Дерево роду. 6. Поштарi

ПОШТАРІ.

                На хуторі Олефіри  в 1900 році проживало кілька  сімей Олефірів, які були далекими родичами , але  вже розділялись  по вуличних прізвиськах :Білоуси, Сидори ,Голубчики, Поштарі, Лякуни. Півтора десятка хат було   розкидано  на  початку низинки, на її   південному  схилі. Низинка ця поступово розширялася , глибшала, перетворюючись на широку долину, що тяглась аж до Остап`я. По долині били джерела, починаючись на землях Карпенка ( чи Карпа,бо зараз та місцина зветься Карпенкове), які були трохи  далі від  Олефірів, в самому ріжечку , у вершині долини.
                Джерела примножувались, міцніли  , перетворюючись в невеличку річечку, яка протікала по Остап`ю, впадала в Псел і  називалась у остапівців – Хутка, швидка тобто.  Хуторяни загачували долину – кожен рід хотів мати свій ставочок.
                Моя бабуся  Надежда народилася у 1901 році у сім`ї Поштарів.  Її не звали Надія чи Надя – лише Надежда , з твердим  « е». Чому Поштарі? Тому, що батько Надежди -  Іван Оксентієвич Олефір був грамотний  ( та майже всі хуторяни були грамотні  - вони самі навчали своїх дітей грамоті по церковних книгах, хлопчиків обов`язково, а дівчаток – хто як) і був поштарем – розвозив пошту по навколишніх хуторах.
                Матір`ю   Надежди була  Оксана  Чубиха з Остап`я.  Це прізвисько, а історія цього прізвиська така: предок Чубів воював у Криму під час Російсько –Турецької кампаніїї. З війни  він повернувся з жінкою, гречанкою. Особливою рисою цієї жінки була пишна, чорна ,велика , густа і надзвичайно кучерява шевелюра.   У місцевих жителів не зустрічалося волосся з такими дрібними,  пухнастими і ніби пожмаканими кучериками. Це привертало увагу і призвело до виникнення прізвиська – Чубиха. Всі потомки цієї сім`ї мали в тій чи іншій мірі  пишне і кучеряве  волосся і  прізвисько – Чуби.Навідь у моєї мами на лобі весь час закручувався кучерик.
                У Оксани та Івана були  діти-  Федір, Оляна, Надежда, Олита, Яків.  Федір був убитий на Першій радянсько-фиінській війні (  з березня 1918 по жовтень ь 1920 рр.).  Спочатку  вона велась неофіційно і на цій « неофіційній»    війні загинув Федір. Оляна вийшла заміж в село Андрущина, а Олита в село Говори.
                Яків – найменший з дітей  був « проклятий Катеринославкою». Я з дитинства чула  від мами такий вираз, та що воно  значить – не знала. Потім мама розповіла мені таку історію. Якась удова з Катеринослава ( сучасний Дніпропетровськ), купила землю біля Олефірів і поселилась там.  Місцеві зразу ж прозвали її Катеринославкою.
                Якось влітку, коли  Якову  було десь 13 років, він поліз до Катеринославки  на баштан – кавуни красти. Катеринославка побачила, прогнала його і довго лаяла, а  наприкінці прокричала: « Підожди, підожди- я тобі таке зроблю, що ти своїй сорочці не радий  будеш!» Батьки теж посварили і покарали Якова ,бо ж красти – гріх, та  слова Катеринославки  видалися їм дивними.
                Це забулося, але з цього часу став Яків якись не такий . Якийсь чи-то сонний, чи то задумливий, млявий. Ще одне зразу впало в вічі – у суботу всі хуторяни купалися і міняли одежу. Яків  став ховатися , не хотів  купатись, не віддавав брудну сорочку і не хотів одягати чисту. Його примусово купали і перевдягали. А він пручався і плакав.  Ось і згадалися слова Катеринославки – «не радий  будеш своїй сорочці!» Рідні ходили до неї, просили  відшептати  прокляття  – хіба ж можна за кавун  проклинати? Катернославка  жалкувала за своїми словами, але не могла нічого вдіяти, бо не мала хисту до зняття .
                Возили Якова і в церкву і по бабах-дідах  шептунах – не допомогло.Чим далі, то тим гірше стало Якову. Він сходив з розуму і у 18 років помер.
 
           ( продовження буде)

       

          На русском языке рассказ помещен на сайте  Проза.ру
          http://www.proza.ru/2011/04/27/1592