Верба

Верба схилилась до скляного ставу.
Легенький вітерець їй пестить віти,
пробуджує затьмарену уяву...
Тендітні хмари подались у світи...
Зелений смуток ніжно огортає,
мов полушалок, у її задумі.
Промінчик пустотливо зігріває
застиглу у печалі сну і сумі...


Склонилась ива к зеркалу пруда,
овеянная лёгким ветерком.
Он пробудил её своим крылом
и разметал все тучи без следа...
Грусть зелени на плечи улеглась,
как шаль, нежна, в задумчивости грёз.
И лучик солнца, словно бы всерьез,
согрел печаль её заснувших глаз.


Рецензии