С. Есенин. Анна Снегина ч. 4 на украинском языке

ГАННА СНЄГІНА (Продовження.ч.4)

 (Перекладено на українську з С. Єсеніна)

4

Я літо провів в полюванні.
Забув її ім'я і лик.
Образу мою
Літо в твані
Оплакував плачем кулик.

Бідний наш край на щедроти
У цвітин деревний і течу,
Та ще й літо - таке вже коротке,
Як теплі травневі ночі.
Зоря холодить у цвіт крові.
Туман припадає ниць.
Хіба в облетілій діброві
Розноситься дзвін синиць.

Мій мельник щосил усміхається,
Веселість така у ньому.
"Тепер ми, Сєргуха, по зайцях
За милу душу пальнемо!"
Я радий і ловам…
Як нічим
Прогнати нудьгу і сон.
Нині до мене під вечір,
Як місяць, вкотився Прон.
"Дружище!
Ой, порадую!
Наступив довгожданий час!
Вітаю з новою владою!
Тепер ми всіх р-раз – і квас!
Без всякого викупу  з літа
Бути нашій пашні й лісам.
Ради в Росії квітнуть
І Ленін – старший комісар.
Дружище!
Оце так номер!
Оце ось почин так почин.
Я від радості ледь не вмер,
А брат мій в штани помочивсь.
Єдрі ж твою в бабцю плюнути!
Глянь, голубар, веселіше!
Тепер же я перший комуну
Устрою у нас в селі."

У Прона був брат Лабутя,
Мужик – що твій п’ятий туз:
У хвилину не певну тут-то
Хвалько він – і боягуз.
Таких ви, звичайно, стрічали.
Бевкати – долі дарунок.
Носив він дві білих медалі
З війни з японцем на грудях.
І голосом хриплим і п’яним
Тягнув, як входив в кабак:
"Прославленому під Ляояном
У борг на чвертку від так…"
І насмоктаний вже до дуру
Збурений і гарячий
За зданого Порт-Артура
Сусіду сльозив на плечі.
"Голубчик! –
Кричав він. –
Петю!
Болить мені… Думаєш, п’яний.
Відвагу мою на світі
Знають лише в Ляояні."

Такі завжди на прикметі.
Живуть, не мозолять рук.
Він в Раді, звичайно, треться,
Заховав медалі в сундук.
При тій же статурі поважній,
Як сивий якийсь ветеран,
Хрипів зашкарублий бражник
Про Нерчинськ і Турухан:
"Братушка!
Ми бачили горе,
Та нас не залякував страх…"
……………………………….

Медалі, медалі, медалі
Дзвеніли в його словах.
Він Прону витягував нерви,
І Прон матюкав, як хотів.
Та все-таки той помчав першим
Описати Снєгіних дім.

Захватові личить спорість:
- Рви! Розберемо потому! –

Весь хутір забрали в волость
З хазяйками і скотом.

А мельник…
………………..
Мій старий мельник
Хазяйок до себе звіз,
Заставив знічев'я, вредний,
Щоб у долю чужу я вліз.
На мене нахлинуло знову…
Всю ніч без усяких турбот
Мав скривлений бачити змогу
Гарненький у хтивості рот.

На згадці –
Вона говорила:
"Пробачте…Була не права…
У дур чоловіка любила.
Згадаю…болить голова…
А вас
Уразила у нехіть…
Жорстокість була мій суд…
Сумною була таїна в тім,
Що злочином пристрасті звуть.
Звичайно б
В осінь розвиднилось:
Щасливе минуле – тю-тю!..
Мене б ви потім покинули,
Як випиту сулію…
Тому було б краще між нами…
Ні стріч… і взагалі не знатись…
Тим більше з старими поглядами
Я би скривдила матір".

Я звів на інше, таке ж лихе,
Дививсь їй в очі, як гад.
І тіло її, ще цупке,
Хитнулося трохи назад.
"Скажіть-но,
Болить вам, Ганно?
З тим хутірським розором…"
Якось сумно і незугарно
Вона потупилась зором.
…………………………
"Дивіться…
А вже світає.
Сніг у зорі як в пожежі…
Пригадую…споминаю…
А що?
Не втямлю…невже ж ті?..
Ой!.. Так…
Далеке дитинство…
Не осінній світанок в лік…
Ми з вами сиділи близько…
Нам по шістнадцять літ…"

Подивилася ніжно, встала.
Рука лебедем йшла на згин.
Промовила якось недбало:
"Так, гарно…
Пора на спочин…"

Під вечір вони поїхали.
Куди?
Не знаю куди.
В рівнині, прокладеній віхами,
Дорога знайдеться туди.

Не пам'ятаю я всіх подій,
Не знаю, що зробив Прон.
Я швидше помчав у Пітер
Розвіяти сум і сон.