Про химерну iстоту

Та істота лиш тінь із минулого, збляклого міста,
Із розчахнутих навстіж  прокурених вулиць чужих,
У сукенці з дощу, і волоссям з осіннього листя,
З часових перехресть певно Він її наворожив

Тінь  химерна з веснянками каву вранішню пила,
І в турепці  торішній шукала в клітинку листки,
Малювала ілюзії і вмирала від них, хоча і не жила...
Бо з  химерами люди  ніколи не стануть близькі.

Хто вона? Лиш луна, лише збій генетичного коду,
Тих, чи тої, земної, з  реальних жагучих торкань,
А вона? В сновидіння ступила, не знаючи броду,
Піддавшись велінню безумовно-безумних бажань.

Як позбутись тепер отої  скаженої тіні?
Абстрактно–статева,  таким  ні в пекло, ні в рай,
Може вирвати душу із себе, щоб враже створіння
Зникло врешті, чи кинути тінь під трамвай?

Та химерна істота про все це нічого не знає,
І в кишеньку  ховає для Нього зоряний пил,
Так  безглуздо по місту опівночі просто гуляє,
А душа? В неї є… Тож не рви тих найтонших фібрил.