням досліджень і експериментів в області парапсихології деякі люди виявили випадково або ж експериментально, що вони здібні до "астральної проекції", і написали книги, що висловлюють їх досвід, на неокультній мові. Деякі ж дослідники зібрали і вивчили розповіді про досвід перебування поза тілом і передали на науковій, а не на окультній мові.
Розглянемо деякі з цих книг.
"Земна" сторона "виходу з тіла" добре описана в книзі директора Інституту психофізичних досліджень в Оксфорді (Англія)  У відповідь на звернення, зроблене в жовтні 1966 року через британську пресу і радіо, Інститут отримав близько 400 відповідей від людей, що стверджували, що вони особисто виходили з тіла. Така реакція говорить про те, що подібний досвід у наш час зовсім не рідкість і що хто мав його, тепер з більшою готовністю, ніж раніше, говорить про це. Відносно "посмертного" досвіду те ж саме відзначають доктор Мудді і інші дослідники. Згадані 400 чоловік отримали по два запитання, а книга стала результатом порівняння і аналізів відповідей.
Описані в цій книзі досліди майже всі були мимовільними, викликаними різними фізичними умовами - стресом, втомою, хворобою, нещасним випадком, анестезією, сном. Майже всі вони відбувалися поблизу тіла (а не в царстві духів), і зроблені спостереження дуже схожі з розповідями людей, що мали "посмертний" досвід: чоловік бачить своє власне тіло зовні, володіє всіма відчуттями (хоча в тілі міг бути глухим і сліпим), не здатний доторкатися до свого оточення або взаємодіяти з ним, плаває в повітрі, отримуючи величезне задоволення і легкість, розум діє ясніше, ніж зазвичай. Деякі описували зустріч з померлими родичами або ж подорожі в місця, які, здавалося, не належали звичайній реальності.
Один дослідник позатілесного досвіду, англійський геолог Роберт Крукел зібрав величезну кількість подібних прикладів як у окультистів і медіумів, з одного боку, так і у звичайних людей, з іншого. Він таким чином підсумовує цей досвід: "Тіло - копія або "двійник" - було "народжено" з фізичного тіла і розташувалося над ним. Коли "двійник" відокремився від тіла, мала місце "затемнена" свідомість. (Це багато в чому подібно до того, як перемикання швидкостей в автомобілі викликає коротку перерву в передачі потужності)... Часто бував панорамний перегляд минулого життя, а спорожніле "фізичне" тіло зазвичай було видне з боку звільненого "двійника"...
Всупереч тому, що можна було б чекати, ніхто не говорив про те, щоб при виході з тіла відчувалися біль або страх, - все здавалося абсолютно природним... Свідомість, що працювала через "двійника", що відокремився, була ширшою, ніж в звичайному житті... Іноді з'являлися телепатія, ясновидіння і передбачення. Часто були померлі друзі. Багато з тих, що давали відомості виражали велике небажання знов входити в тіло і повертатися до земного життя... Що це був до цих пір невідомий загальний хід подій при виході з тіла не можна достатньо пояснити, виходячи з гіпотези, що всі такі випадки були з нами і що всі описані "двійники" були просто галюцинаціями. Але, з іншого боку, його можна легко пояснити за допомогою гіпотези, що ці випадки були справжніми і що всі бачені "двійники" були об'єктивними (хоча і ультрафізичними) тілами"
По суті, цей опис тотожний пункту за пунктом моделі "посмертного" досвіду доктора Мудді ("Життя після життя"). Тотожність настільки точна, як може бути лише тоді, коли описується один і той же досвід. Якщо так, то тоді нарешті можна визначити досвід, який описують доктор Мудді і інші дослідники і який ось вже декілька років викликає такий інтерес і дискусії на західному світі. Це не точний "посмертний дослід", а швидше, "позатілесний" досвід, який є лише передуючим іншому, набагато ширшому досвіду, будь то досвід самої смерті або "астральної подорожі" (про що див. нижче). Хоча "позатілесний" стан можна було б назвати першим моментом смерті, - якщо смерть дійсно наступає, - було б грубою помилкою виводити звідси що-небудь про "посмертний" стан, хіба що тільки голі факти, що душа після смерті жива і зберігає свідомість; а це у будь-якому випадку навряд чи заперечує хто-небудь з дійсно віруючих в безсмертя душі. (Лише декілька далеких від історичного християнства сект учать, що душа після смерті "спить" або не має свідомості; такі є свідки Ієгови, адвентисти сьомого дня і т. д.)
Оскільки "позатілесний" стан не обов'язково пов'язаний із смертю, ми повинні бути дуже розбірливі при відборі свідоцтв, що надаються обширним досвідом в цій сфері; зокрема, ми повинні запитати, чи мають бачення "неба" (або "пекла"), які зараз відвідують багато, хоч щось загальне з християнським розумінням неба і пекла, або ж вони є всього лише інтерпретацією деякого природного (або бісівського) досвіду в "позатілесному" царстві.
Доктор Крукел, який до цих пір був самим обізнаним дослідником в цій сфері, відповідним з тією ж обережністю і уважністю до кожної подробиці, які характеризують і його колишні книги по викопних рослинах у Великобританії, зібрав великий матеріал по досвіду "раю" і "гадесу". Він вважає, що вони є природними і, по суті, універсальними "позатілеснимі" досвідами і розрізняє їх таким чином: "Ті, хто покинув свої тіла природним чином, мали схильність до того, щоб бачити щось яскраве і спокійне" ("рай"), щось подібне до прекрасної Землі, а ті, хто був викинутий силою, мали схильність потрапляти у відносно похмурі, плутані і схожі на сон умови, що відповідає "гадесу" стародавніх. Перші зустрічали численних помічників (включаючи вже згаданих вище померлих друзів і рідних), а останні іноді зустрічалися з якимись безтілесними "перешкодами". Люди, що мають те, що доктор Крукел називає "медіумічною тілесною конституцією", незмінно спочатку проходять через темну, туманну область "гадесу", а потім входять в область яскравого світла, яка виглядає подібно до раю. Цей "рай" описують по-різному (і медіуми, і не медіуми), як "найпрекрасніший з коли-небудь бачених пейзажів", "вид чудової краси - великий, на зразок парка, сад, а світло там таке, якого ніколи не побачиш на морі або на суші", "чудовий пейзаж" з "людьми в білому"; "світло стало сильним", "вся земля була в сяйві"і т.д.
Щоб дати пояснення цим чуткам, доктор Крукел висуває гіпотезу, що існує "тотальна земля", що включає на нижчому рівні ту фізичну землю, яку ми знаємо в повсякденному житті, оточену все пронизуючою нефізичною сферою, на нижній і верхній межах якої знаходяться пояси "гадесу" і "раю". У загальних рисах це опис того, що на православній мові називається повітряним піднебесним царством занепалих духів або "астральною площиною" в теософії; проте православні описи цієї сфери не проводять відмінності між "верхнім" і "ніжнім", а роблять упор більше на бісівські обмани, які є складовою частиною цього царства. Будучи світським дослідником, доктор Крукел нічого не знає про цей аспект повітряного царства, але зі своєї "наукової" точки зору він підтверджує надзвичайно важливий для розуміння "посмертних", "позатілесних" явищ факт: "небо" і "пекло", побачені в цих станах, є ільки частиною (або явищами) повітряного царства духів, нічого спільного не маютьз небом і пеклом християнського вчення, які є вічною обителлю людських душ ( і їх воскреслих тіл), а також нематеріальних духів. Люди в стані "поза тілом" не мають можливості потрапити на справжнє небо або в пекло, які відкриваються душам тільки по явній волі Божій. Якщо ж деякі християни під час "смерті" майже відразу ж бачать "небесний град" з "брамами" і "Янголів", то це лише вказує на те, що побачене в повітряному царстві залежить в якійсь мірі від їх власного минулого досвіду очікувань, подібно до того, як вмираючі індуси бачать свої храми, індуїстів і "богів". Справжній християнський досвід неба і пекла, як ми побачимо в наступному розділі, цілком має інше вимірювання.
"Астральна подорож"
Майже всі недавні "посмертні" випадки були надзвичайно короткі; будь вони тривалішими, послідувала б справжня смерть. Але в стані "поза тілом", яке не пов'язане з близькими до смерті умовами, можливий і триваліший досвід. Якщо цей досвід має достатню тривалість, можна покинути своє безпосереднє оточення і увійти до абсолютно нового ландшафту, - не тільки щоб кинути швидкоплинний погляд на "сад", або "світле місце", або "небесний град", але і щоб мати тривалу "пригоду" в повітряному царстві. "Астральна площина", очевидно, вельми близька кожному, і деякі критичні ситуації (медіумічні методи) можуть спровокувати на контакт з нею. У одній зі своїх книг ("Інтерпретація природи і психіки", 1955) Карл Юнг описує досвід один зі своїх пацієнтів - жінки, яка виходила з тіла під час важких пологів. Вона бачила лікарів, що оточували її, і сестер, але відчувала, що позаду неї тягнеться прекрасний ландшафт, який здавався межею іншого вимірювання; вона відчувала, що якби вона обернулася туди, вона покинула б це життя, але замість цього вона повернулася в своє тіло.
Доктор Моуді описав ряд подібних станів, які він називає "прикордонним" або "межуючим" досвідом (28 стор. 54-57).
Ті, хто навмисно викликають стан "астральної проекції", часто можуть увійти до цього "іншого виміру". Останніми роками описані однією людиною "подорожі" в цьому вимірюванні здобули певну популярність, що і дозволило їй організувати інститут для експериментів у позатілесном стані. Одним з дослідників в цьому інституті була доктор Елізабет Кублер-росс, яка погоджується з висновками Монро про схожість "позатілесного" і "посмертного" досвідів. Тут я коротко викладу відкриття цього експериментатора, описані в книзі  «Подорожі поза тілом».
Роберт Монро - успішний американський адміністратор (президент ради директорів однієї багатомільйонної компанії) і агностик відносно релігії. Його зустріч з позатілесним досвідом почалася в 1958 р., ще до того, як у нього з'явився хоч якийсь інтерес до окультної літератури, коли він проводив свої власні досліди по методах запам'ятовування уві сні; там використовувалися вправи на розслаблення і зосередження, схожі на деякі прийоми медитації. Після початку цих дослідів у нього був якийсь незвичайний стан, коли йому здалося, що його ударив промінь світла, що викликав тимчасовий параліч. Після того, як це відчуття повторилося кілька разів, він почав викликати і розвивати цей стан. На початку своїх окультних "подорожей" він виявляє ті ж основні характеристики, які відкрили Сведенборгу шлях до пригод в світі духів, - пасивну медитацію, відчуття світла, загальне відношення довіри і відвертості до нових і дивних переживань, і все це в сукупності з практичним поглядом на життя і відсутністю якої-небудь глибокої настроєності або досвіду християнства.
Спершу Монро "подорожував" на впізнанні місця на землі - спочатку близькі, потім більш далекі, причому йому вдавалося іноді доставити фактичні свідоцтва його експериментів. Потім він почав контактувати з "духоподібними" фігурами, причому перші контакти були частиною мгдіумічного експерименту ("індіанський праведник", посланий медіумом, дійсно прийшов за ним!). Нарешті він почав потрапляти в дивні на вигляд земні пейзажі.
Записуючи свої досліди (що він робив відразу після повернення в тіло), він характеризував їх як відносних до трьох "місць". "Місце 1" - це "тут-зараз", звичайні умови цього світу. "Місце 2" - це "нематеріальне середовище, мабуть, величезних розмірів і з характеристиками, схожими з характеристиками "астральної площини". Це місце є природним середовищем "другого тіла", як Монро називає істота, мандрівна в цьому царстві; воно пронизує фізичний світ, і в нім панують закони думки: "як ви думаєте, такі ви і є", "подібне притягує подібне", щоб подорожувати, треба тільки подумати про місце призначення. Монро відвідав різні місця цього царства, де він бачив, наприклад, у вузькій долині групу людей в довгому білому одязі, ряд людей у формі, які називали себе "армією на посилках, що чекає наказів". "Місце 3" - це, мабуть, якась схожа на землю реальність, яка має дивні анахроністичні властивості; теософи, ймовірно, розпізнали б в ній іншу, "твердішу" частину "астральної площини".
Подолавши в основному первинний страх при попаданні в ці незнайомі області, Монро почав досліджувати їх і описувати численні зустрінуті там розумні істоти. При деяких "подорожах" він зустрічав померлих друзів, які іноді допомагали йому, але так же часто не реагували на його звернення, які давали неясні містичні повідомлення, схожі на повідомлення медіумів, які могли потиснути його протягнуту руку або з тим же успіхом увіткнути в неї ніж. У деяких з цих істот він пізнав "перешкоджаючих"- звіроподібних істот з схожими на каучукових тілами, які легко приймають форму собак, кажанів або його власних дітей, і інших, які глумилися над ним, мучили його і просто сміялися. (60 ст. 66-67)
1.3Православне вчення про життя після смерті
         Хоча щоденний досвід говорить нам, що смерть- це неменуча доля кожної людини та закон природи,  але Святе Письмо вчить, що спочатку смерть не входила в Божественний план, що до людини. Смерть не є Богом встановлена норма, а скоріше відхилення від неї і велика трагедія. Книга Буття разповідає, що смерть втрутилась (проникла) в нашу природу внаслідк порушення першими людьми Божої запвіді. Згідно Біблії, метою приходу в світ Сина Божого було повернути людині втрачене нею вічне життя. Тут мова йде не про безсмертну душу, тому що вона  по всоїй природі не підлягає знищенню, а саме про безсмерття всієї людина в цілому, що складається з душі і тіла. Відновлення єдності душі з тілом повинне здійснитися для всіх людей одночасно при загальному возкресінні з мертвих.
         В деяких релігіях та філософських системах (наприклад, в індуїзмі і стоїцизмі) практикується думка, що головне в людині – це душа, а тіло лиш тимчасова оболочка, в якій душа розвивається. Коли душа досягає відомого духовного рівня, тіло стає не потрібним і повинно бути скинуте, як зношений одяг. Звільнившись від тіла, душа підноситься на більш високий щабель буття.
         Християнська віра не поділяє такого розуміння людської природи. Віддаючи перевагу духовному початку в людині, вона все ж вбачає в людині принципово духовну істоту, складеної з одна одну доповнюючих сторін: духовної і матеріяльної. Існують і прості безтілесні духовні істоти, як янголи і біси. Однак в людини інше впорядкування і призначення. Завдяки тілу її природа не тільки складніша, але й багатша. Богом визначений союз душі і тіла – це вічний союз.
         Коли ж після смерті душа покидає своє тіло, вона попадає в чужі для себе умови. Дійсно, вона не покликана існувати як примара, і їй тяжко прилаштуватися до нових неприродних для неї умов. Ось чому для повного видалення всіх руйнуючих наслідків гріха Богу угодно було воскресити створених Ним людей. Це відбудеться при другому пришесті Спасителя, коли по Його всемогутньому слову душа кожної людини повернетися в своє відновлене тіло. Треба нагадати, що вона увійде не в нову оболонку, а з;єднається саме з тілом, котре належало їй раніше, але відновлене і нетлінне, прилаштоване до нових умов буття.
         Відносно тимчасового стану душі з часу її розлученням з тілом  до дня всезагального возкресіння, Святе Письмо навчає, що душа продовжує жити, відчувати і мислити. «Бог не є Бог мертвих, але живих, бо в Нього всі живі»(Лук.20:38;  Матв.22:31;  Мар.12:27;)
         Смерть, будучи тимчасовим розлученням з тілом, в Святому Письмі називається то відходом, то розлученням, то успінням.
         Зрозуміло, що слово успіння (сон) відноситься не до душі, а до тіла, котре після смерті не мов би відпочиває від своїх земних справ. Душа ж, розлучена з тілом, продовжує своє свідоме життя, як і раніше.
         Справедливість цого твердження бачимо із притчі Спасителя про багача і Лазаря та з чуда на горі Фавор, в першому випадку євангельський багач, що знаходився в пеклі, і Авраам, що знаходився в раї, обговорювали можливість послати душу Лазаря на землю до братів багача, щоб застерегти їх від пекла. В іншому випадку проживаючі задовго до Христа пророки Мойсей і Ілля розмовляють з Господом про Його очикуючі муки. Іще Христос сказав юдеям, що Авраам побачив Його пришестя, очевидно, із раю і зрадів.
         Ця фраза не мала б змісту, як би душа Авраама перебувала в несвідомому стані, як навчають деякі сектанти про життя душі після смерти. Книга Об;явлення образно розповідає про те, як душі праведних на Небі реагують на події, що відбуваються на землі.
         Всі ці місця з Писання навчають, нас вірити, що дійсно діяльність душі продовжується і після її розлученням з тілом.
         При цьому Писання вчить, що після смерті Бог призначає душі місце її тимчасового перебування в відповідності з тим на що вона заслужила, проживаючи в тілі: рай або ж пекло. Розміщення в тому чи іншому місті чи стані обумовлюється і визначається так званим «приватним судом». Приватний суд треба відрізняти від «всезагального суду», який відбудеться в кінці світу. А про «приватний суд» Писання вчить: «Легко для Господа в день смерті відплатити людині за вчинки її». І далі: «Людині належить колись померти, а тоді суд», (Євр.9:27) – очевидно індивідуальний.
         Є підстави припускати, що в початковій стадії після смерті, коли душа вперше попадає в зовсім нові для неї умови, вона потребує допомоги свого янгола-охоронця. Так, наприклад, в притчі про багача і Лазаря розповідається, що янголи взяли душу Лазаря і відвели її на Небо. Згідно з вченням Спасителя, янголи турбуються про «малих сих» - про дітей (в прямому і переносному значенні). Про стан душі до всезагального возкресіння Православна Церква вчить так: «Віруємо, що душі померлих перебувають в блаженстві або мучаться через вчинки свої. Розлучаючись з тілом, вони (душі) в той час переходять або до радості, або до смутку, зітхання і скреготу зубів. Проте, не почувають ні повного блаженства, ні повного мучання, бо повного блаженства чи повного мучання кожен зазнає після всезагального воскресіння, коли душа з;єднається з тілом, в якому вона жила благочестиво або грішно».
         Таким чином Православна Церква розрізняє два стани душі в потойбічному світі: одне для праведників, ішне для грішників- рай і пекло. Вона не признає римо-католицького вчення про посередній стан в чистилищі, оскільки в Святому Письмі немає ніяких вказівок на посередній стан. При цьому Церква вчить, що мучання грішників в пеклі можуть бути зняті по молитвам за них і по добрим справам, вчиненим в їх пам;ять.
         Про те, що стається з тілом, після смерті, ми бачемо і знаємо, а що стається з невидимою душею – не бачемо, однак, знаємо із вчення нашої святої Церкви, яка є стовпом і утвердженням істини, бо ж навчається Святим Духом.
         Про відхід душі і те, що в цей час відбувається біля неї, святі Отці розповідають так: перед душею предстають янголи добрі та злі. Бачення злих янголів надзвичайно засмучують душу: утішення вона отримує при баченні та захистом янголів добрих. Тоді людині великим захистом та відрадою стають його добрі вчинки та чисте сумління. Тоді послух, смиренномудрість, добрі вчинки та терпіння допоможуть душі і вона, в супроводі янголів, з великою радістю йде до свого Спасителя. Душу ж пристрасну, гріхолюбиву відводять злі янголи до пекла на муки. Таке твердження мав Святий Феодор Студит.
         Колись святому Макарію Олександрійському з’явилися два янгола. Душа, - говорив янгол, - як благочестивої людини, так і злісного грішника, лякається присутності страшних і грізних янголів. Вона чує і розуміє сльози та ридання оточуючих її людей, але не може промовити жодного слова, а ні подати голосу. Її смутить подальша далека дорога, новий образ життя та розлука з тілом.
         Переконання Феодора Студита та Макарія Олександрійського подібні і доповнюються наступними відомостями сказаними в слові Святого Кирила Олександрійського на розлучення душі з тілом: «В такому страсі і трепеті перебуває душа, допоки не проголошено буде останнього вердикту! Божественні сили стоять проти нечистих духів і показують добрі помисли, слова і справи, що їх вчинила душа ще перебуваючи в тілі. Душа, в страсі і трепеті, посеред воюючих за неї янголів і демонів очікує або свого оправдання і звільнення, або осуду і загибелі» (6 ст. 158-159)
         Попередні відомості доповнюють свідчення Таксіота Воїна. Він говорив, що добрі янголи мали при собі скриньку, з котрої виймали його добрі справи на митарствах на противагу його злим вчинкам.
         Святий Григорій, учень преподобного Василія, в видінні питав святу Феодору про події, що супроводжували її смерть. Свята Феодора детально описала не тільки сам процес вмирання, але і митарства, які проходила її душа(зміст подій, які відбувалися подано нижче по тексту, взято із житія преподобного Василія).
         Щось на кшталт митарств праведної Феодори, при підготовці цього матеріалу, я знайшов і свідчення раба Божого Андрія, який майже дослівно передає текст про митарства Феодори, але трохи доповнюючи його. Ці свідчення було записано і знято на відео плівку священниками РПЦ.
         Святий Іван Дамаскин пише: «Бог спасе творіння рук Своїх, виключаючи лиш тих, котрі явно належать числу відкинутих, зневаживших православну віру, так що ліва сторона терезів досить сильно переважує праву. Бо ж богопросвічені мужі говорять, що при останньому подисі вчинки людські начебто взважуються на вагах, і якщо по перше: права сторона переважить ліву, душа людини, очевидно, попаде в сонм чисельних сил небесних; по друге: якщо права і ліва в рівновазі, тоді безсумнівно перемагає людинолюбність Божа; а по трете: якщо важіль нахиляється на лівий бік, але мало, то милосердя Боже і тоді поповнює нестачу. Це є три божественних суди Владики Небесного:правосудний, людинолюбний та преблагий. По четверте: коли злі вчинки беруть значну перевагу, тоді не має помилування і прощення такій душі».
         Ось всі обставини котрими супроводжується смерть людини. Та й Сам Спаситель, говорячи про смерть праведника і грішника, загальними рисами сказав теж, що смерть грішника люта, сказано було першому, а про другого, що янголи віднесли душу його на лоно Авраамово.(Лк. 16:22). Отже, обставини, супроводжуючі ту чи іншу смерть, повинні бути подібними свідченням святих Отців Церкви.
         - Від нас самих, мається на увазі, за допомогою благодаті Божої залежить наше розлучення душі з тілом, наша смерть; ми можемо зробити її легкою і радісною або лютою, судячи з того як приймемо і виконаємо знову ж таки заповідь Христову: « бути готовими на всякий час до смерті» і « каятися та вірувати в Євангеліє». Отже, непереставне покаяння і християнська діяльність, жива віра в Господа нашого Ісуса Христа зроблять нашу смерть благоприємною і радісною.
         Не одні убогі, як Лазарь, наслідують життя вічне і сподобляться бездоганного кінця життя земного, але і багаті, якщо вони будуть убогі духом та смиренномудрі. Не тільки багаті, як євангельський багач, йдуть до пекла і мають люту смерть, але і бідні, якщо не несуть свого хреста з щиросердечним терпінням.
         З янгольського об’явлення святому Макарію Олександрійському бачимо, що відхід праведної душі зовсім протилежний відходу грішної душі. Душа праведна по розлученню з тілом, приймається святими янголами, оберігається ними і відводиться в країну, переповнену світла, радості і блаженства. Не дивний відхід таких душ, бо ще будучи на землі вони перебували з янголами в невидимому спілкуванні, а після смерті, коли відкрилися духовні очі це спілкування стало видимим і тіснішим.
         Про це пише святий Єфрем Сирін : « Звершені сподвижники радіють в час розлуки з тілом. Маючи перед своїми очима велику працю свого подвижництва, чувань, постів, поклонів, молитов, сліз, душі їх радіють, тому що призиваються вони з свого тіла увійти у вічний спокій і блаженство в райських обителях». (53 т.3 ст. 306)
         Смерть грішників – люта, свідчить саме слово Боже. Чому ж так? Розглянемо хто ж такий грішник? Не виконавець закону Божого. Як чесноти, звертаються до совісті, приводячи душу до неземної радості, так точно – пороки народжують страх відповідальності. Смерть для грішників люта, тому що в мить самого відходу її зустрічають злі духи. Котрим вона безстрашно служила на землі і з котрими, рівно як собі подібними грішниками, повинна буде вступити в вічне з’єднання.
         Преподобний Макарій Великий роздумує про відхід грішної душі так: «Коли відходить від тіла грішна душа, тоді звершується певне велике таїнство. До неї приступають тисячі демонів і янголи супротивні, і сили темні, і викрадають її в свої обителі. І не слід цьому дивуватися. Якщо людина, живучи ще в світі підкорилася їм і стала їх рабом, тим більше, коли відходить з світу, буває ними полонена і захоплена в вічне рабство».
          Розлука з життям, - пише святий Єфрем Сирін,- дуже засмучує грішника, котрий бачить у себе перед очима свою нерадивість з її гіркими плодами. Яке ж тоді каяття зжимає серце, як тоді душа терзається і мається, у того хто не турбувався тут на землі про своє спасіння.
         З натхнення святоотцівських писань бачимо, що іноді Господь Бог, по непередбаченим долям Своїм, удостоює перед смертю святого Причастя людей, не відзначившихся благочестивістю, і навпаки: за якісь попередні гріхи, хоча в свій час і очищенні покаянням, Він залишає без останнього причастя і самого праведника. Наглу смерть Він посилає як один з засобів духовного, Йому одному відомого покарання для очищення юнацьких гріхів, незнання, забуття.
         Святий Макарій Олександрійський передає нам наступне янгольське об’явлення про стан душ померлих в перші сорок день післь розділення їх від своїх тіл.
         Колиж звершується таїнство смерти і душа відокремиться від свого тіла, вона – душа, на протязі перших двох днів перебуває на землі і в супроводі янголів відвідує ті місця, де мала зазвичай творила добро, істину і правду. Вона поневіряється біля дому, де розлучилася з тілом, а інколи перебуває біля домовини, в якій спочиває її тіло. На третій же день, по прикладу воскресіння Христового, що відбулося на третій день, кожній християнській душі потрібно вознестися на небеса для поклоніння престолу Божому і Богу. За цією причиною свята Церква має звичай в третій день звершувати служби Божі та всілякі поминальні моління за душу померлого.
         В третій день тіло передається землі, а душа повинна вознестись на небо: « і повернеться порох в землю, чим і був, а дух повернеться до Бога, Котрий його дав» (Еккл. 12:7)
         Невимірний простір між небом і землею, або поміж Церквами святкуючою і воюючою, це простір на звичайній розмовній людській мові, і святому Письмі, і в переданнях святих Отців, називається повітрям (ст. слов.: воздух). І так, тут повітрям називається не тонка ефірна речовина, оточуюча землю, а сам простір.
         Цей простір наповнюють відкинуті, впавші янголи, вся дыяльнысть котрих заключаэться в тому, щоб відхиляти людину від спасіння, творячи її знаряддям неправди. Вони хитро і вороже діють на наші внутрішню і зовнішню діяльність, щоб і нас зробити спільниками їх погибелі: «шукаючи, кого б зжерти» (1Пет.5:8),- свідчить про диявола апостол Петро. Що повітряний простір є мешкання злих духів, про це свідчать вибрані сосуди Святого Духа (апостоли), і ми, православні, віримо цій істині.
         Так споглядач великих таємниць Божих в Об’явленні свідчить, що впавши янголи позбавлені своїх небесних осель (Об’явл.12:8-9). Тому де ж їхня пристань? В книзі Іова піднебесний простір є їхньою пристанню (Іов. 1:7), і вчитель народів вже прямо називає їх духами злоби і піднебесними, а володаря їх – князем влади повітряної(Ефес.2:2).
         З того самого моменту, як виникло падіння наших прабатьків і вигнання їх з раю насолоди, до дерева життя був поставлений Херувим з вогняним мечем (Бутт. 3:24), але і інший, впавший янгол, в свою чергу став на шляху до раю, щоб перекрити людині вхід. Ворота небесні замкнено для людини, і Князь світу з того часу не пропустив до раю жодної душі людської, що розлучилася з тілом. І праведні окрім Іллі і Еноха, і грішники перебували в пеклі.
         Першим неушкодженим пройшов цей шлях до раю Переможець смерті, Руйнівник пекла- Ісус Христос; і двері райські з того часу відкрилися. За Господом неушкоджено пройшов і благочестивий розбійник і всі старозаповідні праведники, із пекла Господом виведені. Святі проходять цей шлях неушкоджено, або, якщо і терплять іноді бісівські зупинки, то чесноти їхні переважують падіння.
         Якщо ми, будучи вже просвічені світлом Христовим і маючи свобідну волю робити зле чи добре, постійно робимося їхніми полоненими, роблячи неправду, виконуючи їх злу волю, то тим падче не залишать вони нашу душу, коли вана розлучиться з тілом і повинна буде йти до Бога через повітряний простір. Зрозуміло, вони доводитимуть, що мають право на володіння душею, як вірною виконавицею їх навіювань (думок, бажань і почуттів).
         Біси їй виставляють її гріховну діяльність в повній її мірі і душа розуміючи визнає справедливість цих свідчень.
         Християни, живучи на землі не без гріхів, не отримають прямо блаженної вічності. Необхідно, щоб їх недоліки, падіння, відхилення були зважені і оцінені.
         Саме з цього і починаються так званий в православній Церкві «Приватний суд». Святі Отці і вчителі Церкви « приватний суд» або те що передує йому(тут погляди розходяться)- називають «митарствами». Тому далі поведемо мову про митарства.









РОЗДІЛ 2. ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ ПРО МИТАРСТВА
Митарства — в православ'ї перешкоди, через котрі повинна пройти кожна душа на шляху до Божого престолу, де буде проголошено вердикт, котрий визначить душі місце тимчасового перебування.
Вчення про митарства не є догматичним і, за словами Серафима Роуза, відносяться, скоріше, до традиції православного благочестя.
«Це метафора, яку східні Отці врахували за належну для опису реальності, з якою душа зустрічається після смерті. Усім також очевидно, що деякі елементи в описах цих митарств метафоричні чи переносні. Проте самі ці історії — не алегорії і не вигадки, а правдиві розповіді про особистий досвід, викладені на найзручнішій для оповідальника мові».
Вчення про митарства є частиною аскетичного вчення і говорить про остаточну і вирішальну стадію «невидимої боротьби», яку християнин веде на землі, коли біси, що спокушували його все життя і на його кінці звершують свій останній напад, але мають владу тільки над тими, хто при житті недостатньо подвизався у невидимій боротьбі.
Як пояснює професор Осіпов: «На митарствах виявляються пристрасті людської душі. Після смерті, коли скидається плоть, дія пристрастей з'являється у всій своїй силі. <...> Людина, яка не боролась із пристрастю при житті, віддавалась їй, перед лицем Бога сповненого любові і усього добра, пов'язаного з Богом, падає, тому що не може відмовитися від пристрасті. <...> як говорять святі Отці, споріднене з'єднується зі спорідненим, біси предстоять кожному гріху. Душа людини з'єднується з відповідним духом, тобто страстю, котра в ній і панує.»[2]
Вчення про посмертні митарства душі містяться у творах церковних письменників IV—V століть — Івана Золотоуста, Єфрема Сирина, Макарія Великого, Кирила Олександрійського та ін. В російській церкві вчення про митарства детально розглядали і зхищали Ігнатій Брянчанінов, Феофан Затворник, митрополит Макарій Московський, Іван Кронштадтський, Іван Максимович, Михайло Помазанський та багато інших вчителів і богословів. Найбільший наголос робився на нього в Сербській Церкві, де воно займає шановне місце у третьому томі «Догматичного богослів'я» Юстина Поповича.
Найвідомішою розповідю про посмертні митарства є видіння учня Василія Нового преподобного Григорія про митарства преподобної Феодори, описане в складі житія преподобного Василія. Даний твір був відомий на Русі починаючи з XI-XII століть і мав величезний вплив на древньоруську літературу, образотворче мистецтво та фолькльор. Проте саме оповідання, на думку, наприклад, диякона Андрія Кураєва, є дуже сумнівним за своїм походженням та змістом і містить ряд догматичних помилок.[3]
На цьому занепалому світі місцем проживання бісів, місцем, де душі новопреставлених зустрічаються з ними, є повітря. Владика Ігнатій(Брянчанінов) описує це царство, яке треба ясно розуміти, щоб можна було і цілком зрозуміти сучасні «посмертні» досвіди.
Для катування душ, що проходять повітряний простір, встановлені темними силами окремі судилища і варта в чудовому порядку. По шарах піднебесних, від землі до самого неба, стоять сторожові полки занепалих духів. Кожне відділення завідує особливим видом гріха і допитують в нім душу, коли душа досягне цього відділення. Повітряна бісівська варта і судилища називаються в отцівських  писаннях митарствами, а духи, службовці в них, - «митарями».
Як розуміти митарства
  Можливо, жоден аспект православної есхатології  не був так неправильно зрозумілий, як повітряні митарства. Багато випускників сучасних модерністських православних семінарій схильні взагалі цілковито відкидати це явище як якесь "пізнє додавання" до православного учення або як "вигадане" царство, не обґрунтоване в Священному Писанні, або святоотцівських текстах, або духовній реальності. Ці студенти є жертвами раціоналістичної освіти, якій не вистачає тонкого розуміння як різних рівнів тієї реальності, яка часто описується в православних текстах, так і різних смислових рівнів, що часто зустрічаються в біблейських і святоотцівських текстах. Сучасний раціоналістичний надмірний нахил на "буквальне" значення текстів і "реалістичне", або приземлене, розуміння подій, що описуються в Священному Писанні і житіях святих, замутнюють або навіть взагалі повністю затемняють духовний сенс і духовний досвід, які служать часто основними православними джерелами. Тому владика Ігнатій, який, з одного боку, був витонченим сучасним інтелектуалом, а з іншої - дійсним і простим сином Церкви, може служити хорошим посередником, за допомогою якого православні інтелектуали могли б знайти шляхи повернення до дійсного православного переказу.
Перш ніж висловлювати далі вчення владики Ігнатія про повітряні поневіряння, хочу згадати про застереження двох православних мислителів - одного сучасного і одного стародавнього - тим, хто приступає до дослідження потойбічної реальності.
У ХIХ столітті митрополит Макарій Московський, кажучи про стан душі після смерті, писав: "Треба, проте, відмітити, що, як взагалі в зображенні предметів світу духовного для нас, вдягнутих в тіло, неминучі риси, більш менш плотські, людиноподібні, - так, зокрема, неминуче допущені вони у вченні про митарства, які проходить людська душа після розлучення з тілом. А тому потрібно твердо пам'ятати повчання, яке зробив Ангел преподобному Макарію Александрійському, ледве тільки починав мову про митарства: «Земні речі приймай тут за найслабкіше зображення небесних». Потрібно уявляти митарства не в сенсі грубому, плотському, а скільки для нас можливо в сенсі духовному, і не прив'язуватися до частковостей, які у різних письменників і в різних оповідях самої Церкви, при єдності основної думки про митарства, описуються по різному. (Митр. Макарій Московський. Православно-догматичне богослів'я. Спб., 1883, т. 2, стор. 538).
Деякі приклади таких подробиць, які не слід тлумачити грубо і тілесно, наводить св. Григорій Двоєслов в четвертій книзі своїх «співбесід», які, як ми бачимо, спеціально присвячені питанню життя після смерті.
Так, описуючи посмертне бачення якогось Реперата, який бачив грішного священика таким, що стоїть на вершині величезного багаття, св. Григорій пише: "Приготування ж багаття Реперат бачив не тому, що в пеклі справді горіли дрова; але для зручної розповіді живим бачив в горінні грішників те, що звичайно підтримує у тих, що є живими справжній, звичний для них вогонь, щоб вони, чувши про відоме, навчилися боятися того, що їм ще не відоме (IV, 31, стор. 314).
І ще, описавши, як одна людина була відіслана назад після смерті із-за помилки - насправді з життя відгукувався хтось інший, що носить те ж ім'я (таке має місце і в сучасних «посмертних» досвідах), св. Григорій додає: "Коли таке трапляється, ретельний розгляд покаже, що це була не помилка, а попередження. У Своєму безмежному милосерді благий Бог дозволяє деяким душам повернутися в свої тіла незабаром після смерті, щоб баченням пекла, нарешті, навчити їх страху вічного покарання, в яке одні слова не могли їх змусити повірити» (IV, 37).
А коли одній людині в посмертному баченні були показані золоті райські житла, св. Григорій помічає: «Звичайно, ніхто той, що володіє здоровим глуздом, не зрозуміє буквально ці слова... Оскільки вічною славою винагороджується щедра милостиня, то представляється цілком можливим побудувати вічне житло із золота» (IV, 37).
         Пізніше я зупинюся докладніше на відмінності між баченнями іншого світу і справжніми випадками виходу туди «з тіла» (досвід митарств і багато що з сучасних "посмертних» досвідів явно належить до останньої категорії); але поки нам достатньо усвідомити те, що до всіх зіткнень з потойбічним світом ми повинні підходити обережно і тверезо. Ніхто, знайомий з православним ученням, не скаже, що митарства не є «реальними», що насправді душа після смерті їх не проходить. Але ми повинні мати на увазі, що це має місце не на нашому грубому матеріальному світі, що хоча там і є час і простір, вони в корені відрізняються від наших земних уявлень, і що на нашій земній мові розповіді ніколи не зможуть передати потойбічної реальності. Кожному, добре знайомому з православною літературою, зазвичай буде ясно, як відрізнити описувану там духовну реальність від привходячих подробиць, які іноді можуть бути виражені на символічній або образній мові. Таким чином, звичайно, в повітрі не існує видимих "будинків" або "будок", де збирають "податі"; а де згадуються "сувої" або писемні прилади, якими записуються гріхи, або "ваги", на яких зважуються чесноти, або "золото", яким сплачуються "борги", - у всіх цих випадках ми можемо правильно розуміти ці образи як засоби фігуральні або пояснення, використовувані для виразу духовній реальності, з якою душа стикається у цей момент. Чи бачить дійсно душа тоді ці образи, завдяки постійній звичці бачити духовну реальність в тілесній формі, або ж пізніше може пригадати пережите тільки за допомогою таких образів, або просто не може виразити пережите інакше - це другорядне питання, яке, мабуть, для святих отців і описувань житій святих, де розповідається про подібні випадки, не уявляється істотним.
Важливе інше - що існує катування бісами, які з'являються в страшному, нелюдському вигляді, звинувачують новопреставленого в гріхах і буквально намагаються схопити його тонке тіло (душу), яке міцно тримають Янголи; все це відбувається в повітрі над нами і може бути побачено тими, чиї очі розплющені для духовної реальності.
2.2Святоотцівське свідоцтво про повітряні митарства
  "Вчення про митарства є вченням Церкви. Поза сумнівом, що святий апостол Павло говорить про них, коли сповіщає, що християнам належить боротьба з піднебесними духами злості (Єф. VI, 12). Це вчення знаходимо як в найдавнішому церковному переказі, так і в церковних молитвослов’ях» (стор. 138).
         Хочу зацитувати деякі думки святих отців що до митарств.
Св. Єфрем Сирін (+373) так описує годину смерті і суду на митарствах: "Коли приходять страшні воїнства, коли Божі Янголи повелівають душі відійти з тіла, коли, захоплюючи нас силою, відводять в неминуче судилище, тоді, побачивши їх, бідна людина... веся приходить в коливання, як від землетрусу, весь тріпоче... Божі Янголи, взявши душу, водять її по повітрю, де стоять начальства і власті і володарі темних сил. Це - злі наші обвинувачі, страшні судді, писарі, митарі; вони зустрічають на шляху, описують і обчислюють гріхи і рукописання цієї душі, гріхи юності і старості, вільні і невільні, вчинені справою, словом, думкою. Великий там страх, великий трепет бідній душі, невимовна потреба, яку терпить тоді від незчисленної безлічі темних духів, що оточують її, обмовляють її, щоб не дати їй зійти на небо, поселитися в сяйві життя, вступити в країну живих. Але святі Янголи, узявши душу, відводять її» (св. Єфрем Сирін. Собр. соч. М., 1882, т. 3, стор. 383-385).
Св. Іоанн Златоуст, описуючи смертну годину, учить: "Тоді потрібні нам і багато молитов, багато помічників, багато добрих справ, велике заступництво від Янголів при ході через повітряний простір. Якщо, подорожуючи в чужу країну або чуже місто, потребуємо путівника, то скільки потрібніше нам путівники і помічники для керівництва нас мимо невидимих старійшин і володарів світодержців цього повітря, званих і гонителями, і митарями, і складальниками податей!» (Слово про терпіння і дяку і про те, щоб ми не плакали безутішно про померлих, яке в Православній Церкві належить читати в суботу сьому по Великодню і при похованні покійного).
Св. Афанасій Великий в Житії св. Антонія Великого описує, як одного разу св. Антоній "при настанні дев'ятої години, почавши молитися перед вживанням їжі, був раптово забраний Духом і вознесений Янголами на висоту. Повітряні демони опиралися його проходженню; Янголи, сперечавшись з ними, вимагали пояснити причину їх протидії, тому що Антоній не мав ніяких гріхів. Демони прагнули виставити гріхи, вчинені ним від самого народження; але Янголи загородили вуста наклепників, сказавши їм, що вони не повинні обчислювати те, що нагрішив він від народження, бо це вже згладжено благодаттю Христовою, але хай представлять, якщо мають, гріхи, скоєні їм після того часу, як він надходженням в чернецтві присвятив себе Богові. При звинуваченні демони вимовляли багато зухвалої брехні; але як наклепи їх позбавлені були доказів, то для Антонія відкрився вільний шлях. Негайно він опам'ятався і побачив, що стоїть на тому самому місці, на яке став для молитви. Забувши про їжу, він провів всю ніч в сльозах і стогонах, роздумуючи про безліч ворогів людських, про боротьбу з таким воїнством, про труднощі шляху до неба через повітря і про слова апостола, який сказав: «Бо наша боротьба не є з тілом і кров'ю, але із начальниками, з владою, із світовими правителями темряви цього [віку], з піднебесними духами злоби». (Єф. VI, 12; Єф. II, 2), який, знаючи, що повітряні володарі того тільки і дошукуються, про те піклуються зі всім зусиллям, до того напружуються і прагнуть, щоб позбавити нас вільного проходу до неба, перестерігає: «Тому візьміть всю Божу зброю, щоб ви змогли дати опір у день зла і, здійснивши все, вистояти.» (Єф. VI, 13)  «У всьому самого себе виставляй, як приклад добрих діл: постійности в навчанні, поваги, [чистоти],  здорового й бездоганного слова, щоб супротивник засоромився, не маючи нічого поганого про нас сказати.» ( Тит. II:7- 8; стор. 138).
Св. Макарій Великий пише: "Чувши, що під небесами знаходяться річки зміїв, вуста левів, власті темні, вогонь, що горить і всі члени в сум'яття що приводить, чи не знаєш, що якщо не приймеш залог Святого Духу, при виході з тіла вони душу твою зрозуміють і перешкодять тобі зійти на небеса» (Бесіда 16, гл. 13).
Св. Григорій Двоєслов (+604) пише в своїх Бесідах на Євангеліє: "Потрібно ґрунтовно роздумувати про те, наскільки страшна буде для нас година смерти, який тоді жах душі, який спогад  про все зле, яке забуття щастя, що протекло, який страх і яке побоювання Судьї. Тоді злі духи в душі, що відходить, відшукують справи її; тоді вони представляють на вигляд ті гріхи, до яких розташували її, щоб свою співучасницю захопити на муки. Але чому ми говоримо тільки про грішну душу, коли вони приходять навіть до вибраних вмираючих і в них відшукують своє, якщо в чому згрішили? Серед людей був тільки один, Хто раніше страждання Свого безбоязно говорив: «Не для мене був цей голос, а для вас. 31 Нині настав суд цьому світові і нині князь цього світу буде вигнаний геть.» (Ін. XIV, 30) (Слова на Євангелія, 39, на Лк. XIX, 12-47: єпископ Ігнатій, т.3, стор. 278).
Св. Ісаія Відлюдник, один з авторів "добротолюбія’ (IV століття), учить, що християни повинні "щодня мати перед очима смерть і піклуватися про те, як зробити відхід з тіла і як пройти мимо князів темряви, що мають зустріти нас в повітрі" (Слово 1, 4). Коли душа вийде з тіла її супроводжують Янголи; назустріч їй виходять темні сили, бажаючи утримати її і переглядаючи її, чи не знайдуть в ній чого свого" (Слово 17).
І знов святий Ісихій пресвітер Єрусалимський (V століття) учить: "Знайде на нас годину смерті, прийде він, і уникнути його буде неможливо. Бо, якщо б князь світу і повітря, що мусить тоді зустріти нас, знайшов наше беззаконня нікчемним і незначним і не міг викрити нас правильно!" (Слово про трезвенії, 161, "Добротолюбіє", т. 2).
Богослужіння Православної Церкви теж містять численні згадки про митарства. Так, в "Октоїху", творінні св. Івана Дамаскіна (VIII століття), ми читаємо: "У годину, Діво, кінця мого з рук бісівських мене забери, і суду і дебатів, і страшного випробування, і митарств гірких, і князя лютого, Богомати, і вічного засудження" (голос 4, п'ятниця, тропар 8-ої пісні канону на утрені).
Або: "Коли від тіла захочуть душу мою забрати, тоді мені предстань, Владичице, і безтілесних ворогів змови зруйнуй, і цих щелепи розбий, що шукають зжерти мене безпощпдно: нехай неушкоджено пройду в повітрі стоячих князей темряви, Богоневісто" (голос 2, Утреня суботи, стіхири на стіховне). Можна ще досить довго наводити приклади, але всього, що міститься в богослужебних текстах не перелічити.
Найглибший виклад вчення про повітряні митарства серед ранніх Отців Церкви можна знайти в "Слові про відхід душі" св. Кирила Александрійського (+444), яке завжди включалося у видання слов'янської Слідованної Псалтирі, тобто Псалтиря, пристосованого для використання на богослужінні. Серед всього іншого, св. Кирило говорить в цьому "Слові": "Страх і трепет чекає душу в той день, бачачи страшних і жорстоких і немилостивих, і холодних демонів! Як і саме бачення - найлютіше є всякі муки, що їх бачить душа і бентежиться, і хвилюється, і тріпоче, і  ховається, до Божих Янголів прибігаючи. Тримається  душа святих Янголів, повітрям проходячи, і підноситься, знаходячи митарства, що оберігають вхід, і держачи, і забороняючи підноситися душам: кожне митарство свій гріх приносить... кожна пристрасть душевна, і всякий гріх своїх митарів мають і катувальників".
Багато інших святих Отців і до, і після св. Кирила говорять про митарства або згадують про них. Процитувавши багато з них, згадуваний вище історик церковного догматизму укладає: "Таке безперервне, повсякчасне і повсюдне вживання в Церкві вчення про митарства, особливо ж між вчителями четвертого століття, незаперечно свідчить, що воно передане ним від вчителів передуючих століть і ґрунтується на переказі апостольському" (митрополит Макарій Московський. Православно-догматичне богослів'я, т. 2, стор. 535).
2.3Митарства в Житіях святих
Православні житія святих містять численні і часом дуже живі розповіді про те, як душа після смерті проходить через Митарства. Найдокладніший опис можна знайти в Житії св. Василя Нового (26 березня), де приводиться розповідь блаженної Феодори учневі святого Василія, Григорію, про те, як вона проходила через Митарства. У цій розповіді згадуються двадцять особливих митарств і повідомляється, які гріхи перевіряються на них. Єпископ Ігнатій досить просторікувато висловлює цю розповідь (т. 3, стор. 151-158). Віна не містить нічого істотного, чого не можна було б знайти в інших православних джерелах про митарства, тому тут я її опускаю, щоб процитувати деякі з цих інших джерел, які, хоча і є менш докладними, але слідують тій же канві подій.
У повісті про воїна Таксіота ("Житія святих", 28 березня) розповідається, наприклад, що він повернувся до життя, провівши шість годин в могилі, і повідав наступне: "Коли я вмирав, то побачив деяких ефіопів, що стоять переді мною; вигляд їх був дуже страшний, і душа моя зніяковіла. Потім я побачив двох хлопців, дуже красивих; душа моя спрямувалася до них негайно, як би відлітаючи від землі. Ми почали підніматися до неба, зустрічаючи на шляху митарства, що утримують душу всякої людини. Кожне допитувало її про особливий гріх: одне про брехню, інше про заздрість, третє про гордість; так кожен гріх в повітрі має своїх випробовувачів. І ось я побачив в скринці, що тримав Янгол, всі мої добрі справи, які Янголи порівняли з моїми злими справами. Так ми минули ці митарства. Коли ж ми, наближаючись до брам небесних, прийшли на митарство розпусти, страхи тримали мене там і почали показувати всі мої блудні плотські справи, здійснені мною з дитинства мого до смерті, і Янголи, що вели мене, сказали мені: "Всі тілесні гріхи, які скоїв ти, знаходячись в купі, пробачив тобі Бог, оскільки ти покаявся в них". Але супротивні духи сказали мені: "Але коли ти пішов з міста, ти на полі зблудив з дружиною землероба твого". Почувши це, Янголи не знайшли доброї справи, яку можна було б протиставити гріху тому, і залишивши мене, пішли. Тоді злі духи, узявши мене, почали бити і звели потім вниз; земля розступилася, і я, будучи ведений вузькими входами через темні і сморідні свердловини, зійшов до самої глибини темниць пекла".
Згадки про митарства містяться також і в інших описах житій святих наприклад: великомученика Евстратія (IV в., 13 грудня), св. Ніфона з Констанції Кіпрською, який бачив багато душ, що проходили через митарства (IV в., 23 грудня), св. Симеона Христа ради юродивого Емесського (IV в., 21 липня), св. Івана Милостивого, патріярха Олександрійського (VII в., Пролог на 19 грудня), св. Макарія Великого (19 січня).
Багато вище згаданих святих отців не були знайомий з численними ранніми православними західними джерелами, які ніколи не перекладалися на грецький або російський і які так рясніють описами митарств . Назва "митарства", як здається, обмежується східними джерелами, але описувана в західних джерелах реальність тотожна.
Наприклад, св. Колумба, засновник острівного монастиря Іони в Шотландії (+ 597), багато раз за своє життя бачив в повітрі битви демонів за душі померлих. Св. Адамнан (+ 704)розповідає про це в написаному ним житії святого. Ось один з випадків:
Одного разу св. Колумба скликав своїх ченців і сказав їм: "Допоможемо молитвою ченцям абата Комгела, які потопають в цю годину в Телячому озері, бо ось у цей момент вони б'ються в повітрі проти сил зла, бажають захопити душу чужоземця, яка потопає разом з ними". Потім після молитви він сказав: "Дякуєте Христу, бо зараз святі Янголи зустріли ці святі душі, звільнили того чужоземця і з торжеством врятували його від войовничих демонів".
  Св. Боніфаций, англо-саксонський апостол германців (VIII століття), передає в одному зі своїх листів розповідь, почуту в Уенлоці з вуст одного ченця, який помер і через декілька годин повернувся до життя. Коли він вийшов з тіла, "його підхопили Янголи такої неописанної краси, що він не зміг дивитися на них..." "Вони понесли мене, - сказав він, - високо в повітря"... Далі він розповів, що за той час, що він був поза тілом, таку кількість душ покинули свої тіла і стовпилися в місці, де він знаходився, що йому здавалося, що їх більше, ніж всього населення землі. Він також сказав, що там був натовп злих духів і славний хор небесних Янголів. І він сказав, що злі духи і святі Янголи вели запеклу суперечку за душі, що вийшли зі своїх тіл: демони звинувачували їх і посилювали тягар їх гріхів, а Янголи полегшували цей тягар і приводили пом'якшувальні обставини.
Він почув, як всі його гріхи, починаючи з юності, які він або не сповідав, або забув, або не усвідомив як гріхи, взивають проти нього, кожен своїм голосом, і з скорботою звинувачують його... Все, що він зробив за всі дні свого життя і відмовився сповідати, і багато що, що він не рахував за гріх, - всі вони тепер викрикували проти нього страшними словами. І таким же чином злі духи, перераховуючи пороки, звинувачуючи і приносячи свідоцтва, називаючи навіть час і місце, приносили докази його злих справ... І ось, зваливши в купу і обчисливши всі його гріхи, ці стародавні вороги оголосили його винним і незаперечно схильним до їх влади.
"З іншого боку, - сказав він, - маленькі, жалюгідні чесноти, які я мав негідно і недосконало, говорили в мій захист... І ці Янгольські духи в їх безмежній любові захищали і підтримували мене, а трохи перебільшені чесноти здавалися мені прекрасними і куди більшими, ніж коли-небудь я міг явити своїми власними силами".
2.4Митарства, перенесені ще до смерті
  Таким чином, з численних ясних прикладів можна бачити, яким важливим і незабутнім випробуванням для душі після смерті є зустріч з бісами на повітряних митарствах. Це, проте, не обов'язково відбувається лише безпосередньо після смерті. Вище ми бачили, що преп. Антоній Великий бачив митарства під час молитви, знаходячись поза тілом. Преп. Іван Ліствичник описує випадок, що відбувся з одним ченцем до його смерті: "За день же до кончини своєї він прийшов в несамовитість і з розплющеними очима озирався то на праву, то на ліву сторону ліжка свого і, як би катований ким-небудь, він вголос перед всіма, що там були говорив іноді так: "Так, дійсно, це правда; але я постив за це стільки-то років"; а іноді: "Ні, я не робив цього, ви брешете"; потім знову говорив: "Так, істинно так, але я плакав і служив браттям"; іноді ж заперечував: "Ви обмовляєте мене". На інше ж він відповідав: "Так, дійсно так, і не знаю, що сказати на це; але у Бога є милість". Справді страшне і трепетне видовище було це невидиме і немилостиве катування; і що всього жахливіше, його звинувачували в тому, чого він не робив. На жаль! Безмовник і відлюдник говорив про деякі свої прогрішення: "Не знаю, що і сказати на це", хоча він близько сорока років провів в чернецтві і мав дарування сліз... Протягом цього катування душу його розлучалася з тілом; і невідомо залишилося, яке було рішення і закінчення цього суду і який вирок послідував" (Іоанна, ігумена Синайськой гори "Лествіца", слово 7, 50).
Дійсно, зустріч з митарствами після смерті - це тільки особлива і завершальна форма тієї загальної битви, яку кожна християнська душа веде все своє життя. Владика Ігнатій (Брянчанінов) пише: "Як воскресіння християнської душі з гріховної смерті здійснюється під час земного її мандрування, точно так таємничо здійснюється тут, на землі, її катування повітряними властями, її полонення ними або звільнення від них; при ході через повітря ці свобода і полон тільки виявляються" (т. 3, стор. 159).
Деякі з учнів преп. Макарія Великого бачили, як він проходив через митарства. З їх свідоцтва можна укласти наступне. Окремі святі безперешкодно минуть бісівських "митарів", тому що вони вже боролися з ними в цьому житті і виграли битву. Ось відповідний епізод з житія преп. Макарія:"Коли настав час кончини преподобного Макарія Великого - Херувим, що був його Янголом-Охоронцем, супроводжуваний безліччю небесного воїнства, прийшов за його душею. Зійшли з сонмом Янголів особи апостольські, пророчі, мученицькі, святительські, преподобних, праведних. Встановилися демони рядами і натовпами на митарствах, щоб споглядати хід душі духовної. Вона почала підноситися. Далеко стоячи від неї, кричали темні духи на митарствах своїх: "О Макарій! Якої слави ти сподобився!" - Смиренномудрий чоловік відповідав їм: "Немає! І ще боюся, тому що не знаю, чи зробив я що добре". - Тим часом він швидко піднімався до неба. З інших вищих митарств знову кричали повітряні власті: "Точно, ти уникнув нас, Макарій". - "Ні, - відповідав він, - і ще потребую втечі". Коли він вже вступив в небесні брами, вони, ридаючи від злості і заздрості, кричали: "Точно! Уникнув ти нас, Макарій!" - Він відповідав їм: "Силою Христа мого що захищає, я уникнув ваших підступів" (Патерік скитський). - З такою великою свободою великі угодники Божі проходять повітряні страхи темних властей тому, що в земному житті вступають в непримиренну боротьбу з ними і, отримавши над ними перемогу, в глибині серця здобувають досконалу свободу від гріха, робляться храмом і святилищем Святого Духу, роблячого словесну обитель свою неприступною для занепалого ангела" (Єпископ Ігнатій. Т. 3, стор. 158-159).
2.5 Приватний суд
  У православному догматичному богослів'ї проходження через повітряні митарства є етапом приватного суду, за допомогою якого вирішується доля душі до Страшного Суду. Як приватний суд, так і Страшний Суд здійснюється Янголами, які є знаряддями Божої справедливості: Так буде при кінці світу: вийдуть Янголи, і відокремлять злих з середовища праведних, і увергнуть їх в пекло вогняне (Мф. XIII, 49-50).
Щасливі православні християни, що мають вони вчення про повітряні митарства і приватний суд, ясно викладене в численних святоотцівських писаннях і житіях святих; але по суті, будь-яка людина, що глибоко роздумує над одним лише Священним Писанням, прийде до дуже близького учення. Так, протестант-євангеліст Біллі Грем пише в своїй книзі про Янголів: "У момент смерті дух покидає тіло і рухається через атмосферу. Але Писання учить нас, що там таїться диявол. Він - князь, - пануючий в повітрі (Єф. II, 2).
  Якби очі нашого розуміння були розплющені, то ми, можливо, побачили б, як повітря наповнене ворогами Христа - демонами. Якщо сатана міг затримати на три тижні Янгола, посланого до Даниїла на землю, то можна представити, яка протидія може чекати християнина після смерті... Момент смерті - це остання можливість для сатани напасти на істинно віруючого, але Бог послав своїх Янголів, щоб охороняти нас в цей час" (Біллі Грем. Ангели – таємні )
РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПРО ЧИСТИЛИЩЕ.
3.1. Погляди на посмертний стан людей у католицькому богослів’ї
Є правдою віри і наукою Католицької Церкви те, що "існує чистилище, і душам, які там затримані, можна допомогти молитвами вірних, а особливо милою для Бога жертвою Святої Літургії". (Тридентський Собор, 25 сесія) 
Бог є найсвятішим і безконечно справедливим. У Його Особі не може бути найменшої недосконалості. Сам Господь говорить: "За кожне пусте слово, яке скажуть люди, - дадуть відповідь Судного дня за нього" (Мт. 11, 26), і "обшукаю Єрусалим зі світлом" (Соф. 1, 12). Це означає, що Бог змушений переглядати добрі вчинки людини, які уподібнюють її до душ святого Єрусалиму, і судити навіть справедливість. І якщо потім душа відходить з цього світу в освячуючій ласці, але ще не зовсім очищеною, навіть з дрібних провин, чи обтяжена невідпокутуваними дочасними карами за відпущені вже гріхи, то Божа Справедливість піддасть її дії вогню, подібно, як золотих справ майстер випалює зі золота чи срібла різні домішки.
Аж тоді, коли душа цілком очиститься від найменшої плямки, Господь Бог може допустити її до щастя оглядати Його в небі лицем в лице.
Так, о Боже, вірю в існування чистилища, бо так правди віри подає мені католицька Церква.
 Господь Бог - безконечно люблячий і милосердний. В силу Своєї святості і, аби надолужити Своїй справедливості, вкладає Своє милосердя в наші руки. За наукою святої католицької Церкви, можемо вагомо допомогти душам, які терплять у чистилищі. Яке ж це милосердя, Господи, що спроможні на землі сплачувати те, що душі винні Божій справедливості. Чи можна добровільно не відповісти на такі милосердні Божі наміри? Чи для відкуплення душ не буду якнайкраще вживати ті способи, які Господь вклав у мої руки?
Охоплює подив, коли в Святому Письмі читаємо про те, як люди домагалися золотого тельця, і "Аарон сказав до них: "Повиймайте золоті ковтки, що у вухах жінок ваших, синів та дочок ваших, та й принесіть до мене". І повиймали люди золоті ковтки, що були в них у вухах, і поприносили до Арона. Позбирав він їх з їхніх рук, розтопив у формі та й зробив з них вилитого бичка" (Вих. 32, 2-4). А нам тут розходиться не про огидного тельця, а про безсмертні душі, які тісно поєднані з Богом і з нами. Душі, які на землі щиро нас любили - а в цьому - ми пересвідчувалися через різні жертви - доглядали нас, опікувалися нами. Розходиться про те, щоб ми наймиліші для нас душі визволили з чистилища, де вони перебувають в невимовних терпіннях, і привели їх до Бога. Цього вони щиро прагнуть. Адже ніхто не вимагає від нас, в тому наміренні, жодних наших дорогих клейнодів, але заплати, яка так мало нам коштує: молитви, посту, милостині, отримання відпусту, прийняття св. Причастя, жертви Святої Літургії, тобто якогось милосердного вчинку, щодо душі або тіла, виконаного в стані освячуючої ласки і в доброму намірі, - все може бути викупом. Хіба не принесемо охоче жертви для такої шляхетної і прекрасної мети? І яким милим та потішаючим є те преконання, що ми причинилися до цього!
Застановися над тим, чи не міг би сьогодні вчинити героїчного акту за душі померлих. Полягає він у тому, що просимо Господа Бога, аби зволив прийняти за душі померлих всі плоди надолуження, як наших добрих вчинків, так і тих, що будуть пожертвувані за нас після нашої смерті. Через те, що жертвуємо плоди відкуплення, які належать тільки до нас, нам нічого не перешкоджає молитися за себе або за інших в той час, як священик відправляє Службу Божу в наміренні інших людей. Якщо приносимо в жертві плоди відкуплення, нам залишається плід заслуги, прохання і т.д.
Вже Папа Бенедикт XIII говорив, що багато вірних різних станів зробили цей акт. Не бійся, що можеш на цьому щось втратити. Нічого не втрачає той, хто щедрий для Бога і тих, кого любить Бог.
Хоч цей героїчний акт інколи називають обітницею, він нікого не зобов'язує. І це не буде гріхом.
 Під час битви Юди Макавея з поганами, окремі юдейські воїни привласнили собі дещо з пожертв, які погани приносили ідолам. Юдейський закон не дозволяв цього чинити. Воїни, в одежі яких були знайдені ті предмети, загинули, і всі зрозуміли, що цей проступок став причиною їхньої смерті. Хоча зле вчинили, проте зважмо, що вчинили це несвідомо, а перед смертю розкаялися в своїх учинках і померли виправдані. Юда Макавей, справжній лицар, що обороняв Божі закони, ревний визнавець релігії своїх батьків, зібрав і послав до Єрусалиму 12000 драхм сріблом, щоб принести переблагальну жертву за гріхи померлих, бо побожно сподівався їх відкуплення і воскресіння. Отже, вже тоді у євреїв був звичай молитися і приносити жертву за душі померлих. Вони були переконані, що так можна їм допомогти, інакше б не збирали грошей на пожертву. Святе Письмо не тільки не осудило такого переконання, але поставило на ньому, так би мовити, печатку правди словами: "Свята і благочестива думка - молитися за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха".
З цього випливає, що є душі померлих, обтяжені гріхами, від яких можемо їх звільнити своїми молитвами. Однак це не може стосуватися благословенних у Небі, бо вони не мають гріхів, ні тих, хто знаходиться в пеклі, бо для них вже немає спасіння. Звичайно, ми мусимо собі усвідомити про існування третього місця, де є можливість відкупитися з гріховних боргів. А цим місцем є чистилище.
 У Новому Завіті не знаходимо нічого, що могло б заперечити цій вірі. Адже знали про неї Ісус Христос і Апостоли. Якщо б це було безпідставним, або якщо б це був тільки міф, то хіба не могли б виступити проти цього переконання ті, які впевнено перемагали фальшиві та помилкові переконання різних релігійних об'єднань. Не могли б, власне, мовчати стосовно облуди й забобону, бо вже самим мовчанням могли б їх затвердити. Повинні були б з усією енергією виступити проти цього, тим більше, що передбачали, що той звичай і те переконання перейде до християнства, що буде продовжуватись у Церкві, і що навіть Св. Літургії як жертви переблагання будуть відправлятися за померлих. А, проте, ніколи цього не оскаржують, ніде не показують, що їм це не до вподоби.
 Правда, Ісус Христос і Апостоли вживали слова, які найприродніше стосуються чистилища. Це чудово розуміли перші Отці Церкви і найученіші перекладачі Святого Письма.
В Євангелії від св. Матея (5, 25-26) Ісус Христос так говорить у приповідці: "Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя возному, щоб тебе не вкинули в темницю. Істинно кажу тобі: "Не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага".
Цим Ісус Христос хоче сказати, що подібно до того, як поступаєш розсудливо, коли погодишся зі своїм приятелем до того, як він віддасть тебе до суду, так без зволікання поєднайся в тому житті зі своїм противником, щоб через нього ти не потрапив до рук суворого судді, який би послав тебе до місця кари. Якщо б не можна було сплатити поза цим життям все до останнього шага, то, напевно, Ісус Христос не вибрав би того порівняння з боржником, якого звільняють з в'язниці аж тоді, коли він сплатить весь свій борг. На цьому базується наука про чистилище Тертуліана й Орігена, Кипріяна, Єроніма, Амврозія і Хілара та ін.
У св. Матея (12, 32) Ісус Христос говорить: "І коли хтось скаже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому". Отже, відкуплення за гріхи можна отримати в чистилищі, бо інакше ті Христові слова не мали би значення. Ці слова про чистилище розуміли святі Авґустин, Григорій Великий, Ізидор, Бернард, В. Беда й ін.
Св. Павло пише (1 Кор. З, 11-15): "Іншої-бо основ ніхто не може покласти, крім покладеної, якою є Ісус Христос. Коли ж хтось на цій основі будує з золота, срібла, самоцвітів, дерева, сіна, соломи, - кожного діло стане явне; день бо Господній зробить його явним; бо він відкривається в огні, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно. І коли чиєсь діло, що його він збудував, устоїться, той прийме нагороду; а коли чиєсь діло згорить, то він зазнає шкоди; однак він сам спасеться, але наче крізь вогонь".
Тут св. Апостол говорить про вогонь після нашої смерті, який не тільки випробовує, але й спалює, який не тільки освітлює наші вчинки, але так ставиться до особи, що вона зазнає шкоди. Тут йдеться про прикрий стан душі, яка мовби очиститься через вогонь й осягне щастя. Так розуміли і пояснювали те місце всі Отці і Флорентійський Собор.
Вірю, о Господи, зі святою Католицькою Церквою, що існує чистилище, бо Ти, відвічна і непомильна Правдо, нам про це об'явив.
Яку ж потіху несе та віра! Якою б страшною була думка про смерть, якби було тільки небо і пекло. Бо хто є таким праведним, щоб міг собі обіцяти небо відразу після смерті, якщо туди можуть бути допущені тільки святі. Дехто до смерті зберігав свою невинність, проте не смів обіцяти собі неба, а зі страхом і тремтінням чекав суду. Були й такі, що відчували сувору покуту, за свої тяжкі гріхи здійснювали надзвичайні умертвіння, однак і вони були в непевності, чи заслужили на любов, а чи на гнів Божий. Але наскільки більшою була б їхня тривога, якби не тверда віра в те, що існує чистилище. А як би мусив я боятися, коли ж ані не жив так невинно, ані не спокутував за гріхи так, як вони, коли був таким холодним у молитві, таким лінивим для добрих учинків, таким слабким і недбалим в боротьбі зі своїми схильностями.
І яка ж то потіха знати для мене, слабкого, грішного чоловіка, що Господь Бог після земного життя приготував мені місце, де зможу довершити покуту й стати гідним неба. "Бо у Бога є милість, і відкуплення велике в Нього" (Пс. 30, 7).
Незаперечним є той факт, що цілий католицький світ молиться за душі у чистилищі. Як тепер ми молимося, так молилися наші батьки і прадіди. Про існування цього звичаю ще в XVI столітті засвідчує Тридентський Собор, який протилежну науку трактує як помилку. Побожні люди молилися за душі в XIV і XII століттях. Доказом цього є осудження гуситів і вольденсів в Констанци і на Лютеранському Соборі в Римі, а перед тим помилковою вважалася позиція аріанців і несторіанців. Про душі у чистилищі в V столітті засвідчують Отці Церкви Авґустин, Хризостом, Епіфаній, Єронім та ін. У творі "Як допомогати померлим" св. Авґустин називає загальноприйнятим звичай молитися за душі померлих.
У IV столітті Єрусалимський патріарх св. Кирило говорив так: "За всіх, які померли, молимося в тому переконанні, що дуже помічним для їхніх душ є жертви в поєднанні з молитвами". Св. Єронім хвалить римського сенатора Паммахія, який замість того, аби, як інші, засипати трояндами гріб своєї дружини Паули, милостинею старався принести полегшу її душі. Ті благання знаходимо навіть у найдавніших молитвах, які виголошувалися на Святій Літургії. Вже у II столітті Тертуліан пише: "Кожного року у визначений день складаємо жертви за душі померлих".
Отже, вже тоді в Африці відзначали День Заупокійний.
Звідкіля бере свій початок цей звичай?
Відповідно до загальноприйнятих засад, можемо віднести його до Апостольських часів. Вінсент де Лерен дотримувався такої думки: "Якщо завжди і всюди моляться за душі померлих, то цей звичай - дійсно католицький". Так уважав і св. Авґустин: "Такий спосіб молитви поширений в Церкві, хоча жоден Синод його не запровадив, тому слід уважати його апостольською традицією". Чим довше триває цей звичай і чим ширше впроваджується в життя, тим упевненіше можемо підтвердити цей висновок. Те, Апостоли запровадили цей звичай, можемо твердо констатувати. Святий Епіфаній в IV столітті говорить, що є потреба в цьому звичаї, бо залишили нам його предки, ця традиція опирається на Святе Письмо і запроваджена Церквою.
Св. Григорій з Нісси вважає, що цей звичай походить від перших учнів Ісуса Христа. А про те, що ті учні, наші попередники, були справжніми Апостолами, говорить св. Іван від Хреста: "Не без причини постановили Апостоли при відправі Безкровної Жертви згадувати про душі померлих, бо досконало знали, що для душ - це надзвичайно потрібно". Якщо би цей звичай не походив від Апостолів, то найзнатніші і найученіші мужі свого часу мусили б про це теж знати. Але, як і ми - тепер, так і вони читали ті слова в Апостольських Конституціях: "Збирайтеся на цвинтарях, читайте святі книжки, співайте псалми за братів ваших, які в Бозі спочивають, а потім беріть участь у творенні Безкровної Жертви".
Про те, що в юдеїв ще до народження Ісуса Христа був звичай молитися за померлих, свідчить згадуваний нами факт, що Юда Макавей зібрав кошти і послав до Єрусалиму 12000 драхм сріблом, щоб там молилися, складаючи жертву за померлих. Якщо б це тоді не було прийнято, то ніхто і ніколи б не чув про складання цієї пожертви. Хоча, цей звичай у юдеїв триває і до сьогоднішнього дня. Про це свідчить формула щоденної молитви за душі померлих, яка записана в їхніх побожних книжках; свідчать про це таблички, на яких виписані імена померлих, щоб молитися за них, відповідно до змінюваної формули, через визначену кількість субот. Окрім цього, кожна дитина повинна цілий рік відмовляти певну молитву за померлого батька. Отже, ще до Ісуса Христа молилися за померлих, і ніде не бачимо, щоб Він чи Апостоли хоч одним словом засуджували цей звичай.
 Завжди була віра в чистилище. Бо за кого ж молимося? За померлих, що в пеклі? Але їхній стан не можемо ні поліпшити, ні змінити. А може, за праведних, які вже в небі? Але вони досягнули своєї мети. Обидва припущення недоречні. Тому молимося за душі, які знаходяться посередині, і з цього місця можуть бути звільнені. А це місце називається чистилищем.
Уже в V столітті св. Епіфаній боровся з Арієм, який осмілився заперечити існування чистилища, проголошуючи: повсюди в Церкві існує звичай молитися і складати пожертви за померлих. А ще більше ми можемо бути в цьому переконані, бо до XXI століття цей звичай незмінно заховується.
Отже, чистилище існує. Якою втішною є ця віра. Бо чого ж тоді могли б ми сподіватися, якби не було чистилища? Правда, досконала Божа любов здатна згладити всі гріхи разом з їхніми покараннями, але хто може бути впевненим у цьому стосовно себе. О, мій Боже, тільки тепер починаю пізнавати і любити Тебе! Тільки тепер починаю спокутувати. А що ж було б, якби я мав незабаром померти? Тільки те одне, що "якби Господь та не прийшов мені на допомогу, ще трохи, і моя душа жила б у мовчанні" (Пс. 94, 17). Але у Тебе - милосердя.
"Прославляйте Господа, бо добрий Господь, бо навіки милість Його" (Пс. 106,1).
Зрозуміло, що душа, заплямована гріхом, не може злучитися з Господом, бо ніщо нечисте не може Його осягнути. Хоча повсякденний гріх несмертельний для душі, але, у всякому разі, є для неї плямою, брудом. Тому душа мусить очиститися перед тим, як з'єднатися з Богом, Істотою найвищою. Також повсякденний гріх - ще не відступництво від Бога, але, в меншій чи більшій мірі, посягання на применшення слави Божої Величі. І за це душа мусить відпокутувати. Але не через кару неба, бо ж хіба у Господа немає різниці між легким проступком, учиненим через людську слабість, і тяжким злочином, виконаним свідомо та з холодним розрахунком. Чи невеликий прояв нетерпіння, хоч би і в словах виражений, міг би заслужити у Господа Бога на таку саму кару, як і злочин убивства батька? І де ж би тут був здоровий глузд. Далі: якщо хтось допустився тяжких гріхів або поповнював їх, проте ці гріхи вже відпущені йому, то хіба, задля справедливості, не повинен він понести дочасну кару, якщо Господь Бог обіцяв йому відпустити кару вічну? Ще краще можемо це зрозуміти, коли порівняємо грішника, який кається в хвилині смерті, з вірним Божим слугою. Один провів ціле своє життя на молитві, на добрих учинках, і лише про одне старався: подобатись своєму Небесному Отцеві; інший, хоча жалує за свої гріхи, але ціле своє життя змарнував, служачи світові, тілу, нечистим силам. Чи здоровий глузд не визнає за слушне, щоб у потойбічному житті доля їхня була, хоча до часу, відмінною, тобто, аби розкаяний грішник ще відпокутував якусь дочасну кару.
Поняття чистилища знаходимо в найбільш стародавніх народів, навіть нехристиянських. Не тільки юдеї, але й греки і римляни були переконані, що душі, покриті провинами навіть легких гріхів, так довго повинні перебувати в недолі терпіння, аж поки, очищені, зможуть увійти до небесних висот. Це засвідчують праці Гомера, Ціцерона, Верґілія. У всіх народів зустрічаємо молитви і пожертвування за душі померлих. Значить, ця істина відповідає людському розумінню, бо інакше не можемо зрозуміти, в який спосіб стала настільки розповсюдженою. З цієї ж причини, навіть серед релігійних відхилень, існує судження, що ця істина, подібно як і інші, об'явлені людям, не підлягає забуттю, чого не уникнули інші істини. Отже, сам розум вказує нам, що існує вогонь чистилища.
В якій прекрасній гармонії з розумом перебуває та правда, яка вузи любові переносить поза гріб. Скільки поєднується в ній доказів правдивості і справедливості, довіри та любові! Як сильно вона спонукає нас до чистоти! Яка невимовна втіха в останні гіркі хвилини перед смертю! Який животворний бальзам спливає на рани, спричинені тяжкою втратою. Холодною і темною, як гріб, є думка, що любов закінчується зі земним життям, і що вже не існують жодні почуття приязні між тими, які нас випередили, і швидко зів'януть. Яка потіха для вмираючих: вона уже зміцнює їхнє серце, коли знають, що тоді, як для них настане ніч, як вже нічого не зможуть вдіяти - інші трудитимуться за них, інші принесуть їм полегшу та скоротять час їхнього терпіння.
Яка ж то радість і полегшення для наших сердець, коли володіємо способом, котрим практично можемо виразити наше співчуття тим близьким, яких невблаганна смерть передчасно від нас забрала.
І якщо біль розлуки після втрати найближчих, навіть безбожника, опускає на коліна, і, може, несвідомо вкладає в уста молитву про їхній вічний упокій, то це для нас - доказ християнської природи душі.
Для якого віку ця правда віри є більш потрібною і може здаватися більш гідною подиву, ніж нашому, що хизується взаємною любов'ю, людяністю і братерством. Бо що може розширити межі нашої любові, як не віра в чистилище?! Вона поєднує нас прекрасною і невисловленою любов'ю не тільки з живими, але й з померлими братами та сестрами.
Справді, якби навіть не існувала наука про любов надолуження, то наш вік повинен був би її вимислити; це воістину - найпрекрасніше і найпіднесеніше відкриття.
Яке ж то щастя для нас, що належимо до тієї Церкви, яка і по смерті нас не забуває, пам'ять про нас так старанно заховує і в своїх вірних завжди відновлює. Більше того, щодня у своїй чудовій Жертві про нас пам'ятає і Кров Спасителя Божій величі за нас жертвує, поки не станемо чистими і достойними того, щоб нас прийняли до щасливого лона тріумфуючої Церкви.
Гріхи повсякденні. Ввійти до неба - значить піднестися до Бога, щоби з Ним навіки царювати. Розділити з Господом Його славу - означає в блиску неба відбивати в собі досконалий образ Божої Святості, якою хтось від Бога може удосконалитись. І чим більшою була його порядність, невинність і заслуга на землі, тим прекраснішим буде його блиск у небі. То ж як би могла неспостережно пройти тут найменша тінь гріха, або чи могла би вона взагалі існувати в такому блиску сяйва? Отож якою чистою повинна бути душа, щоб могла відбивати Божу велич без будь-якого притемнення. Один єдиний порух серця, не зовсім відповідний з Божою любов'ю, одна тінь намарної переоцінки речей цього світу, навіть кожна прихильність, не зовсім проста, не зовсім чиста, хоч би заховалася в найпотаємнішому куточку серця, хоч би жодне людське око не могло її зауважити, кожний, навіть найлегший, опір словом, усяка недосконалість, занедбання або опущення, як то трапляється: в житті праведних - все це спричинює спотворення, рану душі, яка мусить бути вилікувана, навіть через біль і терпіння. Хоч би через вогонь, поки ввійде там, де ніщо нечисте ввійти не може (Одкр. 21,27), якщо перед тим належно не винагороджено.
Якщо так, то чи і я маю боятися менш або більш важкого чистилища? Бо скільки помилок і недоліків є в моїх поступках. Себелюбство, нетерпеливість, цікавість, людська опінія, марнота і бажання подобатися, численні гріхи язика, марнування часу, опирання натхненню Божої ласки, в меншій чи більшій мірі розсіяння при молитві, різного роду недбальства, з яких собі навіть справи не здаємо, котрі сповняємо зі звички і які "втискаються" до інших, зрештою, добрих учинків. Що ж то було б, якби на Божому Суді стала душа моя, спотворена тими чи іншими гріхами? Господь Бог, перед лицем якого, як каже Святе Письмо, немає людини справедливої, крикнув би на мене: "Геть, душе, заплямована гріхами, очисться в полум'ї, бо так мало ти завдала собі труду, щоб перемогти себе й уникнути навіть найменшої помилки". Як гірко обвинувачував би я тоді сам себе, що так мало мав ревності! Як суворо мусив би тоді покутувати за свою теперішню оспалість і холодність! Так, тепер мушу себе переборювати, уникати навіть найменших порушень, уважно вивчати своє сумління, щоб Божа святість і справедливість не мусіла очищати мене в полум'ї чистилища, але, краще, щоб цілком чистим я став на суді перед Богом.
 Інші дочасні кари за гріхи. Не вистачає в годині смерті бути вільним від всякого гріха, навіть найменшого, бо Господь зажадає розрахунку з цілого нашого життя, а тоді виявиться, чи ми вповні відпокутували за дочасні кари, які нам належать за відпущені вже гріхи. Так повчає нас віра, так постановив Господь Бог: навіть після відпущення гріхів через таїнство Покаяння найчастіше залишаються ще кари, за які маємо відпокутувати Божій справедливості. Якщо на землі хтось тих кар не відпокутував і стане на Божому суді з несплаченими боргами, то Предвічний Суддя мусить вкинути його до в'язниці, з якої не вийде, "аж поки не віддасть останнього шага" (Лк. 12, 59).
Яка велика міра тих покарань буде для тих, які в своєму житті важко згрішили і не сповнили жодної або майже жодної покути. А якщо лиш розважимо, яким недостатнім буває відпокутування, навіть тому, що не пам'ятаємо всіх своїх гріхів, достатньо за них не жаліємо і ще тому, що помилок можемо допуститися навіть в часі покути. Чи не повинно нас те хвилювати, що ще за ту чи іншу покуту треба буде понести кару? Чи достатньо я переконаний у цій правді? То чому не поступаю стосовно неї?
В цьому житті, коли так легко можна відпокутувати за кари, хочу уникнути всякого болю і наражаюся через те на великі кари в чистилищі. Дивна глупота!
А може, розраховую на те, що пізніше інші молитимуться за мене і сповнятимуть добрі вчинки? О, скільки людей уже в цьому розчарувалося! Як часто підтверджується те, що коли хтось зникає з очей, то зникає і з серця!
Чи не дивне бажання, щоб інші більше турбувалися про мою душу, ніж я сам? Чи не краще тепер дбати про те, аби цілком не потрапити в чистилище.
Річ легша і певніша вберегти дім від пожежі, ніж його гасити, коли вже горить. Так, тепер хочу за кари винагородити Божій справедливості, тепер хочу щиро покутувати, щоб стати перед Господом найменш обтяжений гріхами. Чим суворішою буде тепер моя покута, тим коротшим і легшим буде моє чистилище.
Чистилище - діло ображеної Божої справедливості. Навіть найменший повсякденний гріх є таким великим злом, що ніяке створіння не може за нього відпокутувати. Бог так ненавидить гріх, що не дозволив би вчинити його, хоч би через те можна було визволити з пекла всіх осуджених. О, як то страшно навіть за найменший промах упасти в руки Бога живого! На доказ цього побожні автори наводять наступні факти зі Святого Письма: Мойсей умирає перш, ніж побачив обітовану землю, бо з недовір'я два рази вдарив об скалу, щоб добути з неї струмінь води. Жінка Лота перетворилася в стовп солі, бо, всупереч наказу, з цікавості оглянулася на палаючу Содому. Хлопці, які насміхалися з лисого Елізея на розказ Божий були роздерті дикими звірами. Сестра Мойсея покрилася проказою за те, що нарікала на брата. Сини Ізраїля на пустелі знайшли чоловіка, що в суботу збирав дрова, і на розказ Бога він був укаменований. А скільки тисяч людей смертно відплатили за нікчемність своїх володарів (2 Цар. 24). Багато є подібних прикладів. Якщо вже Господь на цьому світі, що є місцем Його милосердя, так карає милі Йому душі, то як суворо каратиме в іншому, у вогні чистилища, запаленому Його справедливим гнівом. Скільки маю доказів того, аби боятися чистилища! Як старанно маю уникати повсякденного гріха, з якого собі до цього часу так дуже легковажив.
 Вогонь чистилища - це місце покути для вибраних душ. Якою страшною є ца покута, коли можемо пізнати з того, як праведні люди на землі боялися чистилища. Строго постили, ночами чували, бичували своє тіло, вишукували щоразу нові способи умертвлення і це виконували не тільки протягом тижнів і місяців, а впродовж довгих років. Чому? Щоб навіть найменші гріховні плямки очистити, аби винагородити за заслужені кари вже у цьому житті, ніж в огні чистилища. А чи не можна дивуватися суворості покути ранньої Церкви, яка карала різні гріхи довголітньою покутою, а навіть і довічною? На чому опирається той спосіб, здавалося б немилосердного покарання Церквою, що є ніжно люблячою матір'ю? А опирається він на тому переконанні, що всяка покута в цьому житті є малою в порівнянні з покутою в чистилищі. Тут, на землі, можемо задовольнити Божу справедливість сльозами покути, молитвою, постом, умертвінням, милостинею та іншими милосердними вчинками для душі і тіла через терпіння, покору в смутку і терпінні, через усяку працю, яку в стані ласки, в доброму намірі і в дусі покути виконуємо, через отримання відпустів, а особливо через Службу Божу. Коротко кажучи, кожний добрий учинок може очистити нас з повсякденних гріхів і звільнити від дочасного покарання. Бо в чистилищі нічим іншим не можемо відкупитися, як тільки терпінням. Якщо такою прикрою є покута в цьому житті, то що буде у чистилищі?
Чистилище — помешкання терплячих. Учителі духовного життя і святі Отці змальовують нам чистилище як терпіння не тимчасове, але тривале, як поєднання різних терпінь, як місце, призначене лише для терпіння. Потрапляємо в чистилище і для того там перебуваємо, щоб терпіти.
І то ж яке терпіння? Зі св. Томою з Аквіну припускаємо, що найменше терпіння в чистилищі є страшніше, ніж усі терпіння цього життя, бо при всіх терпіннях на землі співділає Боже милосердя, але до чистилища милосердя доступу не має. Там панує лише справедливість, без жодного полегшення.
Кожному визначено міру його терпіння стосовно величини його провини, а ту міру кожен мусить сплатити аж до останнього шага. Пророк Малахій (3, 3) говорить, що Господь так Своїх очищає, подібно як ювелір у вогненній печі золото і срібло. Як добрий різьбар раз по раз ударяє по каменю, так Господь поновлює удари Своєї справедливості, поки в душі не відтворить образ Своєї досконалості і вчинить її гідною неба. Пророк Ісая (4, 4) повідомляє, що Господь Своїх дітей очищає духом суду і вогню. Ісус Христос (Мт. 5, 25) порівнює чистилище із в'язницею, до якої вкидають душу ще не зовсім очищену. То ж хіба ці образи не вказують нам на дуже прикрі терпіння?
Але, у будь-якому разі, ті душі не впадають у розпач, не нарікають на Бога, як це чинять осуджені на вічну кару, бо впевнені, що доля їхня зміниться на краще. Навіть, навпаки, чим краще пізнають негідність кожного гріха, тим більше дякують Господу Богу і славлять Його, з тим більшою покорою й бажанням відпокутувати цілують караючу їх руку і кличуть: "Справедливий Ти, Господи! Нехай полум'я помститься на нас за свого Творця, схиляючись перед Його Справедливістю". Ця покора не приносить їм полегшення... Хто з більшою покорою приймав терпіння, як Ісус і Марія! А однак Ісус був чоловіком терпіння, Марія - Страждальною Матір'ю.
О Боже, якими тяжкими видаються нам деякі прикрощі в житті, здається, що вже не можемо їх винести. Проте тут допомагає мені могутня ласка, Ісус своїм прикладом освітлює мені дорогу, а над головою у мене блищить корона вічної нагороди.
Як же я буду переносити терпіння в чистилищі, якщо їх навіть не можна порівняти з усіма терпіннями у цьому житті. О Боже, дай мені ту ласку, щоб терпіння чистилища я краще пізнавав, аби тепер, поки я ще в цьому житті, віддавав належне Твоїй справедливості.
Чистилище - місце між небом і пеклом. Душі, які там перебувають, ще не мають доступу до неба і позбавлені можливості оглядати Бога. О, як це болісно! Правда, то кара мучить їх до часу, але хто може її збагнути?
Яким великим і болісним було вже тут, на землі, прагнення і туга декотрих душ за Господом! Свята Катерина скільки би разів не була на якомусь похороні, завжди плакала і скаржилася, що ще живе, бо так сильно бажала поєднання з Богом. Свята Тереза з радістю вигукувала при битті годинника: "Терезо, вже на годину ти є ближче до улюбленого Бога, з яким перебуватимеш вічно!" Святий Павло (Флп. 1, 23) гаряче прагнув попрощатися з цим життям і бути з Ісусом Христом. Багато тисяч мучеників з радістю йшли на смерть, більше того, ті муки видавалися їм солодкими, бо були для них ручкою поєднання з Богом, а їхнім єдиним прагненням було бачити Його і бути з Ним. Але наскільки сильнішим і нагальнішим мусить бути прагнення оглядати Бога для душ, які перебувають у чистилищі! Звільнені від уз смертельного тіла, від постійних розсіянь, котрі обмежують і поділяють наші почуття на землі, а серце наше в тій чи іншій мірі відтягують від Бога, - тут мають більш живу віру. Тут пізнають докладніше, що Господь Бог і є єдиним правдивим щастям. Знають, що Господь їх любить, що призначив їх для неба і бажає ущасливити їх навіки. То ж яким сильним мусить бути прагнення, аби побачити Бога і з Ним перебувати! Яким болісним для них є відлучення від Господа!
 Уявімо собі людину, яка користується усіма благами, багатством, є шанованою в світі - і це назавжди. Що то за щастя! Уявімо собі далі, що це її щастя ніби концентрується в одній точці. Ми не можемо збагнути величину того щастя! А проте це надзвичайне і понад усяке розуміння щастя навіть не можна порівняти з тим щастям, яке полягає в огляданні Бога хоча би одну лише хвилину.
Отже, ще не зовсім очищена душа в чистилищі могла б уже зазнати того щастя, якщо б не ті кари, котрі затримують її за гріх. Позбавлення можливості споглядати Бога для тих душ є ще боліснішою, ніж втрата тому чоловікові всього його щастя. "Тисячу разів помножені терпіння відчуттів, - говорить святий Іван Хризостом, - є нічим в порівнянні з болем, якого зазнає душа, коли почуває себе негідною оглядати Бога і перебувати в Його присутності". Якщо тепер того болю втрати Бога ми не відчуваємо, або мало відчуваємо, знаємо: це знак, що ми ще занадто прив'язані до світу і його дібр, а не віддали вповні себе Господу Богу.
 Людвік де Понте оповідає, що о.Санхер при сповіді своєму настоятелеві о.Бальтазарові Альварезу говорив, що якби хоч про один день у житті знав напевно, що того дня не помре, то помер би з болю, бо таким великим було його прагнення перебувати з Богом, Його оглядати. Для нього справляло величезне страждання бути позбавленим тієї надії, навіть один день.
Абсалон не був найкращим сином, проте якою найболючішою була для нього кара за те, що убив свого брата? Не трирічне вигнання до Гессену, не позбавлення всіх дібр і приємностей. Нічим вважав для себе і помилування, можливість повернутися до своєї родини, повернути весь маєток; одного прагнув: отримати дозвіл стати перед лицем свого батька. Тільки про це і просить гетьмана Джобу, щоб той своїм заступництвом випросив йому ласку побачити свого батька. "Поможи, прошу, нехай стану перед лицем короля: а якщо він не простить мені моєї помилки, то нехай уб'є мене" (2 Цар. 14, 32). Неможливість побачити свого батька приносила такі страждання, що волів вернутися у вигнання і померти.
Прагнення побачити Бога містично виражене в тузі милої в Пісні Пісень. Щоб боліло її найбільше? Те, що втратила милого. Хоча квола сама - виходить уночі й шукає його. Не боїться ні темноти, ні небезпеки; пробігає через усе місто, плаче і просить кожного, кого зустрічає, щоб сказав, де її милий. Не спочине, аж поки не знайде його, і тоді настане кінець її стражданням (П. п. 3).
Навіть ці сильні образи є ще заслабі, аби показати, як за Богом страждають і тужать душі в чистилищі. О, як палко бажають вони побачити Господа Бога, як прагнуть цього з усього жару і туги свого серця! Кожної хвилини готові піднятися, щоб перебувати з Ним, і знову, наче залізна рука відкидала їх від Нього. З їхніх сердець виривається зітхання псалмопівця: "Які ж то вони любі, Твої шатра, Господи сил! Знемагає моя душа й прагне до дворів Господніх" (Пс. 84, 2-3). "Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже. Коли-бо прийду й побачу обличчя Боже" (Пс. 42, 2-3). Проте прагнення їхнє до того часу нездійсненне, аж поки не прийде година їхнього визволення. Яка мука міститься в цьому, повному туги, нездійсненному прагненні Бога, якого тепер краще пізнають як добро, найбільш гідне любові, як джерело всіх правдивих дібр, як море досконалості.
О, якби і я зрозумів та відчув їхню тугу за щастям споглядати Бога, напевно, любив би Його над усе і чинив би тільки добрі діла, щоб після смерті мені не потрібно було довго чекати на Його оглядання.
Людина грішить, коли шукає недозволеної приємності або хоче задовольнити якісь чуттєві пожадання. Тому можемо зрозуміти, чому покарання за гріх - це покарання почуттів, і цим терпінням гріх мусить бути відпокутуваний. Вогонь чистилища - біль. Біль від вогню. "Будеш спасенний, але наче крізь вогонь". Святе Письмо зображає вогонь як особливий засіб караючої Божої справедливості. Тому в молитвах за померлих молимося за визволення їх від очищувального вогню, тобто говоримо про вогонь чистилища. Він і є наче тією очищувальною купіллю для душі, в котрій будуть змиті всі бруди, прокази і плями гріха муками страждання. Пророк Ісая говорить: "Обмиє Господь бруд дочок сіонських і очистить Єрусалим - духом руйнування" (4, 4). Чи тепер розуміємо, якою великою є та кара? Найболючіші рани від вогню. Чи зможеш довго тримати руку у вогні? Крик болю виривається нам, коли лише легко попечемося палаючою іскрою або краплею кип'яченої води. Що ми повинні чинити, аби вберегти себе від вогню чистилища?
 Вогонь чистилища потрібно розуміти не в переносному значенні, а як правдивий вогонь, що палить і викликає страждання (див. 1 Кор. З, 15). Так про це вчили і так це розуміє Церква. Якби хтось запитав, як може впливати вогонь на душу, що відлучена від тіла, на це так відповідає Папа св. Григорій: "Так само, як Люцифер і впавші Ангели терплять від пекельного вогню, хоча є духами чистими, так, очевидно, терплять і душі, які покинули свої тіла. Й терпітимуть чи в чистилищі, чи у пеклі аж до воскресіння мертвих. У всякому разі, Бог може створити такий вогонь, котрий може впливати на душу і мучити її. Як же я перенесу вогонь чистилища, якщо він там є? Чи не було б розумніше тепер відпокутувати за гріхи, вже зараз винагородити Божій справедливості за дочасні кари, поки кинуть мене до тієї вогненної в'язниці?"
3. Вогонь у чистилищі - вогонь караючий, котрий розпалює гнів Божий; це знаряддя кари за образу безконечної Божої Величі. Якщо земний вогонь завдає нам великих страждань, то що можемо судити про вогонь надприродній, котрий наскрізь перепалює душу, адже речі духовні і надприродні завжди сильніше й проникливіше впливають, ніж натуральні та матеріальні. Чи і сила його не є більшою, ніж можемо собі уявити? Святий Авґустин говорить, що той вогонь палить якось дивно, але правдиво (miris, sed veris rnodis); що той вогонь розважливий - висвітлює кожний темний закуток серця, знаходить найменші і найпотаємніші вади, випалює всякий бруд та мучить кожну душу в міру її збочень і похибок, а найбільше - ті зусилля й почуття, котрі більше прилучилися до скоєння гріха. О, страшне це полум'я, наче мудрістю Божою натхнене, що у чудовий спосіб навіть скриті закутки душі. Хто з людей може собі уявити той надприродній, духовний і всюди проникаючий вогонь, в якому через терпіння очищується душа?
Святі Отці говорять, що мука від того вогню перевищує всі терпіння цього життя і терпіння св. Мучеників. Пригадаймо собі деякі терпіння, наприклад, сильний зубний біль, який не раз доводить людей до розпачу, муку людини, котру живцем спалюють, страшні муки Мучеників. Припустимо, що всі ті муки з'єдналися в одній людині, яка мусить їх терпіти місяцями й роками, а навіть ціле життя. А потім зі Святими Отцями скажемо: "Це тільки дрібничка в порівнянні з терпіннями у чистилищі".
Ті терпіння такі великі, що деякі Отці Церкви вважають вогонь чистилища таким самим, як і в пеклі. О море невимовних страждань, хто ж може вас усунути? Тільки вогонь Божої Любові. Тому тепер прагну жити у вогні тієї Любові, щоб на тому світі не мусив жити у вогні чистилища.
Вчинений гріх викликає відчуття сорому, боязливості і докору сумління. Люди намагаються забути про гріх, придушити в собі докори сумління, але надаремно. Голос сумління є невблаганним, його неможливо підкупити, а перед очі душі завжди виставляє ЇЇ гріхи. "Гріх мій завжди переді мною" (Пс. 50, 5). Завжди стоїть перед моїми очима, завжди мене осуджує. Він, як хробак, гризе моє серце, мучить мою душу, є знаряддям у руці Господа для покарання грішника. А які муки в чистилищі? Тим більші, чим більшими є терпіння, про які ми до цього часу розважали. Всі гріхи, вчинені на землі і до кінця не відпокутувані, стоять постійно перед очима душі й спричинюють болісне відчуття, що жаль завжди приходить запізно. О, як легко можна було уникнути тих цікавих поглядів, тих непотрібних і надокучливих розмов, тої надмірності в прийнятті їжі й пиття, тої пихатості в одежі, того нетерпіння та гніву, тих згіршень і злих прикладів стосовно людей, земних приємностей, занедбання обов'язків свого стану. Як же то легко було енергійніше опиратися тим недозволеним думкам і пожаданням, тій злосливій гіркоті й бракові любові до свого ближнього, тим різним осудженням, розсіяності на молитві. Те все гризе душу, як хробак, як тортура мучить серце, і то не тільки з огляду на зло, яке людина сама собі уготувала, але з огляду на те, що стягнула на себе незадоволення Господа Бога. Усвідомлення того, що чоловік образив Бога, який достойний безконечної пошани і любові, якому безмежно зобов'язаний, якого й тепер посеред усіх терпінь найбільше любить -ті думки жорстоко катують душу і є тією терниною, яка знаходиться в серці та завдає йому смертельної рани. Тільки така людина почуває себе щасливою, сумління котрої чисте від гріхів.
Надто мучить душу згадка про добро, яке могла вчинити, і то легко, однак виконати не спромоглася. Якою мукою для душі є думка: Господь Бог мене так створив, щоб по смерті могла би відразу бути з Ним. Дозволив мені народитися в правдивій католицькій вірі, причащав св. Тайнами, зміцнював мене своєю ласкою, заохочував добрими прикладами. Яких тільки способів не вживав, щоби мене, лінивого, впертого, допровадити до небесної брами. Вже міг би я бути в небі у товаристві Пречистої Діви, Ангелів і всіх Святих, міг би я з ними оглядати Лице Господа. А тепер мушу терпіти безконечні муки, замість того, щоб відчувати безмірну радість. Як легко було мені на землі віддати належне Божій справедливості. Як же легко мені було трохи більше молитися, виконувати добрі вчинки, трохи більше покутувати! Адже покутою тільки одного дня міг би я згладити більше покарань, ніж тепер, за тижні і місяці терпінь! Як легко, може хіба з маленькою невигодою, міг би я бути повсякденно на святій Літургії, частіше приймати св. Тайни і таким чином збагатити свою душу нечуваними скарбами.
А навіть, хоч би це мені і дорого коштувало, то все б уже минуло, і тепер я би не відчував жодних зусиль, пов'язаних з цим. Та був я надто лінивим, надто чутливим і світським. Замість того, аби сплачувати давні борги, - поповнюю весь час нові. Як та думка терзає душу, що належить до неба, не до землі, однак до неба дістатися ще не може. Тому хочу випередити той запізнілий жаль, поки ще живу на землі, хочу відкупити втрачений час через постійну побожність і витривалість.
 Ще інший великий біль мучить душу в чистилищі. Сумління їй говорить, що ті самі помилки і занедбання, котрих легко було уникнути, а котрі тепер позбавляють її щастя бути в небі, теж є причиною того, що чекає її менше щастя, бо навіки перебуватиме дальше від Божого трону. Кожна з тих помилок могла бути для неї нагодою для отримання перемоги, а кожне поконане недбальство - новою заслугою. Але ті можливості вже минули, відійшли, і ми вже ніколи їх не повернемо. Пропало стільки ласки, а з ними - стільки вічної слави. Яка то втрата! Щоб це зрозуміти, мусіли б ми знати вартість ласки. Душі в чистилищі вміють це оцінити і то тим більше, чим живіша їхня віра й палкіша їхня любов. Як болить їх та втрата! Святий Альфонс Ліґуорі говорить, що це одне із найбільших страждань. Чим більша чистота на землі, тим більша хвала в небі. Кожна нова перемога над собою - нова дорогоцінність у вінку хвали. Тому тепер боротимуся з власною неупорядкованою любов'ю та грішною любов'ю світу, щоб любов до Бога була одна в моєму серці і в ньому панувала. Бо вона визначає тепер рівень моєї чистоти, а в небі - рівень моєї хвали.
Людям, на жаль, часто здається, що душі вже визволені з чистилища, але, в дійсності, це не так. Душі у пеклі не мають жодної надії, бо з пекла немає визволення ніколи. Проте в чистилищі душі впевнені в своєму звільненні. А коли це наступить? Тоді, коли сплатять Божій справедливості. А як довго це триває? Тривалість чистилища не однакова для всіх, бо залежить від кари, якої кожен заслужив. Чим більша кількість неспокутуваних помилок і недосконалостей, чим більша міра несплачених боргів, з якими приходять на справедливий Божий суд, тим довшим буде чистилище.
Багато Отців Церкви, як-от: св. Авґустин, св. Бонавентура, св. Тома з Аквіну - вважають, що чистилище триває довше, якщо сильнішим було прив'язання до гріха. Блаженний Болярмін, відомий теолог, говорить: "Річ певна, що терпіння чистилища тривають 10, навіть 20 років, а я осмілююсь стверджувати, що 100 або й 1000 років".
Це судження опирається на практику Церкви, яка спочатку накладала на грішників суворі покути на багато років або й на ціле життя для того, щоб полегшити їм сплату боргів Божій справедливості. І сьогодні в тому наміренні Церква надає великі відпусти, щодня молиться за померлих, не обмежує часу на відправи за померлих, навіть за тих, які померли перед віками. Є навіть учені теологи, які навчають, що деякі душі лише останнього дня отримають своє звільнення, вийшовши зі свого ув'язнення.
Помилковою є думка, що до неба можна легко дістатися. Наслідком такого самообману буде те, що відбуватиму суворішу покуту й довше перебуватиму в чистилищі. Тому тепер, поки ще маю можливість, хочу поступати так, щоби колись міг бути з цього задоволеним.
Міра відліку часу в чистилищі -це міра прикрого чекання, туга за небом. Стосовно цього, всякі міри терпіння на землі - незначні, так, що одна проведена тут година може здаватися нам цілим роком. Час триватиме тим довше і тим повільніше минатиме, чим більше будемо мат терпіння. Тому в чистилищі хвилини здаються годинами, години - днями, дні - роками, а роки - цілими століттями. Св. Авґустин говорить: "Один єдиний день терпіння в чистилищі можемо порівняти з тисячою днів терпінь на землі". Так дорого треба сплачувати за гріх. Тому недоречно говорити: "Не особливо залежить мені, скільки перебуватиму в чистилищі, якщо потім буду вже навіки в небі". Навпаки, як розумно відпокутувати тепер за гріхи, щоб потім безгрішним стати перед Богом. Або, може, розраховувати на те, що інші чинитимуть для мене після моєї смерті? Але як скоро забувається про померлого. Інші ж, знову, позбавляють свої вчинки великої заслуги, бо перебувають у стані смертного гріха. Отже, тільки сам мушу піклуватися про те, аби скоротити час перебування в чистилищі, бо буду уникати гріха, навіть повсякденного, буду виконувати вчинки покути.
 Може комусь здаватиметься, що, стосовно гріха, перебування в чистилищі є на диво довгим, однак легко можемо це пояснити, якщо глибше зрозуміємо причини. Чи не рідко трапляється, і то з побожними людьми, що по кілька разів денно чинять малі гріхи, занедбують добрі вчинки, втрачають час і ласку Божу?
Для прикладу: що праведна душа середнього рівня чистоти, як то часто буває, чинить щоденно 10 помилок, за рік -3650, за 10 років - 36500. Яка потворна кількість помилок за такий короткий час, і то для праведної душі! Уявімо собі, що та душа з тими недосконалостями проживе 20, 40, 60 років - то кого ж не налякає кількість тих похибок? Припустимо, що спокутує, але якою недостатньою і недосконалою буває часто покута людей. Неважко собі уявити, що багато людей, навіть з числа праведних, в дійсності з малими, але безчисленними гріхами стануть на суд Божий. Добре говорить один великий Святий: "Якщо зважиш малі помилки, вважатимеш їх дрібними, якщо їх порахуєш - обридишся ними".
Але наскільки більшою є кількість тих, які тяжко грішать, які в тяжких гріхах живуть і перебувають з ними до кінця життя. Тому їхня покута вже не має сенсу для майбутнього життя. Можна про це багато говорити, але достатньо і того, коли скажемо, що багато душ не сплатить Божій справедливості в цьому житті, і що тривале чистилище - ще краща доля, яка може їх спікати. Проте як болісно так довго бути в вогні чистилища. Нічого нас тут так не турбує, як те, що терпіння тривають довго, хоча самі по собі можуть бути й не такими великими. Хто хотів би терпіти біль зубів, запалення, а навіть поколювання шпилькою протягом тижнів, місяців і років? Але чим є ті страждання в порівнянні з чистилищем? Не одна душа там зітхає: "Господи, - докіль?" (Пс. 6, 4). "Горе мені, що подорож моя продовжилася" (Пс. 119, 5). "Душа моя жадає Бога, Бога живого, - коли-бо прийду й побачу обличчя Боже?" (Пс. 41, 3). З яким сумом і тугою не одна душа споглядає на небо, чи не зійде Ангел Господній і не подасть їй руку помочі.
Але візьмімо до уваги й те, що сила Божої справедливості все менше тяжіє над нею, бо зближається омріяне небо, і очищеною вона залишиться вже назавжди.
"Істинно кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага" (Мт. 5, 26). А тому хочу сплатити Божій справедливості, поки я ще на землі, аби не бути осудженим до того прикрого ув'язнення чи лише на дуже короткий час.
. Бідні душі! Так справедливо називаємо душі в чистилищі, бо вони знаходяться у великій біді - більшої важко собі уявити. Небесними скарбами ще не володіють. Правда, мають право бути в небі, але з плином часу: коротшого чи довшого - цього не знають. Бракує їм плодів відкуплення і освячення, які Церква уділяє вірним на землі, бо жодної з цього користі не мають для себе, проте залишаються назавжди на тому рівні чеснот, на якому їх застає смерть. Бідні також з огляду на дочасні добра, бо зі смертю цілком їх позбулися. Коли б мали принаймні ті гроші, що їх мали на землі, щоб відкупитися милостинею. Якби могли використати колишнє своє становище, щоб примусити спадкоємців сповнити заповіт, який переважно занедбують, хоча це їхній святий обов'язок.
Що з того бідним душам, якою професією володіли на землі, коли розкошували в багатстві і їх дуже шанували. З усіх маєтків їм нічого не лишилося, хоча, може, їх негідно розтратили, збираючи копійку до копійки. Чим можуть собі допомогти? Тільки терпінням, яким поволі сплачуватимуть Божій справедливості свої борги. Чи я глибоко в цьому переконаний? Якщо так, то чому не стараюся тепер краще використовувати надані мені можливості, аби без гріхів стати на Суді Божому.
 Жалюгідний стан душі в чистилищі є тим більшим, що вже нічим не можуть змінити на краще своє положення. На землі могли різними способами заслужити прощення за свої провини і понести належне покарання. Могли, як і ми, винагородити Божій справедливості через молитву, а особливо через прийняття Святих Таїнств, Святу Літургію, піст та умертвлення, через отримання відпустів, учинки милосердя стосовно душі і тіла, терпеливість, віддання себе Божій волі в терпіннях і негодах, накінець, через різні вчинки, виконані в стані ласки і в доброму намірі. Тобто кожний добрий учинок применшує тягар гріхів і винагороджує Божій справедливості за дочасні кари. Ми могли і повинні з того скористати. Ох, як же тепер мусять важко спокутувати ті, хто не дбав про це. Не хотіли тоді, коли могли, а тепер не можуть, хоч би і хотіли.
Для них вже наступила ніч, коли для себе нічого більше зробити не можуть. "Ангел же, що стоїть на морі і на землі, підняв руку свою праву до неба, і поклявся Тим, хто живе на віки вічні, хто створив небо і все на ньому, і землю і все на ній, і море і все в ньому: що часу вже не буде" (Одкр. 10,5-6) на те, аби вправлятися в чеснотах, збирати собі заслуги, отримувати відпусти. Бідні ті душі терплять у темниці, а терпіння для них - єдина дорога до спасіння.
Якщо це так, то чому не можу тепер, поки живу і поки ще маю час, винагородити Божій справедливості і самому виконувати те, чого би я прагнув від інших, щоб чинили після моєї смерті, аби Господь Бог найменше зарахував мені провини, які вимагають відпокутування. Прагну це виконати.
 Навіть найбідніша людина на землі не є такою бідною, щоб не могла використати свою молитву як засіб до спасіння. "Немає-бо різниці між юдеєм і між греком; бо той самий Господь усіх, багатий для всіх, хто його призиває, бо "кожний, хто призове ім'я Господнє, спасеться" (Рим. 10, 12). Але душі в чистилищі і цієї можливості не мають. На землі Бог обіцяв, що вислухає добру молитву. Але вислухання і дар ласки -плоди Божого милосердя, які зникають з припиненням життя. В чистилищі панує неподільна справедливість, яку неможливо переблагати. Немає там відпущення гріхів: "Істинно кажу тобі: "Не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага" (Мт. 5, 26). Ті бідні в чистилищі є безпомічними, бо невблаганне для них милосердя Боже. Адже я про це знаю, я в цьому переконаний. Чи не моя це вина, якщо тепер не хочу застерегтися? "Дай, Боже, щоб мудрими були і розуміли, і про останні речі пам'ятали" (Деутерон 32, 29).
Користаймо поки день, а настане ніч, тоді нічого не зможемо вчинити, нічого не зможемо надолужити. Діяти потрібно, коли живемо на землі: перш за все мушу відпокутувати за свої гріхи, бо дочасна кара за гріхи не може бути відпущена, поки на душі тяжіє провина. Правдиву покуту мушу почати від очищення свого серця. О любове мого Спасителя, ввійди в моє серце, щоб вогонь Твоєї Любові спалив усі мої провини!
. Наскільки самі по собі душі у чистилищі є бідними, настільки ми для них є багатими. В силу спілкування Святих, ті душі можуть брати участь у творенні для нас духовного добра, а ми можемо жертвувати для них винагородження й платити їхні борги перед Богом. Непомильна Церква, опираючись на Святе Письмо і традиції, вчить, що через прислуги вірних, засвідчені душам у чистилищі, можна принести їм полегшення.
Біблія ясно говорить нам: "Тому він і приніс жертву переблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха" (2 Мак. 12, 46).
Святі Отці теж ясно про це говорять, і навіть визнавці іншої віри мусять визнати, що так від найдавніших часів учили Отці Церкви і так вірили християни. Завжди й усюди молилися за душі померлих. Ще в Старому Завіті складали їм жертви відкуплення і молилися за них. І якщо навіть жертви Старого Завіту могли виєднати прощення, то що ж, власне, молитви і жертви Нового Завіту, а, особливо, та жертва, яка є відновленням великої Жертви Відкуплення на Хресті Ісусом Христом? Хоч не відаємо, в якій мірі наші прислуги приносять користь душам у чистилищі, ані наскільки вони її потребують, однак знаємо: чого не потребують одні - виходить на поміч іншим. Яка радість для нас міститься в цій правді! Якщо ми втратили батька, матір, рідних, яких сердечно любимо, можемо реально засвідчити їм нашу любов та вдячність. Яке то щастя і яка нам потіха, що можемо надати їм поміч, порятувати їх у терпінні.
 Наша допомога душам у чистилищі дає потрійний результат: приносить полегшення в терпіннях, скорочує їх або цілком їх припиняє. Полегшення в терпіннях - річ найменша, бо має відношення тільки до тієї кари, яка вважається найменшою, а не усувається кари найболючішої - віддалення від Бога. Тяжіє вона у цілій своїй погрозі, й неможливо знайти засіб, яким би можна було її злагіднити. Єдине, що може зарадити применшення любові до Бога, бо це зменшить тугу за Богом, а тим самим і муку цієї кари. Але що може зменшити їхню любов до Бога? Чим краще пізнають Бога, тим більше Його люблять, а чим швидше наближається година їхнього визволення, тим більше опановує їх любовна туга за Богом. Тільки зменшення часу того тужливого очікування або прискорення його було би порятунком для душ. І, власне, те визволення було б найбільшою поміччю, яку можемо їм надати, бо відкриваємо їм небо, впроваджуємо в товариство Святих, на трон слави, призначений для них за їхні чесноти і заслуги.
Якими ж могутніми ми є стосовно душ у чистилищі. Так, в наших руках знаходяться ключі від того страшного ув'язнення, ми посідаємо воду, котра може загасити той вогонь. Напевно, небагато існує актів милосердя більших за милосердя стосовно душ у чистилищі.
Дуже цінною є милостиня, але вона помагає бідним лише на короткий час. Більшим є добродійство звільнення когось з ув'язнення, але це ще не все, щоб бути повністю щасливим. Найбільше добродійство на землі - навернення грішника до Бога, адже звільняємо його від грішної смерті й відкриваємо йому двері до спасіння. Але і в тому разі ласка не завжди є тривалою в його житті, а спасіння - ще непевне. Зате визволити душу з чистилища - означає запевнити їй безконечне, вірне добро. Чи це не ангельська прислуга, подібна до тієї, коли Лазаря було оселено на лоні Авраама.
Навіть те, чого не можуть Ангели і Святі або можуть тільки завдяки молитвам, можемо ми, і досить вагомо, через наші добрі вчинки. Ось якою силою ми володіємо. Отож повинні вживати її з великою готовністю, бажанням і якнайкраще, щоб спасати бідні душі.
Як запевняв Спаситель, великою буде радість у небі з приводу навернення одного грішника (Лк. 15, 7), однак він знову може втратити дорогу до неба, навіть загинути навіки; якою ж великою повинна бути радість у небі, коли з чистилища виходить душа, яка вже ніколи не втратить Бога.
 Радіють Святі, бо дуже люблять ті душі і гаряче прагнуть їхнього спасіння. Чисельність їхня збільшується в небі, адже були опікунами тих душ, багато з яких мали до них особливе набоженство. Доброзичливі зв'язки не тільки не зникають у чистилищі, але стають ще тіснішими через велике терпіння, якого дізнають душі, віддані їхній опіці за в очікуванні повного спасіння. Бачать у тих душах результат своєї опіки і прохання, плоди свого доброго прикладу. Якою великою мусить бути їхня радість, коли ті душі нарешті покидають безодню чистилища й возносяться до Божого трону як співучасники їхнього вічного щастя.
 Радіють теж святі Ангели, коли заносять наші молитви до трону Божого, напевно з особливою радістю приносять Господу Богу ті, які жертвуємо за душі померлих, бо знають про їхні великі терпіння, а їхнє спасіння знову заповнить ті трони, які опустіли через упадок Люципера і його послідовників. Також Ангели гаряче прагнуть слави Божої і знають, як цьому сприяє спасіння душ з чистилища. Бо були вони Ангелами Хоронителями тих душ, а обов'язок їхньої опіки над ними ще не закінчився. З якою великою радістю і як надійно виконує Архангел Михаїл те завдання, яке Церква приписала Йому в часі Служби Божої за померлих; а все, що чинимо для тих душ, повинен уважати, що чинимо для Нього. Ангели і Святі вічно славитимуть Боже милосердя за те, що таким чином поблагословив їх опіці, і вічно будуть вдячні тим вірним, які причинилися до спасіння тих, якими вони опікувалися.
 Ще більшою є радість Пречистої Діви Марії, коли як Цариця Світу і Матір усіх людей, а значить і душ у чистилищі, єднає Своїх вірних дітей у Своєму материнському лоні. Адже обіцяла, що тих, хто буде носити Її Кармелітський Параман, якнайшвидше визволить з вогню чистилища в першу суботу після їхньої смерті. Які ми щасливі, що можемо причинитися до тієї великої слави Пречистої Діви. Як щедро Вона нас за це винагородить! Який вірний шлях заслужити собі у Неї Її уважність і опіку.
 Велика радість Божого Спасителя, коли стаємо Його наступниками і співвідкупителями, бо допомагаємо тим душам найскоріше отримати свою частку в Його Відкупленні. Ісус Христос не опускає тих душ у вогні чистилища, адже вони - живі члени Його Містичного Тіла, Головою якого Він є. І якщо Ісус Христос сказав: "Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх найменших братів, - ви Мені зробили", тобто: так це мене буде втішати і за це буду винагороджувати, якби ви мені самому вчинили. То наскільки більше буде втішатися і наскільки більшою буде наша нагорода, якщо свої добродійства пожертвуємо тим душам, які терплять страшні муки, а самі собі допомогти не можуть.
 Накінець, великою буде радість Отця Небесного, бо Він любить ті душі, які перебувають в Його ласці, які є Його вірними і вибраними дітьми та які будуть Його вічно вихваляти. Хоча мусить їх покарати, згідно зі своєю справедливістю, але, як на землі доброму батькові прикро, коли мусить покарати Своїх дітей, так і Господь Бог, Отець наш Небесний, гаряче прагне, щоб закінчилися терпіння Його улюблених дітей. Яку велику радість справляємо Його Батьківському Серцю, якщо причиняємося до їхнього спасіння, як мило мусить бути нашому спільному Батькові, коли бачить, як сердечно спішимо на поміч нашим терплячим братам і сестрам.
Невже можемо занедбати те, що таку радість справляє цілому небові? Чи не досить одного розважання, аби розігріти і зворушити наші серця, хоч би були холодні й байдужі, а тим самим заохотити нас щиро та розсудливо, а навіть з радістю поспішати на поміч померлим.
Усіх людей, як дітей однієї Божої родини, повинна об'єднувати взаємна любов. Та любов, що є проявом нашої природи, спонукає нас співчувати в недолі ближньому, поспішати йому на допомогу, чинити для нього те, що чинили б нам. Чим більша його недоля, тим більший наш обов'язок йому допомагати. Невже той, хто має людське серце, дозволить бідному померти з голоду, хоча може порятувати його милостинею; не спасе дитину, яка потрапила в палаючий вогонь?
А чи не було би проявом нелюдяності, якщо того бідного чи дитину можемо порятувати, не наражаючи себе ні на яку небезпеку: просто - дуже легко. Отже, нечувано великою є недоля душ у чистилищі. Нічим не можуть собі зарадити, а мають великі борги. Незмірне терпіння тих найбідніших душ, що потребують найбільшої помочі. А ми можемо їм допомогти дуже легко. Чи це для нас не цілком природно прийти з допомогою до тих душ? А якщо б я знаходився в такому сумному положенні і якби мене палив вогонь чистилища, чи хотів би я, щоб про мене забули і були байдужими до моїх терпінь? Чи не прагнув би допомоги як прояву обов'язку стосовно природної людської любові.
 Релігія не розкриває природних зв'язків любові, а робить їх ще тіснішими. Божий Законотворець Нового Завіту ушляхетнив природний вияв любові Своєю Любов'ю, вивищив новими почуттями, освятив Своїм прикладом і зміцнив Своїм авторитетом. Любов до ближнього -ознака, за якою Ісус Христос пізнає Своїх: "З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати" (Ів. 13, 35). Любов - новий закон, що його приніс на землю Ісус Христос, - є, передусім, Його заповіддю, яку підніс на ту саму висоту, що і заповідь любові до Бога: "А друга заповідь подібна до неї: "Люби ближнього твого, як себе самого" (Мт. 22, 39). Якою ж великою, якою святою, якою Божою в християнстві є заповідь любові до ближнього! Але любов не втрачається, не зникає і після смерті. Хоча на деякий час ми фізично розлучені, але духовно дальше поєднані як члени того самого тіла, головою якого є Ісус Христос. Любов'ю ми злучені як з тими, що вже спаслися і перебувають у небі, так і з душами, що терплять у чистилищі. Де була би наша християнська любов, якщо б не подали помічну руку душам у чистилищі? Чи могли б тоді ми стверджувати, що любимо ближнього, як себе самого? Де була би тоді наша віра у спілкування Святих?
 Душі в чистилищі заслуговують на нашу християнську і природну любов тим більше, чим більше відчувають себе святими. Зійшли зі світу в ласці Божій -значить, є дітьми Божими. Господь не тільки закликав їх, але і вибрав: недаремно помер за них Ісус Христос, відбувають справедливу покуту, імена їхні раз і назавжди вписані в книгу вічного життя. Які високі привілеї! Чим краще пізнають Бога, тим більше люблять Його як своє найвище добро. Ця любов є причиною того, що так болісно відчувають запізніле з'єднання з Богом, з великою тугою жадаючи Господа. Люблять також і нас як братів і сестер у Христі, а люблять нас щораз більше, бо набагато більше пізнають причини любові.
Чи можемо знайти достойніших помочі, як ті душі, котрі тісно з'єднані почуттям любові з Богом і з нами, отже, гідні нашої любові й нашої дієвої помочі. Слушно зауважує Діонізій Картуз: "Направду, не має той ані крихти християнської чи братньої любові, хто через недбальство або лінивство допускає, аби душі померлих терпіли у вогні чистилища".
Набоженство за душі померлих не повинно обмежуватися тільки співчуттям, бо це ні нам, ні душам нічого б не допомогло. Щоб можна було назвати його ефекивним, мусить проявитися в дії, як і в любові, що є його підставою. "Якщо в серці є любов, проявляється вона в діях" (св. Григорій). Якщо вчинки милосердя повинні допомогти душам у чистилищі, якщо повинні погасити їхній вогонь чистилища або хоча скоротити його тривалість - то, перш за все, ті вчинки необхідно виконувати в стані освячуючої ласки. Нерідко люди моляться і багато чинять для тих душ, особливо в День Заупокійний, або під час якогось похоронного набоженства, відвідують гроби померлих, прикрашають їх квітами, вінками, запалюють свічки чи то відповідно до звичаю, щоб сподобатися іншим, чи то з особливої приязні до померлих. Але якщо ті вчинки ми сповняємо в стані тяжкого гріха, то душі не отримують від нас ніякої допомоги. В такому стані не можна нічого вчинити, що заслуговує на майбутнє життя, нічого, що в очах Божої справедливості мало би вартість відкуплення. Спаситель промовляє (Ів. 15, 5): "Я виноградина, ви - гілки. Хто перебуває в мені і я в ньому, той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого не можете чинити". А св. Павло так пише до Корінтян (1 Кор.13, 3): "І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав Моє тіло на спалення, але не мав любові, я не мав би ніякої користі". Таку любов можемо осягнути, перебуваючи в стані освячуючої ласки. Отже, як на інших можемо її перенести, як можемо іншим уділити того, чим самі не володіємо? Св. Франциск Ксаверій промовляв до тих, хто недавно навернувся: "Пам'ятайте про своїх братів, які терплять на тому світі. Святий запал вас оживляє, щоб їм допомогти, але насамперед подумайте про себе. Господь Бог не вислухає тих, які з нечистим сумлінням стануть перед Його Лицем". А в одному з листів до св. Ігнатія (Гоа, 16 вересня 1542 р.) пише: "Перш ніж подумати про порятунок душ у чистилищі, ми повинні пам'ятати про те, щоб власну душу з пекла вирятувати". Отже, якщо справді хочеш прислужитися душам у чистилищі, виконуй свої добрі вчинки в стані ласки, а якщо перебуваєш в стані смертельного гріха, перш за все, щиро висповідайся. І якщо чистим буде твій намір і велика любов, з якою виконуєш добрі вчинки - допоможеш душам у чистилищі.
 Не можемо сказати, що все, що хтось чинить в стані смертельного гріха -безвартісне. Також і в цьому нещасливому стані треба добре чинити, щоб не примножувати своїх гріхів і покарань, або для того, аби у Божого милосердя виєднати ласку навернення й охорону перед дочасними карами. Ні один грішник не може навернутися без Божої ласки. Але Господь ні перед ким не зобов'язаний, щоб уділяти ласку: як Сам сказав, що дає її, кому хоче і коли захоче; звичайно, уділяє її тим, які виконують добрі вчинки, бо вони себе приготовляють і здатні прийняти ласку покути, молячи Бога про якнайшвидше її виєднання. Отже, грішник теж може чинити добрі справи, допомагаючи душам померлих, бо так прокладає собі дорогу до освячення, щоб потім ще більше й ефективніше їм допомагати.
 Проте існують учинки, цінність яких не залежить від стану душі того, хто має намір їх створити. Так, наприклад, у стані гріха можна замовляти відправу Святої Літургії за душі померлих. Для себе за це не отримуєте ж одної заслуги, але Свята Літургія сама по собі має велику вартість. Хто не виєднає грішникові, який її замовив, ніякої заслуги на вічність, але допомагає душам у чистилищі, за яких її жертвує. Також можна пожертвувати за них молитви. Великий учений Суарез мав переконання в тому, що навіть у стані гріха можна отримати відпусти за душі померлих. Як тільки будуть виконані приписані умови, Свята Церква безпосередньо скеровує в наміренні померлих душ скарби винагородження Христа і Святих.
Існує стільки способів допомагати душам померлих, скільки їх маємо для здобуття ласки і заслуг для себе. Адже можемо всі наші добрі вчинки одночасно жертвувати за них і в такий спосіб заступатися за них.
1. "Господь молитви праведних вислуховує" (Прип. 15,29). Молитва - найкращий спосіб отримати Божу ласку, бо з молитвою Господь пов'язав уділення Своїх Божих ласк: "Просіть, і дасться вам" (Мт. 7, 7). "І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите" (Мт.21, 22).
Молитва - ключ до небесного скарбу ласк. Якщо кожна молитва має таке велике значення, то, перш за все, найбільш ефективною є молитва за душі померлих, бо до неї причиняється наша любов. Молимося за душі, які люблять Бога і люблені Богом, молимося, щоб випросити для них духовні добра. І тому молитва за душі померлих тим легше і певніше є вислуханою, бо вже не існує для неї перешкод. Багато вчителів духовного життя підтверджують, що молитва за душі у чистилищі більш досконала, ніж молитва за грішників. Грішники добровільно зв'язують себе путами гріха, а душі померлих мусять відповідати за свої гріхи. Тому завжди і всюди в християнській вірі моляться за душі померлих. Власне, Святе Письмо хвалить і виразно заохочує до молитви: "Святою і благочестивою є думка молитися за померлих, щоб вони звільнилися від гріхів" (2 Мак. 12, 46).
 Спільна молитва спільноти є найефективнішою, бо Господь виразно обіцяв, що вислухає таку молитву (пop. Мт. 18, 19-20). Чому ж би Господь не вислухав молитви Своєї Церкви? Молилася Церква про звільнення св. апостола Петра, і ось зійшов Ангел з неба, зірвав його кайдани і вивів з ув'язнення (пop. Ді. 12).
Так сходить Ангел світла і миру до в'язниці чистилища, і душі, які там перебувають, запроваджує до райського щастя тоді, коли Церква спільно відправляє свої святі молитви і просить Бога про милосердя для них. Так само ввечері, після дзвону на "Ангел господній", в деяких околицях після повторного дзвону, Церква заохочує до відмовляння псалму за душі померлих "З глибини взиваю..." або "Отче наш", "Богородице Діво" і "Вічний відпочинок...", уділяє за це відпусти. Отже, як активно ми повинні приймати участь у спільних молитвах за душі померлих!
 Проте й індивідуально відправлені молитви за душі померлих приносять їм потіху та полегшу. Одночасно, коли молитва наша лине до Бога, милосердя Боже вступає до чистилища. О, яка це радість, що маємо такий легкий спосіб допомагати душам померлих, а яка потіха для тих убогих, які не можуть давати милостиню і не в змозі сповняти велику покуту. Тому вживаймо той святий і спасенний спосіб молитви; особливо використовуймо за душі померлих ті молитви, які Церква сама використовує, освячує їх і чинить милішими для Бога: взивання до Пречистої Діви за душі померлих, псалом "З глибини взиваю...", побожні зітхання "Душі всіх померлих вірних нехай спочивають у мирі". Молімося за них щоденно, як тільки можемо, бо і Церква пам'ятає про них у своїх відправах. Ні одна частина молитовника не закінчується без взивання до Божого милосердя за душі померлих. Молімося передусім за ті душі, за які ми особливо повинні молитися або за яких ми обіцяли молитися, а саме: за батьків, за рідних, приятелів, доброчинців... Молімося за них до Пречистої Діви, яка- і для душ у чистилищі є Матір'ю милосердя й Утішителькою терплячих. Святий Альфонс Ліґуорі в тому наміренні особливо рекомендує вервицю. Молімося за душі до св. Ангелів, бо, охоронивши їх від пекла, не меншу любов виявляють до них і тепер, а наші молитви якнайскоріше заносять перед Трон Божий, бо гаряче прагнуть, щоб душі, які були їм довірені, якнайшвидше стали перед Лицем Бога. Молімося до Святих, які, згідно з наукою Ісуса Христа, мають велику силу визволяти душі з чистилища і з певністю вислуховують наші прохання, бо краще знатимуть про їхню велику недолю.
Найкращий з усіх способів, якими можемо допомагати душам у чистилищі, - це Свята Літургія. Результат інших способів допомоги залежить від певних умов, стосовно яких ніколи не можемо бути переконані, чи відповідно ми їх виконали. Свята Літургія завжди має повну вартість сама по собі. Не існує іншого способу однаково милого для Бога і такого корисного для душ. Отці Церкви з особливою увагою говорили про безмірну цінність Святої Літургії за душі померлих. На Святій Літургії отримуємо жертву безцінної вартості, яка настільки могутня, що може відкупити цілий світ; жертву, що дорівнює вартості Хресної Жертви. Щодня Ісус Христос жертвує Себе на престолах усього світу, щоб нас обмити Своєю Кров'ю. "Він - примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу" (1 Ів. 2, 2).
З давніх-давен складають жертву Святої Літургії за душі померлих. Вже Тертуліан пише: "Певного дня складаємо жертву за померлих". Святий Авґустин виразно говорить, що в день похорону його матері складено жертву Святої Літургії за її спасіння. У всіх, навіть найдавніших формулярах Святої Літургії, є згадка про душі у чистилищі. Нарешті, на Тридентському Соборі Церква своїм авторитетом утвердила, що душам, які затримані в чистилищі, найперше можемо допомагати відправою Служби Божої. Це жертва, мила для Господа.
 Так, Свята Літургія має безмірну вартість: однієї єдиної вистачило б для спасіння всіх душ у чистилищі, однак з цього не випливає, що Господь весь безмежний плід відкуплення дає тому, за кого була принесена жертва. Міра вділення плоду залежить від наміру того, хто відправляє Святу Літургію, від його приготування, побожності і від способу життя тих душ, за яких жертвуємо Святу Літургію. Тому не достатньо відправити за душі померлих лише одну Службу Божу, адже є річчю дуже корисною і гідною заохочення, щоб це чинити так часто, як тільки можемо. Якщо душі, за які жертвуємо Службу Божу, вже у небі, то Божа доброта уділяє її плоди іншим душам у чистилищі. Св. Матильда бажала, щоб кожного дня відправлялася Служба Божа за її чоловіка, короля Генріха. Так само імператор Льотар II радив щодня відправляти Службу Божу за душі померлих. Також знаємо, що Церква дозволяє і навіть схвалює звичай жертвувати багато Святих Літургій за одну і ту саму душу, як також жертвувати всі Святі Літургії протягом року. Чини і ти в тій справі все, що тільки можеш.
 Якщо не можеш замовити Святу Літургію, то хоча б вислухай її за душі померлих і поєднай з цим прийняття святого Причастя, бо, як говорить св. Бонавентура: "Святе Причастя - найкращий спосіб, який допомагає душам осягнути вічне щастя". Зрозумілою є причина тієї ефективності: як у час Святої Літургії, так і при прийнятті святого Причастя на нас спливає благодать Божа, якою найбільше вони сповнені. Звичайно, ефективність тим більша, чим з більшою ревністю та побожністю прилучаємо наші чесноти віри і надії, покори та жалю, любові й пожадання. Але як мало людей це розуміє. Багато з них, на жаль, надміру засмучується смертю улюблених осіб і не можуть утішитися, але вони дуже мало чинять, щоб їм допомогти. Якщо дійсно любимо померлих, то в їхньому наміренні, перш за все, приступаймо до Ісуса Христа під час Святої Літургії і святого Причастя. Відразу після їхньої смерті, наскільки це можливо, замовляймо Святу Літургію і приступаймо до Святих Тайн.
Чи міг би відмовити нам Ісус Христос, якщо в Своєму Причасті приходить до нашого серця, а ми благаємо Його про спасіння тих душ, які Він так уподобав?
З допомогою відпустів теж можемо нести полегшення душам у чистилищі. Вже від багатьох віків уділяє Церква відпусти, які можна пожертвувати за душі померлих. Якщо наші молитви і добрі вчинки можуть допомагати душам, з якими нас єднає одна віра й та сама любов, чому не можемо вірити в те, що ще ціннішим для них є пожертвування скарбів ласки Церкви (з надмірних заслуг Ісуса Христа і Святих), особливо, що чиниться за посередництвом самої Церкви. Але та особливість не є такою безпосередньою, як у живих, при допомозі суду і розрішення, але тільки при посередництві акту заступництва, допомоги й пожертвування. Церква не має судової влади над померлими, бо вони вже не підлягають під її владу, але під владу Бога. Тому Церква не може безпосередньо звільнити їх від кар, але може жертвувати Божій справедливості відкуп за них зі своєї скарбниці, одночасно просячи Бога, аби зволив прийняти ту жертву. Якщо Господь прийме її, то через отримання відпусту душі померлих отримають повне або часткове звільнення від дочасної кари, яку могли б ще витерпіти.
А чому ж би Господь не мав цього прийняти? Чи свідчення віри про спілкування Святих не є певною гарантією? Чи заслуги Ісуса Христа, Пречистої Діви і святих не є безконечно дорогими Божому Серцю? Чи Церква, яка жертвує ті заслуги Отцю Небесному, не є милою Улюбленицею Його Сина? Проте ніколи Господь Бог не був зобов'язаний жодною строгою обітницею, що воліє прийняти той відкуп. Це прийняття залежить від міри Його шанування, гідної Досконалості, а може й від зусиль, які померлі виявили за життя, щоб бути достойними тієї допомоги. Також може видатися, що той, хто прагне отримати відпуст для душ померлих, через свою недосвідченість або забуття пропустить одну або кілька приписаних умов чи виконає їх недбало. Через це ніколи не можемо бути впевненими, чи відпуст, який жертвуємо за душі, є прийнятий Господом. Сподіватися цього можемо, і як ми попередньо сказали, маємо докази, аби сподіватися цього напевно.
 Щоб хоча до певної міри зрозуміти, яку велику користь приносять відпусти душам у чистилищі, уяви собі, що ти кілька разів строго постив за них протягом 40 днів або чинив за них покуту в перших віках християнства протягом 40, 100 днів, або навіть протягом кількох років. Отож таке саме значення мають відпусти, які жертвуємо за душі померлих, адже вони причиняються до відпущення померлим такої кількості покарань, що належить їм відпокутувати, скільки б ми отримали заслуг для себе, через власну покуту. З іншого боку, хоч би хтось протягом цілого життя чинив різного роду суворі покути, не зміг би стільки допомогти душам у чистилищі, скільки через відпусти, і то за короткий час і винятково незначними вчинками. Направду, ми повинні дякувати Господу Богу і шанувати Його за те, що дав Церкві, а через неї і нам стільки могутніх засобів, аби ми могли допомагати душам померлих. Отже, з якою готовністю і з яким запалом ми повинні черпати з тієї дорогоцінної скарбниці, щоб нашою щедрістю покрити недостатні винагородження тих бідних душ.
Численними є молитви за душі померлих, що пов'язані з відпустами. Багато з них побожні християни відмовляють щодня. Але добре вранці кожного дня зробити собі намір, що жертвуємо за душі померлих ті всі відпусти, які пов'язані з нашими звичайними молитвами й добрими вчинками. Той намір, якщо тільки не буде анульований протилежним вольовим актом, матиме свій вплив на цілий день і вчинить нас учасниками всіх відпустів. Те, про що ми тільки сказали, ще більше стосується тих відпустів, які можемо отримати, перебуваючи в різних братствах.
Як відомо, Папи наділили відправу Хресної Дороги такими самими великими відпустами, які отримують при відвіданні Святих місць в Єрусалимі, і дозволили жертвувати всі ті відпусти за душі померлих. Отож розуміємо, яку велику користь приносить це набоженство душам у чистилищі.
Найціннішим відпустом для душ у чистилищі є відпуст, який отримуємо на відправі Служби Божої при спеціальному вівтарі, з яким Святіший Отець пов'язав отримання повного відпусту, і який можемо пожертвувати тільки за ті душі померлих, за яких відправлялася Служба Божа.
Значну допомогу душам у чистилищі засвідчують наші вчинки милосердя. Святий Тома з Аквіну, не вагаючись, стверджує, що милостиня, а під нею розуміємо різні милосердні вчинки щодо тіла, має більшу силу винагородження, ніж молитва. Гарно про це висловлюється св. Бригіда: "Різні є гріхи на цьому світі і так само різними є муки чистилища. Як голодний втішається поживою, Спраглий напоєм, нагий одежею, як хворий втішається ложем, на якому зможе відпочити, так втішаються душі і так використовують добрі вчинки, які, в їхньому наміренні, сповняємо на землі". А які заслуги для себе отримуємо за ті вчинки!
Добре сказав св. Амброзій: "Усе, що чинимо і жертвуємо для померлих душ, зарахує нам Господь Бог колись, після нашої смерті, як заслуги і стократно нас винагородить". Так само про милостиню говорить св. Бернард. Сам Ісус Христос сказав: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Мт. 5, 7). "Хто напоїть вас кухлем води тому, що ви Христові, - істинно кажу вам, - той не втратить своєї нагороди" (Мр. 9,41).
 З-поміж учинків милосердя, які сповняємо за душі в чистилищі, - милостині приписують особливу заслугу винагородження: "Вода гасить вогонь палаючий, а милостиня гріхам противиться".
А Дух Святий говорить: "Простягни вбогому руку свою, щоб твоє благання було сповнене, і ти отримав благословення" - так, ніби хоче сказати, що немає досконалішого винагородження без учинків милостині. Святий Авґустин раз у раз радить чинити вчинки милосердя, особливо милостиню за померлих. Також св. Іван Хризостом говорить: "Не плачем помагаймо померлим, але молитвою і милостинею".
Милостиня, як той живильний дощ, що падає на вогонь чистилища, зменшує його пожираюче полум'я, а навіть гасить його. З похвалою відзивається св. Єронім про римського патриція Памахайя, що замість того, аби обсипати гріб своєї померлої дружини Павліни квітами і рожами, старався, щоб милостинею принести полегшення її душі. Про св. Маргариту з Кортони читаємо, що з'явився їй князь Пастерни - Рой Комез - і сказав: "О, якби люди знали, з яких великих мук визволяє їх власна щедрість стосовно вбогих, то все б роздали бідним і монахам, аби тільки запевнити собі їхні молитви". В який спосіб найблагородніше можемо застосувати дочасні добра, як пожертвувати їх на потіху бідним душам? Адже, завдяки цьому здобуваємо собі в небі приятелів, а вони нас колись приймуть до небесних осель. Один побожний чоловік говорить так: "Скільки разів голодний жебрак постукає до дверей або на дорозі простягне руку, стільки раз уяви собі, що то бідна душа в недолі просить про поміч. При цьому треба пам'ятати, що Господь Бог більше зважає на наше почуття, з яким даємо милостиню, ніж на саму милостиню. Ми наче князі для тих душ, незважаючи на те, чи ми вбогі, чи багаті. До милостині належать також побожні пожертвування, які приносимо в Церкві в наміренні душ померлих, а саме: побожні пожертви, свічки та інші дари.
 Вище від учинків милосердя стосовно тіла стоять вчинки милосердя стосовно душі, і настільки їх перевищують, наскільки дух перевищує тіло. Тому вчений і побожний Боудон говорив: "Потішай засмучених, прийди з порадою до тих, які цього потребують, навчай тих, які не вміють, працюй над наверненням грішників, будь надзвичайно ввічливим до осіб терплячих і допоможи їм розвіяти зневіру. Чини це все за душі у чистилищі, а Господь проявить їм своє милосердя". О, як багато маємо способів, щоб допомагати душам! А якщо їм не допомагаємо - тоді де ж наша любов?
Нарешті, допомагати душам у чистилищі можемо постом. У наш час люди не бажають слухати про піст, ані про умертвлення тіла, проте, відповідно до науки Євангелії, Святі Отці рекомендують ці вчинки як природній спосіб винагородження за гріхи. З покутою завжди поєднується піст, а також стриманість у їжі і питті. Через піст можемо віддати належне Божій справедливості, а також відпокутувати за покарання, які терплять душі у чистилищі.
Як піст, так і спасительні вчинки покути приносять допомогу душам у чистилищі. Все, що прикре для нас, містить у собі велику вартість для винагородження Божій справедливості. Оповідають, що св. Магдалина де Пацці цілі ночі проводила на молитві за душі померлих, постила і чинила тяжкі покути. Часто гаряче просила Бога, щоб змогла відпокутувати за інших, і Господь Бог нерідко приймав її жертви. Тоді по декілька днів терпіла страшні болі, зате потім бачила душі, що з радістю вступали до неба. Хто є дійсно ревним, не зволікає чинити покуту і умертвлення за душі померлих. Хто має менший запал, той може час від часу в чомусь собі відмовити, щоб не догоджати своїй природі, чи то в пошуках світських приємностей, чи, надто, у вживанні відчуттів, особливо очей, слуху і язика. Що ж може утримати нас від такого способу умертвінь? Хіба не те, що нічого вони нам не зашкодять, а навпаки, навіть є корисним, і, власне, тільки тому мають вартість винагородження, що є прикрими нашій чуттєвій природі і змушують нас до боротьби самих зі собою.
 Проте можемо чинити винагородження не тільки добровільними вчинками покути, але і тим, що покірно будемо переносити терпіння, зіслані нам Богом, тобто терпіння і турботи цього життя. Хвороби, втрати, праця і неприємності, які в більшій чи меншій мірі трапляються у кожного в житті, можуть бути винагородженням як за нас, так і за душі у чистилищі, лиш би ми приймали їх з відданням себе Божій волі і покірно зносили. Все, що тепер терпимо і складаємо Богові в жертві, йде на користь тих бідних душ, так само, якби вони самі це терпіли. Скільки ж то вчинків винагородження можемо сповняти кожного дня! Будемо дуже необачними, якщо їх не використаємо. Адже через них будемо до вподоби Господу Богу, помножимо наші заслуги і принесемо вагому допомогу терплячим душам у чистилищі.
3.2. Заперечення тотожності митарств і чистилища
Православні та католицькі богослови розходяться в питанні про існування «чистилища». Відповідно до спільнохристиянського уявленняпро посмертну долю людей, Бог судить душі померлих негайно після їхнього виходу з тіла. При цьому душі праведників потрапляють у рай, а душі грішників, які вчинили смертні гріхи чи не розкаялися, — у пекло. Згідно з католицьким вченням про чистилище, душі тих людей,які не вчинили особливо тяжких гріхів і покаялися, мають зазнати деяких тимчасових, очищувальних мук; і тільки після цього вонистають гідними споглядати Бога. Такий «проміжний» етап між пеклом і раєм (лат.purgatorium) у Росії здавна отримав назву «чистилища»,існування якого Православна Церква формально не визнає. У Святому Письмі прямих згадок про існування чистилища немає. У Старому Завіті такою згадкою можна вважати уступ 2 Мак. 12:39-45, хоч багато екзегетів тлумачать його як такий, що пов'язаний із темою есхатологічного воскресення мертвих, а не саме чистилища. Нечисленні новозавітні тексти (Мт. 12:32; 2 Тим. 1:18; 1 Кор. 3:10-15) можнарозглядати як непрямі свідчення про чистилище, але все це досить контроверсійне. В результаті католицька доктрина про чистилищеспирається переважно на Священний Переказ. У творах Отців Церкви — як західних, так і східних — ідея чистилища в тій чи іншійформі, безумовно, наявна. Святі Василій Великий, Григорій Нисський та бл. Августин вживають або вираз «очисний вогонь» (тобтопокарання вогнем, з якого грішники виходять очищеними), або прямо — «чистилище». Ту саму віру в можливість тільки тимчасових мукподіляли святі Григорій Великий, Кипріян, Йоан Золотоустий. Найчіткіше вчення про чистилище розробив папа Григорій Двоєслов, якийжив у VI столітті і якого Східна Церква визнавала «стовпом православ'я». Спершу поняття «чистилище» було досить невизначеним,допускало різні тлумачення й мало скорше «духовний» і загальний характер. Зокрема, саме поняття «очисного вогню» було сформульованотільки в XI ст. Але згодом ідея «чистилища» почала набувати щораз конкретнішого й художнього вираження, і «проміжний стан» начебто перетворився на «проміжне місце»; богослови-схоласти, поети й художники почали описувати, подібно до описів пекла і раю, детальнийустрій чистилища, муки грішників, які там перебувають, тощо. Природною реакцією Церкви було дуже обережне використання вофіційних церковних визначеннях понять і термінології, що описують чистилище. У соборних повчальних текстах уникали використовуватинавіть саме слово «чистилище», як і образ вогню, що очищає від гріхів. Після поділу Церков вчення про чистилище було остаточнооформлене тільки в Західній Церкві, насамперед на Першому і Другому Ліонському, Флорентійському і Тридентському Соборах. Однакпостанови, прийняті на цих Соборах, не мали характеру догматичних віровизначень. Зокрема, на Флорентійському «примирювальному»Соборі 1439 року від греків не вимагали обов'язково прийняти вчення про чистилище. У Східній Церкві поняття чистилища не отрималодоктринального оформлення. З іншого боку, на Сході ідея чистилища також завжди була присутня, хоч і в дещо інших формах. Мертвих уявляли там такими, що перебувають у якомусь проміжному стані в очікуванні Страшного суду, коли їхню долю буде остаточно вирішено.Саме з цим пов'язані молитви за померлих, щоб Бог «оставив їм прогрішення вольнії і невольнії», «учинив їхні душі в місці світлому, вмісці квітучому». Однак, за східною традицією, у становищі померлих до Страшного суду наявні не тільки елемент «проміжности», а ймуки та страждання, яких вони зазнають, — що уже впритул наближає вчення Східної Церкви до поняття чистилища. Святий ВасилійВеликий у молитвах П'ятдесятниці згадує про «в пеклі [це слово іноді замінювало слово „чистилище"] утримуваних» з надією для них«миру, послаблення і свободи». Ще більш окресленого втілення ідея мук «чистилища» отримала на Сході під назвою «митарств» — тобто випробувань, що загрожують душі після смерти в очікуванні Страшного суду. Тема «митарств» набула великого поширення в народномуфольклорі, численних оповідях, де йдеться якщо не про «очисний вогонь», то про бісів і демонів, витримати зустріч із якими маютьгрішники. Отже, цілком можна твердити про традиційну спільність поглядів на предмет «чистилища» Католицької та Православної Церков, іформальні доктринальні розбіжності між ними слід вважати суто номінальними.
Щодо життя людини після смерті, і католицька і православна церкви визнають існування раю і пекла. Каменем спотикання є вчення про митарства і чистилище. Вчення про митарства відноситься до учення православної церкви і найдетальніше висловлюється в "Слові про выдхі душі" свт. Кирила Олександрійського і в "Оповіданні про повітряні митарства" блж. Феодори, яке міститься в житії Василя Нового.
  Вчення ж про чистилище відноситься до католицького богослів'я і жодним чином не пов'язаний з православним вченням про поневіряння, хоча деякі вважають ці учення тотожними. Мабуть, така думка може виникнути лише при неточному, помилковому розумінні учення православної і католицької церков.
  У Священному Писанні, в Євангелії від Матвія є цитата, яку прийнято тлумачити, як згадка про митарства: «Мирися з суперником твоїм швидше, поки ти ще на шляху з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не увергнули б тебе в темницю; істинно говорю тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси до останнього кодранта.» (Мф.5:25-26) Це місце і православні і католицькі богослови приводять на доказ свого віровчення.
  Цитата зі священного писання одна, але тлумачення її привело до двох абсолютно різних учень.
  Віра в наближення ангелів і демонів до душі людини у момент розлучення її з тілом спрадавна була властива Православній Церкві. По ученню Церкви, душа проходить страшні митарства в той час, коли тіло лежить бездиханне і мертве.
  Митарства - це не зовнішній суд душі людської. Душа людська, з одного боку, виявляється перед лицем Бога, а з іншої - перед лицем пристрасті, що відкрилася в ній.» (102)
  Цей суд відбувається перед ліцем Бога. У перебігу свого життя ми не раз грішили, тобто вступали в зв'язок з бісами, стикалися з ними на духовному рівні. «Душа людська з'єднується з відповідним духом, тобто пристрастю, яка в нім і панує.» (102)
  Під час митарств наша душа звільняється від тіла і оголюється все, що в ній ховалося: і пристрасті і чесноти. Безліч бісів оточують її і намагаються вивести з рівноваги. Показуючи душі всі її гріховні вчинки і думки, вони намагаються її розхитати і запевнити в тому, що унаслідок гріховності та негідна раю і заслуговує пекельних мук. І дійсно в ці моменти душу бачить перед собою все те, чим грішила. Бачить вона і гріх і чесноти. Коливання дуже серйозні. Саме у ці моменти перевіряється стійкість душі до дій бісівських. Якщо в перебігу життя чоловік займався духовною працею, каявся в своїх гріхах, то в словах бісівських він знайде мало того, що було б йому не відомо. Якщо людина в перебігу земного життя не раз падала і вставала на духовному шляху, то всі ці спроби бісів розхитати душу, йому будуть чудово відомі і він вистоїть. «Хто тут боровся, хай помилявся, падав, але боровся, як дійсний воїн, тому буде можливо відмовитися від пристрасті. У нього вже є завдаток, потенція боротьби, і перед лицем Бога він зможе відмовитися від пристрасті і її мук.» (102)
  Митарства служать чимось на зразок фільтру, Душі обтяжені нерозкаяністю не можуть пройти цей фільтр. Під час митарств душа притягується до того, що до неї ближче. «Якщо людина дійсно прагнула до чесноти, то з нею з'єднується, а якщо зневажив її, то виявляється поза нею. Тому земне життя представляє колосальну цінність з цієї точки зору.» (102)
  Бог бачить перед собою душі як на долоні, нічого не сховається від імені його, тому митарства в першу чергу необхідні для самої людини. Проходячи митарства, душа сильніше і яскравіше усвідомлює свою гріховність і негідність. «.душі дається допомога в справі етичної самосвідомості і самоосуду за допомогою духовних сил - світла і тьми, яким Бог попускає діяти як знаряддям Свого правосуддя...»
Виникає питання про те, де ж знаходяться ці митарства іменовані як повітряні. «Учення Церкви полягає в тому, що тоді як до нашого спасіння Христом Ісусом ніхто не міг пройти через повітря на небо, тому що біси перегороджували шлях, і всі люди йшли в пекло, то тепер стало можливим людям проходити через повітряних демонів, і їх влада обмежується людьми, яких звинувачують їх власні гріхи» (Ієромонах Серафим (Роуз) «Душа після смерті» (103)
  Більшість віруючих дізнаються про митарства з "Оповідання про повітряні митарства" блж. Феодори, яке міститься в житії Василя Нового. Але насправді, не тільки лише тут ми знаходимо згадки про Приватний Суд.
  Мабуть чи не  найстародавніший вислів приписується християнському філософові Сексту Юлію Афрікану . Дуже багато отців Церкви говорили про те, що чекає душу після смерті, саме це багатство святоотцівських висловів допомагає розкрити суть питання. Вчення про митарства існувало в православній церкві задовго до того як в католицькій було розроблено вчення про чистилище. (Докладне вчення про чистилище було розроблене і розвинене Хомою Аквінським і остаточно прийняте як догмат на Флорентійському соборі в 1439 році.) (104)
  З церковної історії ми знаємо, що багато святих отримували одкровення про митарства, наприклад прп. Макарій Єгипетський, подвижник V століття, запитав Бога про те, щоб Той відкрив йому, що є поневіряння, то Янгол, що з'явився преподобному, сказав йому: "Земні речі тут приймай за самих слабке зображення небесних", тобто всі ці образи, які містяться в оповіданнях про поневіряння, потрібно розуміти в духовному сенсі, тобто звертати увагу не на самих ці образи, а на їх духовно-етичний сенс.
  Коли дорослі люди починають читати оповідання про митарства, то часто у них виникає спокуса того, що історії ці в їх розумінні дуже вже схожі на казки із злими демонами, мішками із золотом і чудовими храмами. Вся річ у тому, що історії про загробове життя і митарства можуть читати як дорослі, так і діти. Проблема виникає, коли дорослі починають читати, як діти, тобто дуже буквально розуміють сенс прочитаного. Таким чином виникають суперечності, про які згадував в своїй книзі «Душа після смерті» Ієромонах Серафим(Роуз): «Таким чином, багато з передбачуваних "суперечностей" православної літератури про потойбічний світ існують в розумах тих, хто дуже буквально читає її - дорослих, що штучно намагаються розуміти її по-дитячому.» (Ієромонах Серафим (Роуз) «Душа після смерті» (103)
  Але далеко не всі з тих, що бачили митарства відразу ж розповідали про це. Так наприклад воїн Таксиот (Таксиот не ім'я власне. Це слово, в перекладі з грецького, означає воїн.) тільки на четвертий день після воскресіння розповів про події з ним єпископові Тарасию. Були святі,коториє всім розповідали про свої бачення, але були і ті, про бачення яких ми дізналися і після їх смерті. «Те, що деякі святі, і інші особи, чиї оповідання прийняті Церквою, говорять про свій "посмертний" досвід, а інші немає, - не більша суперечність, ніж те, що одні святі проти перенесення своїх мощів, а інші благословляють таке перенесення; це питання індивідуальної потреби і обставин.» (103)У кожного зі святих були особливі обставини, унаслідок яких вони поступали тим або іншим чином.
  Питання про «православність» митарств піднімалося не раз, особливо в середині 19 століття. Свт. Ігнатій Брянчанінов присвятив захисту цього учення значну частину свого тому про загробове життя. «За межами Російської Церкви, де вчення про митарства детально розглядали і захищали єпископ Ігнатій (Брянчанінов), єпископ Феофан Затворник, митрополит Макарій Московський, св. мають рацію. Іоанн Кронштадтський, архієпископ Іоанн (Максимович), протопресвітер Михайло (Помазанський) і багато інших вчителів і богословів, найбільший упор робився на нього в Сербській Церкві, де воно займає почесне місце в "Догматичному богослів'ї" покійного архімандрита Юстина ((Поповича), т. 3).» ( Ієромонах Серафим (Роуз) «Душа після смерті» (103) єпископ Феофан Затворник дає найбільш тверезу і земну відповідь тим, хто не бажає приймати православного аскетичного учення: "Як не дикою здається розумникам думка про митарства, але проходження їх не минути" (105)
  А що ж являє собою католицьке вчення про чистилище?
  «Чистилище (purgatorium (буквально: "там, де чистять"), purgatoire, Fegfeuer). - Вчення про чистилище є однією з характерних відмінностей римсько-католицької церкви від греко-православної і протестантських.» (106)
  Так говорить про чистилище "Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона". По ученню католиків, душі християн, що померли, якщо Господь визнає їх чистими, прямують прямо в рай. Якщо душі загострені смертними гріхами, то прямують в пекло, а душі тих грішників, які не загострені смертними гріхами і, не отримали прощення гріхів в земному житті, прямують в чистилище, проміжне місце між раєм і пеклом, де вони горять у очищаючому вогні. Коли гріхи їх викупатимуть, вони зможуть дістати доступ в рай. Чистилище існуватиме до другого пришестя Христа, але душі грішників, що потрапляють туди, там не чекатимуть страшного суду. Кожна душа пробуде в чистилищі стільки часу, скільки необхідно для спокутування її гріхів.
  Це учення почало розвиватися в 11-12 століттях, докладне вчення про чистилище було розроблене і розвинене Хомою Аквінським і вперше його систематизував схоласт Олександр Калліст, грунтуючись на «вченні про задоволення» еп. Ансельма Кентерберійського, згідно якого Господь прощає провину грішникові, що кається, але він все одно повинен понести за них покарання для задоволення істини Божої. Остаточно прийнято як догмат учення було на Флорентійському соборі в 1439 році «На Ферраро-флорентийском соборі вчення про чистилище було проголошене догматом, не дивлячись на заперечення Марка Ефеського.» (107), повторно розглядалося на Трідентськом соборі і було підтвердженим особливим Сповіданням віри.
«Чистилище підрозділяється на круги і сфери. Є круг старозавітних праведників спорожнілий після зішестя Христа в пекло, круг нехрещених немовлят, єретиків і розкольників. Данте вельми барвисто описує місцеперебування грішників в своїх творах.»
  Але термін перебування душі в чистилищі залежить не тільки від її розкаяння, воно залежить так само і від того, як часто про неї будуть молиться родичі і Церква. «Термін мук в чистилищі може бути скорочений, по ученню католиків, і шляхом папських індульгенцій.» (104)
  Для доказу існування чистилища католики приводять головним чином два місця зі Священного Писання:
  1) «Якщо хто скаже слово на Сина Людського, попрощається йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не попрощається йому ні в цьому віці, ні в майбутньому» (Мф. 12: 32);
  2) «Кожного справа виявиться; бо день покаже; тому що у вогні відкривається, і вогонь випробує справу кожного, яка вона є» (1 Кор. 3: 13).
  У першому місці католики бачать розрізнення між гріхами, що прощаються в земному житті, і гріхами, що прощаються в загробовому.
  У другому місці слово про вогонь вони розуміють в буквальному розумінні. «Православна Церква розуміє слова ап. Павла «вогонь випробує» («вогонь спокусить») в тому сенсі, в якому пояснюють їх Отці Церкви після-апостольської доби, тобто в сенсі досвіду або випробування, а не в сенсі вогненних мук (див. наприклад «Учення дванадцяти апостолів» таким чином, католицьке вчення про чистилище,а точніше деякі його моменти йдуть в розбіжність з ученням Отців Церкви післяапостольської доби. В ученні Православної церкви ніщо не йде в розбіжність  з Отцями.
  Деякі богослови рахують,що вчення про Митарства в православній церкві і вчення про чистилище в католицькій тотожні, але це не так. Розглядаючи вислови і деякі роботи православних богословів, я знайшов лише два вислови, які можна назвати більш-менш близькими до думки про тотожність цих учень, це вислів Арх. Софронія (Сахарова) : «Відверто скажу, що відмінність у вченні Православної і Католицької Церков про замогильний стан померлих немає, на мою думку, істотним. За моїм уявленням, учення Православної Церкви від Католицької відрізняється тим, що якщо душа нездібна по нечистоті своїй йти в рай, то вона йде в пекло і вже звідти, єдиному Боові відомо коли, як і чому, може бути підняти до  раю.» (108)
  І вислів прот. Сергия Булгакова з його праці «Православна есхатология»: «Релігійно-практично відмінність між чистилищем і пеклом невловимо зважаючи на повну невідомість для нас загробової долі всякої душив своїй більшості ж православні богослови одностайні - ці учення не тотожні. Розглянувши і перше і друге учення, можна зробити висновок про відмінності між православним віровченням і католицьким:
  1.по православному ученню митарства душа може пройти, а може і не пройти, а з чистилища ж, по католицькому догмату, - дорога завжди прямо в рай.
  2.По ученню православної церкви, полегшення мук виходить душею покійного ради молитов членів православної церкви, а по католицькому ученню, душі померлих людей отримують прощення гріхів ради самих чистіліщних мук.
  3.Якщо чистилище є місце принесення задоволення за допомогою мук, що зазнають нею, і страждань, то митарства по суті є дарування душі зору справжнього її стану, з яким людина прийшла до кінця свого життя.
 Ну і, справедливості ради, варто відзначити і той факт, що в католицькій церкві вчення про чистилище - це догмат,а у православних це віровчення догматом не є. Тому розуміння митарств може бути суб'єктивним.

 Сама наявність Митарств вже допомагає нам себе дисциплінувати, пам'ятати про них учать старці: «Чи хочете завжди і у всьому бути справними? - пам'ятаєте про смерть, про звільнення душі від тіла, про Янгелів, які прийдуть (під час смерті), про довгий хід і мандрування (по митарствах), про зустріч Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, про страшну відповідь за всі вчинки наші, про вічні муки, про Царство Небесне і про обітовані в нім блага невимовні.» (80) Деколи саме ця пам'ять про майбутній суд і примушує нас творити добро. Це розуміли старці і тужили про те, що деколи те добре, що повинне виходити від серця, ми робимо з-під палиці.
  Добре здіймати руки до гори і благати Бога, щоб Він дарував душі після відходу її з тіла неушкоджено перейти повітряні митарства і зберегтися від повітряних бісів.» ( 19), так говорили єгипетські старці. На думку ієромонаха Серафима (Роуза): «Той факт, що Христос очистив повітря від злості демонів, у жодному випадку не заперечує існування бісівських повітряних митарств», цей висновок він робить із слів Афанасія Великого. І дійсно, досвід святих нашої церкви підтверджує факт існування митарств, а не чистилища. Досвід православної Церкви дійсно реальний і навіть з логічної позиції є правильнішим, адже чи може Бог, який є втіленням любові вимагати задоволення свого правосуддя, мукою людини? Я вважаю, що ні…
ВИСНОВКИ
Метою даного дослідження було подати православне вчення про посмертний стан людини.
Відповідно до мети, було поставлено такі завдання:
; Проаналізувати свідчення офіційної науки про смерть людини та посмертне життя. 
; Проаналізувати погляди на загробне життя у головних релігіях світу
; Дати православну оцінку явищу «клінічної смерті».
; Розкрити погляд Православної Церкви на митарства
; Зробити порівняльний аналіз Православного та Католицького розумінь посмертної долі людини.
В підготовці матеріалу для написання даної праці, я розглянув велику кількість літератури та різноманітних джерел, але формуючи власну думку я спирався на праці впливових дослідників з цього питання таких як: Раймонд Муді, Роберт Крукел, Рой Абрахам Варгіз. Велику роль у формуванні думки відіграла праця монаха Митрофана «Загробная жизнь», а також вчення святих Отців Церкви.
Праця складається з трьох розділів. В першому розділі, я намагався викласти думку науковців, що до посмертного стану людини, досить цікаво було розглядати описання посмертних досвідів людей, людей котрі перебували в стані клінічної смерті. Свідчення багатьох людей, котрі пережили клінічну смерть, просто приголомшливі. Розглянувши документально засвідчені розповіді людей з різних культур та віросповідувань, я дійшов такого висновку, що всі перебували в однаковому стані, стані блаженства, і ті події котрі з ними відбувалися в такому стані схожі до того про що нас навчає православна церква.
Уявлення наших пращурів про загробне життя, мало чим відрізнялося від того вчення, котре маємо ми, адже це все зафіксовано в різних текстах релігій світу, розпочинаючи з найдавніших.
 В окультній літературі, теж описується своє бачення посмертного досвіду. Проводячи паралель між науковими твердженнями і релігією, а зокрема православним поглядом на життя після смерті, можемо зауважити, що думки і тих і інших зходяться.
Другу частину праці я присвятив вченню православної церкви про митарства. «Дія митарств виявляється протягом 40 днів після відходу душі від тіла. Тоді у світлі Бога постають пристрасті перед сумлінням людини, одна за другою. Що ж вона має? Деяких вже позбавилася, якщо боролася з ними і каялася. Від інших, закоренілих, вона не може відмовитися навіть перед Божим лицем. Це - падіння з певного ступеня митарств. Митарства – це стан душі, яка не очистилася від пристрастей. Там, звільнившись від тіла, душа безперервно відчуває вплив пристрасті. Тому в молитві ми єднаємось із духом тої людини, наскільки це можливо, і допомагаємо їй відмежуватися від дії цих пристрастей .Там починаються справжні муки». Православна Церква каже, що молитва живих, поєднана з постом, може допомогти душі побороти пристрасті та позбавитися їх. Якщо вдатися до логічного пояснення, то все ж таки існує можливість перемогти свої «пристрасті» та піднятися до неба. Тобто доля людини не вирішується в момент смерті, а у вічності після остаточної боротьби.
  Ну що ж, проаналізуємо… Якщо людина звільнилася від тіла, то тепер досконало усвідомлює зло, яке робила, і добро, якого не робила. Якщо ми всі створені Богом і покликані до життя в Небі, то хто, як не душа, усвідомлюючи можливість потрапити до пекла, але маючи шанс виграти боротьбу проти зла, не змогла б скористатися такою можливістю, щоб туди не дістатися? Звичайно, що могла б. Достатньо однієї молитви Церкви, яка молиться за всіх померлих, щоб душа, незважаючи на те, що робила на землі, змогла піти до Неба після боротьби з пристрастю. Для чого тоді жити праведно, якщо є можливість провести остаточну боротьбу у вічності проти зла і перемогти? Так було б несправедливо. Православна Церква говорить, щоб на землі боротись зі спокусами, тоді буде легше їх подолати у вічності, але якщо ти раб пристрасті на землі, тоді кінець – ти не здатен боротися, бо немає сил. А ще Церква заохочує до молитви за душі, сподіваючись, що душа переможе у боротьбі з рабством та звільниться від митарств. Хотілося б, щоби усі люди спаслись, але Бог на землі дав свободу вибору добра і зла, тому людина у вічності лише підтверджує попередній вибір, вчинений на землі, але не бореться ще й у вічності. Покаяння важливе на землі, воно відкриває вічність. Там не може бути змін, як тут, на землі. Людина, звільнившись від тіла, лише утверджує свій досконалий вибір – Небо або Пекло. Лише дорогою до Неба Господь дає можливість очистити «свій одяг», щоб гідно увійти в світлицю «Весільної Слави Царства Божого».
Третя частина роботи присвячена розгляду римо-католицького вчення про посмертний стан людини. Вчення про Чистилище. Згідно з католицьким віровченням, чистилище – це місце, де душі померлих грішників можуть очиститися від гріхів, що були здійснені за життя, завдяки різним випробовуванням, а також молитвам і добрим справам родичів, які залишилися живими, та їх грошовим пожертвам на храм. Догмат про чистилище був прийнятий у 1438–1445 роках Флорентійським собором та підтверджений у 1562 р. Триденським собором. У Катехизмі Католицької Церкви знаходимо інформацію про чистилище – Артикул 12 «Вірую у вічне життя», Частина ІІІ, Остаточне Очищення або Чистилище, канони 1030-1032.
Проаналізувавши вчення католицької церкви, керуючись думкою більшості святих Отців Церкви, їх досвідом і авторитетом, я дійшов висновку, що вчення православної церкви про митарства є більш схожими до істини. Митарства в православній церкві не є догматом, на відміну від католиків.      
Православ'я заперечує існування чистилища. Згідно ученню Православної церкви стан душ померлих людей - почин вічного блаженства або вічних мук. При цьому православні християни вважають, що Всемилостивий Бог все-таки може полегшити вічну долю грішників, і навіть зробити їх співспадкоємцями Царства небесного, якщо за цих грішників старанно молитимуться ті що залишилися ще в живих на Землі (їх родичі або благочестиві знайомі). Саме тому в православних храмах моляться за померлих, поминають їх і приймають записки з іменами покійних - Про те, що упокоїлись їх душі.               
Усі давні християнські церкви моляться за мертвих із вірою, що таким чином їм допомагають; проте спосіб зображення останнього очищення набув відмінних особливостей на латиномовному Заході та грекомовному Сході. На заході термін «чистка» (лат. purgatorium) вживався для найменування цього процесу очищення — і чистилище часто описувалося як місце очищального вогню. Різниці стосовно цих недогматичних елементів обговорювалися на Флорентійському Соборі. Східна православна теологія описує процес очищення, як «жахливий стан», а не як такий, що зазвичай включає страждання — і вважає, що душі звільняються з такого ж стану до загального воскресіння та суду завдякимолитвам та добрим вчинкам живих. Таким чином, східне богослов'я не користується терміном «чистилище» — і доктрина про чистилище радше розглядається православними теологами як доктринна різниця між обома церквами.
Але ж хай там як, та нам після смерті все одно доведеться давати відповіть за те зло котре накоїли при житті. Тому пам’ятаймо про страшний час смерти і про те, що наша душа предстане перед Господом Слави на Приватному Суді, а також про те, що біси- митарі заставлять нас дати відповідь за кожен наш лихий вчинок.










СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. ДЖЕРЕЛА
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407 с
2. Иоан Златоустий., свт. Творения. Т.1. – СПб.: Издание Санкт-Петербурской Духовной Академии, 1998. – 899с.
3.  Иоанн Златоуст, свят. Толкования на святого євангеліста Матфея. – М., 1933. – Кн. 2. – 892с.
4.Філарет (Денисенко). Патріарх. Проповіді і праці: в 6-ти томах. – К., 1999. – Т.1. – 535 c.
5. Рой Абрахам Варгиз. Жизнь после жизни. Что нас ждет по ту сторону? – Харьков-Белгород: Издат. Клуб семейного досуга, 2011.- 318с.
6. Митрофан. Монах. Загробная жизнь. Как живут наши умерши и как будем жить и мы после смерти. – СПб.: Издание Книгопродавца И.Л.Тузова, 1897. – 334с.
7. Л.Г. де Сегюр. Священник. Пекло. Чи існує? Яке воно?. – Л.: «Добра книжка», 2010. – 156с.
8. Россіньйолі Грегоріо. Священник. Чуда Божі зі святими душами з чистилища. – Л.: «Добра книжка», 2009. – 136с.
9. У Бога все живы. Православный обряд погребения. – Полтава: УПЦ Спасо- Преображенский мгарский монастырь, 2001. – 128с.
10. Виноградова Л.Н., Жукова А.С., Колотило И.Н. и др.. Между жизнью и смертью. – Днепропетровск: «Пороги», 1992. – 204с.
11.Потапов В.В., Потапова И.С.. По ту сторону смерти. Естьли жизнь после смерти?. – М.: «Книга», 1991. – 104с.
12. Игнатий (Брянчанинов). Святитель. Слово о человеке. – М.: «Благовест»,1996. – 112с.
13. Лавров С. Яко снами Бог. – Овруч: УПЦ Овручская епархия, 2004. – 88с.
14. Что нужно знать о поминовении и погребении усопших. – Единецк: Изд. Идинецко- Бричанской епархии УПЦ МП. Молдовская митрополия, 2003. – 64с.
15. Милеант Александр. Протоиерей.  На пороге жизни и смерти. -  СПБ.: "САТИСЪ", 1997. – 214с.
16. Милеант Александр. Протоиерей. У порога геены огненной. – СПб.; "САТИСЪ", 1996. – 188с.
17. Антоний (Сурожский). Митрополит. Жизнь. Болезнь.Смерть. – СПБ., 1994. – 214с.
18. Островский Константин. Священник. Умереть нам  не удастся. – Красногорск.: Изд. Красногорского Успенского храма, 1997 . – 116с.
19. Серафим Роуз . Иеромонах. Душа после смерти. – СПб.: «Царское Дело», 1995. -  256с.
20.Тертуллиан. Избранные сочинения: Пер. с лат. (Общ. ред. и сост.
А. Столярова). – М.: Издательская группа Прогресс, Культура, 1994. – 448 c.    
21. Raymond A. Moody, MD, Reflections on Life after Life, Bantam Books, NY 1978.
22. Raymond A. Moody, MD, The Light Beyond, Bantam Books, NY 1990.
2. ЛІТЕРАТУРА
23. Помазанский Михаил. Протопресвитер. Православное Догматическое Богословие.-  Джорданвиль, Нью-Йорк.: Типография Иова Почаевского, 1992. – 536с.   
24. Пантелеймон. Архимандрит. Вечные загробные тайны.- Джорданвиль, Нью-Йорк: Типогр, Иова Почаевского,  1968.- 286с.
25. П.Калиновский. Доктор. Переход, Австралия, 1985. – 306с.
26. Икскуль К. Невероятное для многих, но истинное происшествие. - Джорданвиль, Нью-Йорк: Типография преп. Иова Почаевского , 1959. - 336с.
27. Митрофан. Монах. Как живут наши умершие. Сан Франциско, 1991. – 296с.
28. Raymond A. Moody, MD, Life after Life, Bantam Books, NY 1978.



29.  Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М.: Православний Свято-Тихоновский Богословський Інститут, 2003. – 848с.
30.  Барсов М. Толкование Четвероевангелия. Т.1. – СТСЛ, 2002. – 807с.
31.  Барсов М. Толкование Четвероевангелия. Т.2. – СТСЛ, 2002. – 714с.
32. Вепрук В. прот. Догматичне Богослів'я. – Чернівці.: «Рута», 2002. –          543 с.
33. Гладков Б. Толкования Євангелия. – СТСЛ, 2004. – 845с.
34. Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1993. – 446 c.
35.Зеньковский В. В. Основы христианской философии. – М. 1996.- c.21
36. Зеньковский В., прот. Педагогика. — Клин: Христианская жизнь, 2002.—223 c.
37.  Иванов А. Новий Завет. – СТСЛ, 2006. – 910 с.
38.  Лосский В. Очерк мистического богословия. – М., 1995. – 87с.
   39.  Лосский В. Н. По образу и подобию. – М., 1995
40.  Леперовський Л. прот. Чудеса і притчі Христові. – К., 1962. – 177с.
41.  Мень А. Как читать Библию. – СПб.: Фонд им. Александра Меня и общество друзей Священного Писания, 1998. – 406с.
 42.  Меч духовный. Основи Православной вери в толкованиях Нового Завета. Книга против сектантов в помощь заблуждающимся. – М.: «Ковчег», 2005. – 640с.
43.  Михаїл., митр. Поширений Катехизис Православної Церкви Христової. – К., 1992. – 175с.
44. Марусяк М. прот. Четвероєвангеліє. – Чернівці: «Прут Принт», 2001. – 386 с.
45.  Милов В. єп.  Пастирское Богословие с Аскетикой. – М., 2002. – 350с.
46. Осипов А. Путь разума в поисках истини. – М.: Даниловский Благовесник, 1997. – 336 с.


47. Ранние отцы Церкви. — Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. — 734 c.
48.Снегирев В., професор. Психология. — Харьков, 1893. — 700 c.
49.Флоровский Г. Восточные Отцы Церкви. – М.: Изд-во АСТ, 2003. – 640 c.
50.  Феофан. Епископ. Путь ко спасению. – М., 1899. – 242с.
51. Игнатий (Брянчанинов). Епископ. Собр. соч., т. 3,  446с.
52. Макарий Московский. Митрополит.Православно-догматическое богословие. - СПб., 1883, - т. 2,  616с.
53. Ефрем Сирин. Собрник сочинений. -М., 1882.- т. 3,  448с.
54.Линецкий М.Л. Внушение. Знание. Вера.- К.: Изд. Политической литературы Украины,1988.- 160с.
55. Яцків Володимер. Митрофорний протоієрей. Духовне відродження. Проповіді на всі неділі і свята. – Тернопіль, 2006.- 336с.
56. Гримак Л.П.. Резервы человеческой психики.- М.: Политиздат, 1989.- 319с.
57. Теодор Савойка. Священник. Науки на свята. – Л.: «Кальварія», 2008.- 368с. )
58.Салії Грін .Вихід з тіла. -. 1975. - 236с
59. Роберт Крукел. Вихід з тіла. – Нью-Йорк., 1970. 302с.
60. Роберт Монро. Подорожі поза тілом. - Нью-Йорк, 1977. – 506с.
   61. О вере и нравственности по учению Православной Церкви. – М., 1991. –       113 с.
62.  Василий Великий. Святитель. Творения. – Свято-Троицкая Лавра, 1900. – Ч.1. – 345с.
63. Писания мужей апостольських. пер. с греч. Прот. Преображенського. – Рига.: Латвийское Библийное общество, 1994. – 442с.

64.   Григорій Богослов., свят. Творения. Слово 33. – СТСЛ, 1994. –  680 с.
65.   Эфрем Сирин., свт. Творения. – СТСЛ, 1993. – Т. 1. – 399с.
66.  Климент Александрийский, свят. Строматы. – СПб., 2003. – Т. 1. (кн. 1–3). – 542 c.
67.Симчич М. прот. Християнське виховання дітей та молоді. Всеукраїнська Міжнародна Християнька Асамблея: науково-практична конференція. – К., 1998. – 320 c.
68.Сурова Л. Методика Православной педагогики. Ч.1. – Клин.: «Фонд Христианская жизнь», 2002. – 63с.
69.  Флоровський Г. Пути руского богословия. – Вільнюс, 1991. – 277с.
70. Шестун Е. Православная педагогика. – М.: Про-Пресс, 2001. – 576c.
71. Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. – М.: «Книга», 1989. – 324с.
72. Бэшем А. Чудо, которым была Индия. - М.: 1977. - 252с.
73. Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму. - М.: «Книга», 1988. – 454с.
74. Малинина Е. Молитвы об усопших. – М.: «Казак», 1996. – 48с.
75.А. Пауелл. Астральне тіло, 1972
76.Брянчянінов Ігнатій. Єпископ. Слова на Євангелія, 39, на Лк. XIX, 12-47:, т.3,  278с.
77. Иоан Лествичник. Лествица.- М.:Изд. Московського Подворья Св.- Троицкой Сергиевой Лавры, 2004.- 363с.
78. Біллі Грем. Ангели – таємні. – Нью-Йорк., 1988. – 488с.
79.Олег Давиденков. Священник. «Догматичне богослів'я». - М.: «Паломник»,2006. - с.408
80.Феодор Студит. Преподобний.. Добротолюбіє. т.4. - М.: «Паломник», 2000
81. Мінея святкова ( 1 част.).- К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2005. – 640с.
82 .Жития святых. – СПб., 1982. – Т2, 360с.
83. Жития святых. – СПб., 1982. – Т8, 368с.
84. Jean Payl Sartre, Being and Nothingness. – Lonlon: “Methuen”,1957. – 640p.
85. Ramakrishna K. Rao? “Anomalies of consciousness: Indian perspectives and research”, The Journal of Parapsihology? Vol 58(2), June 1994. – 224p.
86. Moody R. Life After Life. N.Y.: Bantham Books, 1975 (Русский перевод: Моуди Р. Жизнь после жизни. – М.: 1990.)
87. Греем Б. Четыре всадника…(Откровение Иоанна Богослова). Б.М., 1986 С. 191.
88. «Митарства Блаженної Феодори». – К.:Києво-Печерська лавра, 2003. - 84с.
89.Булгаков С.Н.. Протоиерей. Православие. Очерки учения православной церкви. – К.: «Либідь», 1991. – 404с.
90. Елисеев В.. Иерей. Путь ко спасению.- М.:Издательство "Даниловский благовестник", 1995. – 298с.
  91. Бхактиведанта Свами Прапхупада. Книжка индийского мышления. - Шри Ишопанишад. Калькутта, 1982.- 298с
92. Иоан Кронштадский. Протоиерей. Живой колос с духовной нивы. – СПб.: Синодальная типография, 1909. – 204с.
93. Латинско-русский словар. – М.: Рус. Яз. Медиа, 2005. – 846с.
94. Полная симфония на канонические книги Священного Писания. – СПб.: Хр. Общ. «Библия для всех», 2004. – 2495с.
95. Олег Давиденков. Ієрей. «Догматичне богослів'я». - М.,2006. - с.408




3.СТАТТІ
96. Хазаров В.//Наука и Религия. 1987.№6-8. С.26.
97. Музиченко Я.//Дорога «Туди». Україна молода. 15 липня 2009.С.11
98. Лобанов О.//Рай і пенло: де вони?. Селянська правда. 19 червня 2009. С.3
99. Салімонович Л.//Закон бумеранга. Україна молода. 16 жовтня 2008. С.8
100. Time, op. cit., Fridey, Aug.31, 2007
101. “Hail Mery”, Time, March 21, 2005
4.МАТЕРІАЛИ З ІНТЕРНЕТУ
102. http://www.rusk.ru/st.php?idar=22450
103.http://www.pravoslavie.by/podpod.asp?id=802&Session=110
104. http://www.stjohndc.org/Russian/orthhtrdx/r_09.htm
105. http://www.pagez.ru/olb/feofan1/0479.php
106. http://enc.mail.ru/encicl.html?encicl_id=brok
107. http://www.psylib.ukrweb.net/books/kozlm01/txt08.htm
108.http://www.hesychasm.ru/library/sofroni/let25.htm
109. http:// www.hospice.ru
110. http:// www.TrueChristianity.Info/
111.  http://spas.nm.ru/dialogi.htm
112. http://www.zavet.ru
113.http://orthlib.narod.ru.
114.http://www.liturgy.mrezha.ru
115.http://drevglas.narod.ru/
116.http:// www.cerkva.info
117. http://www.kp-osvita.org.ua
118. http://www.kda.org.ua
119. http://www.lpba.lviv.ua
120. http://www.bogoslov.cv.ua
121. http://volynska-seminaria.org.ua
122. http:// www.archangel.kiev.ua
123. http:// www.monastyr.kiev.ua
124. http://www.feodosij.org.ua
125. http://boguslav-monastery.org.ua
126. http:// www.georg-monastyr.rv.ua
127. http://chernectvo.org
128. http://www.gurby-monastyr.org.ua
129. http:// www.katedral.org.ua
130. http:// www.kievsvyat.kiev.ua
131. http:// www.pokrova-hram.org.ua
132. http://www.chesnohrest.lutsk.ua
133. http://smk-sobor.org.ua
134. http://www.kyivbratstvo.org.ua
135. http://www.apologet.kiev.ua
136. http://www.pramol.rel.org.ua
137. http://www.kalushbratstvo.if.ua
138. http://www.orthodox-nezhin.at.ua
5. ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ ВИДАННЯ
139.Енциклопедия Библейская. – М., 2005. – 768с.   
140.Енциклопедия проповеди. Т.3. – СПб., 2000. – 424с.
141.Рон Роудз. Популярная библейская енциклопедія. – Александрия: «Эздра», 2006. – 289с.