С. Есенин. Анна Снегина ч. 5 на украинском языке

С.Єсенін. ГАННА СНЄГІНА (Продовження ч.5)

 (Перекладено на українську з С. Єсеніна)

5

Суворі роки у борінні!
Не зміг – описати хотів?
Начулись палаців склепіння
Солдатських міцних матюків.

Відвага!
Цвітіння у далях!
Недарма мурзатий збрід
В дворах вдовольняв на роялях
Тамбовським фокстротом корів.
За хліб, за овес, за картоплю –
Мужик грамофонив ясак
Під козячу ніжку у соплях
Слухав танго і пишавсь.
З прибутком затискував руки,
Податок любий матюкав,
Він мислив до дуру про штуку,
Яку між ногами катав.

Роки йшли
Розмашисто, палко…
Уділ хлібороба гас.
В пляшках зіпріло чимало
"Керенок" і "ходів" у нас.
Страхопуд! Годівник і святість!
Володар землею, скотом,
За пару замизканих "катьок"
Дасть бити себе батогом.
Та добре,
Ніхто не стогне!
Не треба насмішок і слів!
Сьогодні про долю Прона
Мельник повідав в листі:
"Сєргуха, за милу душу!
Привіт тобі, братку! Привіт!
Чого це ти знову в Криуші
Не бачився цілих шість літ!
Заспокой!
І зберись на милість!
Пожвався ти по весні!
У нас тут таке вже зробилось,
Про що не напишеш в листі.
Народ замирився в бійці,
На бурю знайшовсь угомон.
Знай, що в двадцятому році
Під розстріл – Оглоблін Прон.

Расея…
Збридніла як вона.
Хоч вір, хоч не вір вухам –
Це якось загін Денікіна
Наскочив на криушан.
Ось тут і пішла потіха…
З потіхи такої – гріх.
Зі скреготом і зі сміхом
Гульнув козацький батіг.
Тоді ось і чикнули Проню.
Лабутя в солому заліз
І виліз,
Як тільки коні
Козацькі сховались в ліс.
Він тепер, п’яна морда,
Не стомився ще голосити:
"Я мав би червоний орден
За хоробрість носити".
Зовсім роз'їхались хмари…
Ми живемо хоч не в раю,
Ти приїжджай, довгожданий,
Утішити долю мою…"

*

І ось я знову в дорозі.
В червневу нічну темноту
Біжать в балакучості дроги
Так-сяк собі, як в давнину.
Був дорогою я вдоволений,
Рівнина навкруг аж дзвенить.
Позолотою місяця схоплене
Перепуття до сіл стугонить.
Маячать каплиці, криниці,
Околиці і тини.
І серце по-старому б’ється,
Як билося ще з давнини.

Я знов біля млину…
Ялинник
Горить у свічах світляків.
Як в старину старий мельник
Не може зв’язати й двох слів:
"Голубчик! От радість! Сєргуха!
Замерз? Так вхопивсь в дрижаки?
Стара, чуєш, став і скоріше
На стіл самовар й пироги.
Сергунь! Золотий! Настав вуха!
…………………………………..
І ти вже старий по роках…
Тепер я за милую душу
Гостинець тобі передам".
"Гостинець?"
"Ні…
Просто листівку.
Куди спішиш, чоловік!
Два місяці буде ось тільки,
Як з пошти її приволік".

Відкрив…і читаю…Звичайно!
Ні звідки більше чекати!
І почерк такий безжальний.
І лондонська печатка.

"Живі ви?.. Я дуже рада…
Я також, як ви, жива.
І сниться мені…правда, правда –
Хвіртка і ваші слова.
Тепер я від вас далеко…
Квітень в Росії тепер.
За синьою поволокою
В дібровах не видно дерев.
Тепер ось, паперу наразі,
Ввіряю я сум моїх слів,
Ви з мельником, мабуть, на тязі
Підслуховуєте тетеревів.
Я часто ходжу на пристань.
Чи то в радість, чи то в страху
Дивлюсь серед суден з відстані
На радянську у кров корогву.
Тепер досягли там сили.
Мені ходу назад нема…
Але ви мені такі ж милі,
Як батьківщина і як весна".
……………………………..
Собі лист як лист.
Безпричинно
Я в житті б таких не писав.

Як колись з кожушком сумирно
Іду на сінник за амбар.
Проходжу – у розрості – садом,
Лиця доторкнувся бузок.
Спалахує погляд: відрада –
Від віку схилився тинок.
Колись біля тої он хвіртки
Стояв я шістнадцяти літ.
І дівчина в білій накидці
Відмовила лагідно: "Ні!"

Далеке минуле судило!..
Той образ в мені не загас.

Ми всі у роки ті любили,
І, значить,
Любили і нас.