Дерево роду 9. Гаврило

ГАВРИЛО.
                О п`ятій  годині вже й Оксана  стала разом з Надеждою виходити на гору і виглядати. Яків задрімав  на присьбі на сонечку, а Іван Оксентієвич  ставав  все похмурішим і похмурішим. «Ні, це  не діло, так не годиться!»- сказав він і пішов вслід за жінками. «Піду я до Кравченок, взнаю – що там, а ви вареники  варіть , а то  он борщ  і  півник прочахли, а вареники засохли  вже мабуть…» Жінки пішли в сад,  до пічки, а Поштар  пішов по стежці в бік хутора Кравченка.
                Вареники вже зварились, борщ та півник були підігріті, коли  повернувся Іван Оксенієвич. Він мовчки підійшов до столу і повернувся до ікон.  По його лицю нічого не можна було розібрати. Помолилися. Сів, налив собі повну чарку горілки, випив і став їсти. Яків теж приєднався  до  батька, а жінки сиділи як на голках. Оксана пару разів сьорбнула борщу, а Надежда ні до чого не доторкнулась, тільки напружено стежила за батьком. Батько подивився на неї і сказав: « Не прийдуть! Їж доню…» і знову налив собі горілки.
                Надежда так  нічого й не з`їла, а Оксана насилу діждавшись  поки Іван закінчить  вечерю та помолиться нетерпляче спитала: « Та кажи вже, що там? Чому не прийшли, що завадило  і коли прийдуть?»
                - Слухайте ж. Приходжу я до Кравченок, а дома одна Кравчиха. Де ж чоловік, де ж сини, де ж свати? – питаю. Кравчиха дуже здивувалась. Чоловік, каже, з синами ще рано вранці поїхали на Хорол ставити ятері і повернуться завтра до обіду. Про яких сватів ти кажеш – нічого не знаю і не відаю. Якщо ти маєш на увазі  твою Надежду і нашого Гаврила, каже, то не бувати вашій Надежді нашою невісткою. У нашого Гаврила, каже, своя частка землі відкуплена. Ми йому наречену з землею знайшли і просватали вже. Землю об`єднаємо і хутір поставимо. Ось як.  А ви , каже, за Надеждою землі  ж не даєте. Це, каже, ми вже рік тому  пояснили Гаврилові і він погодився.
                Я так і остовпів.  Так що ж, кажу, Гаврило ваш голову дівці цілий рік морочив, знаючи, що не одружиться!? Бути твоєму Гаврилові битому. А Кравчиха верещить: « Ой, чи ж не тобою, чи ж не Яшком твоїм пришелепкуватим, та й Федір твій на війні, а у мене крім чоловіка і Гаврила ще три сини є! А щодо Надежди – то це така парубоцька справа – дівкам голову морочити, а дівки повинні шануватися».
                « Та нічого, доню, не буде добра Гаврилові за його брехню, а ми тобі знайдемо іншого, достойнішого і кращого, забудь все і не переживай ти так.» - лагідно говорив до Надежди батько, та  вона його вже не чула… З Надеждою  трапилось те саме, що і місяць тому, коли Гаврило показав їй чоботи.
                На початку вересня  прийшов Гаврило на «вулицю» і вони з Надеждою усамітнились, як завжди, останнім часом. В руках у Гаврила був вузол. Надежда з цікавістю поглядала  на нього. Може подарунок? За весь час, як вони в парі , Гаврило не подарував їй нічогісінько – ні ниточки, ні голочки, ні стрічечки, ні хустинки, як інші парубки своїм дівчатам. «Дивись, що у мене є!» - сказав Гаврило і дістав з вузла чоботи. Дуже гарні, « хромові», тобто з тонкої блискучої шкіри. Чоловічі. «Твої?» - запитала Надежда. « Ага,  вже мої!» - відповів  Гаврило і ось що розказав Надежді.
                Підвозив від Остап`я  місцевого хуторянина, Панаса  Олефіра і той показав йому чоботи. З`явився в Остап`ї прийшлий чоботар – дуже хороший майстер. Замовлень – відбою нема. Бере , правда, дорого. Ось Панас і пошив у нього чоботи. Гаврило чоботи похвалив і сказав,що в кінці осені замовить собі такі  ж  точно, а сам вирішив вкрасти ці чоботи і ось украв, виждавши  зручний момент. «Заховаю я їх на горищі, в стрісі, біля димаря, а на Великдень вдягну і скажу, що ще зимою пошив у чоботаря. Чоботар же, не місцевий, всіх не знає і не пам`ятає, а Панас нічого не доведе!»
                « Та що  ти Гаврилочку, одумайся! Віднеси  ці чоботи і поверни тихенько, поки пропажа не виявилась, бо це ж крадіжка, бо ж взнають, бо ж це гріх!»  «Гріх!Гріх!» - закричав Гаврило і злісно добавив : « Це ти мені кажеш про гріх? Ти? А чи ти сама не грішна? А  як  про тебе взнають!?» Після цих слів відчула Надежда, як розпечений гвіздок вп`явся в її серце. Від серця вгору, до голови, пішла гаряча хвиля, а  голова стала мов би роздуватись, розпухати, наче щось розпирало її з середини і вона ось-ось лусне. Потім різко настав холод, безсилля і вона повалилась не землю без пам`яті.
                Отямилась під ранок. Сиділа на присьбі під хатою біля своїх дверей, притулившись спиною до стіни. Гарила поруч не було. Дуже гірко и гидко було на душі у Надежди, а серце пекло і боліло. В серпні місяці Надежда піддалась   нарешті  на вмовляння і клятви Гаврила, і віддалась йому. І ось він корить її.
                В кінці вересня зрозуміла Надежда, що вагітна, сказала про це Гаврилові і наполегливо вимагала засилати сватів.  Гаврило обіцяв, але все відкладав і ось  визначив день нарешті, та не прислав. Не прислав и не збирався. Обдурив і весь час обдурював, іншу просватав…
                При усвідомленні  того, що говорив зараз Надежді батько, все той же розпечений гвіздок  знову вп`явся в її бідне серце. Все  повторилося: жар, а потім холод і втрата свідомості. Гай, гай , Надеждо – бідна твоя голівонька! Не впреше і не востаннє   це буде відбуватися з тобою. Не вперше і не востаннє цей гвіздок буде пронизувати твоє  маленьке серденько….

( продовження буде)

          

             На русском языке рассказ помещен на сайте  Проза.ру
              http://www.proza.ru/2011/05/18/455