Хотела б я тебя, как плющ, обнять

Хотела б я тебя, как плющ, обнять.
Так крепко, плотно и закрыть от света.
А жизнь твою я не боюсь отнять,-
Ты, как руина, листьями согрета.

Обнимет плющ и жизнь - среди камней.
Их защищает стойко в непогоду.
Но и руина держит все сильней,
Чтоб не упал товарищ злу в угоду.

Им хорошо вдвоем, как нам с тобой.
Наступит час рассыпаться руине,-
Она плюща запрячет под собой.
И нету одиночества в помине.

Зачем ему валяться у судьбы
Потрепанным и раненым, без силы?
На тополь разве что повиться бы,
Но хуже для него и нет могилы.

Оригинал:

«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»

Леся Українка

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

[16.11.1900]