Дерево роду. 8 Надежда

НАДЕЖДА.
                Ну як же довго тягнеться ця ніч! Як же повільно  плине час! Надежда лежала без сну, на твердих дошках широкої лави. Батьки і брат Яків спали на  полу. Піл – це такий настил з дощок в українській хаті, що займав  місце від печі до причільного вікна. Він був досить високим – трохи нижче пояса середньрослої людини і по ширині рівнявся ширині печі.  Коротше кажучи, як хата мала була, то піл пів  хати займав.На такому полу спала вся сім`я.У найбільш заможних хуторян  водилися  звісно перини  - і найкращі з гусячого пуху, і из курячого пір`я, але в основному всі спали на голих дошках, накритих ряднами.               
                Ось , нарешті, за вікнами почало розвиднятись. На полу  заворушилася мати Надежди, Оксана – пора  доїти корову. Батько  піднявся – час годувати коня. Надежда  теж підхопилася. На  дворі похлюпала собі в лице водою з відра на колодязі  та й пішла розпалювали вуличну пічку – готувати сніданок. Яків, хоч і бут трохи не в собі, але міг виконювати нескладну роботу – пас корову та вівці. Він встане пізніше.
                До сьомої години ранку всі закінчили свої справи. Влітку, звичайно,  вставали ще раніше- разом з сонцем,  але зараз вже  осінь, скоро жовтень  . Надежда насипала повний полумисок щерби з гречаним  галушками, розіклала ложки –  кожен мав свою, і застругані вишнеі  галузки, ними їли галушки  - наштрикували ,замість виделок. 
                Всі стоячи проказали молтву.Першим сів до столу і почав снідати  Іван Оксентієвич, потім сіла Оксана, а Яків і Надежда за ними. Сніданок відбувався у мовчанці. За їжею розмовляти заборонялось.Після сніданку  Іван Оксентієвич встав, повернувся до ікон, перехрестився з поклоном. Тільки зараз Надежда осмілилась заговорити.  « Тату і мамо, і ти Яшко – Гаврило Кравченко сказав, що завтра, в неділлю, старостів зашле…» - потупивши очі проговорила вона…
                « Аа! Оце діло! Давно пора!» - ляснув по столу Иван Оксентієвич. – «Вже два роки ви з ним в парі – давно пора!»  Оксана теж швидко закивала головою, витираючи очі хвартухом. Ось старші її  дочки  - Оляна і Олита вже заміжні і Надежді пора,  як не як двадцять років скоро. 
                Надежда була наймолодшою з дочок,  улюбленицею всієї сім`ї, дуже гарною дівчиною. У неї було чорне, пишне, хвилясте волосся, карі  очі і чорні брови. Лице було біле, навідь бліде, тільки  бентежачись рум`яніла. Фігуру мала струнку і пропорційну, але малого росту. В роботі була жвава, норов мала легкой і веселий , але дуже соромилась свого невисокого росту і малої ваги. В шістнадцять років вона виглядала на тринадцять. Інші дівчата в тринадцять років як дебелі кобилиці, вже і на « вулицю» бігають і на вечорниці, а заміж вискакують в п`ятнадцять.
                Чезез свій маленький зріст, Надежда  пішла на «вулицю» тільки в сімнадцять років, та й то парубки дражнили її «дитинкою», і доручали різні дрібні справи: « Збігай-но, дитинко, туди, зоби те….». То дівку викликати з хати, що ввечері забарилася та й не виходить на «вулицю», то води принести напитися, то груш чи яблук в садку назбирати для всієї «вулиці». «Вулиця» збиралася і гуляла недалко від Поштарячої хати. Ніхто з хлопців не запрошував  Надежду пройтись наламати бузку, чи до джерела випити води, чи в Лайлячий ярок – слухати солов`їв. 
                На вечорницях взимку, теж ніхо не питався дозволу  переночувати з поруч з нею – взагалі ніхто не показував прихильності – всі вважали її малою – не дорослою. Тільки  років через два, після  відчайдушних спроб  погладшати, набрати вагу, на неї звернув увагу Гарило Кравченко. Це був  завидний парубок і багатий жених. Сусіда , до того ж, ящо можна вважати хуторян сусідами, бо жили вони все ж на відстані одне від одного. Надежда і Гварило стали парою майже на два роки. Все мовби велося до весілля, та тільки Гаврило  сватів засилати не поспішав, ну вреші-решт це сталося…
                « Ось що – ми туту в хаті поприбираємо, а  ввечері  я заріжу молоденького півника на борщ.»  - сказала Оксана. « Можна і двух – другого ізжарте і вареників наліпіть з картоплею, капустою, сиром та терносливами. Там вже й сьогорішня вишнева наливка  готова- як просватаєм, то й Кравчиху погукайте – матір Гарилову, а для нас, для мужиків, я  як поїду в Остап`я по пошту, то й в шинок за горілкою зайду.» - добавив Іван Оксентійович.
                Надежда і Оксана взялися до роботи. Жінки зняли «літні»  рушники, обмели м`яким  спеціальним  «куничаним» віником ( зв`язаним з м`яких волотей очерету, які місцеві називали « куниці»), стелю і стіни хати. Червоною глиною  вимазали підлогу ( Надежда в пориві  ще й вимазала  червоною глиною всю  присьбу  навколо хати, а також вибілувала білою глиною комини). Потім  повішали «зимові»  рушники. Зазвичай їх міняють на Покрову, та хай буде раніше, раз такий випадок. Надежда на покуття повісила  свій новий рушник, який ще ніхто й  не бачив – вона вишивала його все літо.
                Хоча влітку дівчата не шили й не вишивали, через те, що роботи й так було вдосталь, Надежда кожної вільної хвилинки вишивала. Весною ходили по хуторах монашки із Козельщенського монастиря, носили граматки ( книжечки з молитвами), свічечки монастирські намолені,ладанки, іконки і вишиті монашками рушники. Поштарі купили  у них один – червоний, весь повністю вишитий червоними нитками і не таким способом як вишивали місцеві. Там іще був рушник, який дуже сподобався Надежді – червоно-чороний, і вона по пам`яті вишила точнісінько такий. Дуже гарний. Для жениха та сватів у неї вже років з п`ять  як були готові в`язальні рушники. Та й все придане було давно готове.
                До вечора хата була прибрана, двір виметений, півники зарубані й заховані в погріб,а Іван Оксентієвич розвізши по хуторах пошту і новину про сватання, повернувся веселенький і пляшка з горілкою була вже  почата. 
                Купалися після заходу сонця – в малій хаті, зразу піймали і викупали  в великому, видовбаному з  товстої верби кориті  Якова,  він як завжди пручався , потім мати поливала на батька, а за тим викупались і жінки. Намилювали  білим  ( дорогим) « печатним» милом  віхтик і терли по черзі одна одну. Глову спочатку мили милом, потім  промивали буряковим квасом – від нього волосся робилося сипке, потім довго полоскали відваром з кропиви, любистку та  коріння лопуху. Від кропиви волосся блищало, від коріння  лопуха ставало міцне і не випадало, а  любисток – щоб не боліла голова. Воду після кожного купання не виливали на вулицю, бо після заходу сонця цього робити не можна, а зливали в чавуни та відра – завтра винесуть і вил`ють  туди, де не ступає нога людини – чи в кущ бузини, чи в кущ  шипшини.
                Зазвичай свтання відбувається після обіду. Поштарі вирішили не обідать – чекати сватів.  На обід Оксана і Надежда зварили  на пічці борщ,  ізжарили півника , наліпили вареників, розіклавши їх в малій хаті на лавах , на чисті рушнички и накривши такими ж рушничками – щоб не завітрювалися.    
                В обід Яків пригнав корову та вівці  - вирішили вкосити їм трави і не виганяти після обіду на пасовище. О третій годині всі сіли на призьбу біля хати и стали чекати. Сіли всі , крім Надежди. Вона все вискакувала на гору ( хата Поштарів  була побудована на схилі долини, ближче до низу) все дивилася вліво, в сторону, де жив Гаврило – чи не йдуть….



 ( продовження буде)

         

            На русском языке рассказ помещен на сайте  Проза.ру
            http://www.proza.ru/2011/05/09/1148


На фото картина Сваты. Пимоненко Н.