Ганнуся 6

(продовження)
Минуло наче сто віків,
А сили ще немає зовсім.
Присіла на горбок. Невдовзі
Дідок тихенько підійшов,
Постояв мовчки, доки знов
Оговталася з горя Ганка.
Тоді і розповідь почав,
Як налетіла раннім ранком,
Мов вихор, на його очах,
Велика кількість бусурманів
Із-за солоного лиману.
Чоловіки не встигли вдіять
Анічогісінько  в той час
З кілком супроти їх меча.
Всі полягли. Жінок зігнали
Усіх докупи, пов»язали
Діток маленьких до сідла,
Мов зайченяток, мотузками…
Ще й смолоскипом – під дахами.
Там попіл, хата де була…
Плач, крик і стогін понад шляхом
Стояв ще довго, я із жахом
На все зі схованки глядів.
А їхній ватажок радів
І квапив воїнів з відходом…
Отож настала тиша згодом,
Та все палало навкруги.
Земля волала від жаги.
Птахів не чути і худоби –
Її забрали недороби,
Звірюки в образі людей…»-
Сумне оповідання діда
Скінчилося, і місяць-свідок
Зійшов на небо. До грудей
Притисла руки і сиділа
Ганнуся мовчки. Де поділа
Зла доля щастячко її?
Багато, а чи може мало
Минуло часу, і сховалась
Цнотлива ніч. На обрії
З»явилось сонечко ясне.
Ніяк Ганнуся не засне,
Не стулить очі, мов примара
Між хат блукає, суму хмара
Затьмарила її чоло…