Вона - це ти

Небо  пронизують  довгі,  церковні  хрести.
Місто  ридає  нестримним  дощем.  Важко  йти.
З  ринви  під  ноги  тече  дощовая  вода.
Мокрі  сліди  у  душі,  на  стовпах  й  проводах.

Йдеш  навмання,  поряд  з  тінями,  що  на  стіні.
Хмари,  неначе  латки  нові  на  полотні.
У  лабіринті  кварталів,  кривих  вуличок,
Вікна  тебе  роздивляються  без  балачок.

Мури  старезні,  покривлені  часом  і  злом,
Збоку  провулків,  закручених  диким  вузлом.
Дзвонять  трамваї,  для  себе  звільняючи  путь.
Автомобілі  спішать  і  потужно  ревуть.

Вуха  уловлюють  стогін,  кряхтіння  доріг,
Що  зберігають  на  пам'ять  сліди  твоїх  ніг.
Пильно  вдивляєшся  ти  у  обличчя  чужі.
Марно.  Усі  перехожі,  немов  міражі.

Враз  підсвідомо  вихоплюєш  з  натовпу  ту,
Хто  розриває  на  двоє  свою  самоту.
Тихо  на  площі  стоїть  із  букетом  жоржин.
Жовто-оранжевий  колір  пала,  як  бурштин.

Очі  її  заглядають  мрійливо  у  вись,
Наче  вмовляє  і  просить  когось  -  озовись!
Ти  зупиняєшся,  погляд  твій  не  відвести,
І  розумієш  нарешті:  вона  -  це  є  ти!


Для  ілюстрації  вірша  використано  картину  художника  Леоніда  Афремова